З історії виноробства Пôдкарпатя
Прийшов октовбер, луґош на дворі рясніє грезнами, а добрый ґазда в пивници вже ладить прēш, провірять гордовы (бочки) і мыє плетені фляшки-корчаги. Из-за сих корчаг у совєтські часы закарпатцьôв, котрі їхали рішати якоєсь питаня у Москву ци Київ, кликали корчагінцями, дякувучи похожости слова корчага і прôзвища героя совєтської літературы Павла Корчагіна. Ідучи у столицю, каждый закарпатēць брав із собов корчагу з вином, абы скоро і успішно рішити свою проблему, забезпечити у начальства теплый прийом і кар’єрный рôст. Домашньоє вино ци не у каждому обысті рендешного руснака-долинянина хранило ся у пôдвалах-винницях (пивницях) у сяких корчагах. Самі фляшки выготовляли на склозаводі у Хусті, а оплітали їх вербовов лозов-зарінков жителі села Иза пôд Хустом. Изян із їх плетеныма кошарами (ужек не із корчагами, бо хустський завод давно ся закрыв, а привозити вôдкісь инде великі фляшки невыгодно) і нись мож увідіти на базарах ци не вшитких країн Європы од Чехôв до Росії: узимі они плетуть кошарі, а уліті роз’їжджавуть ся їх продавати. Донедавна сесе діло чужим не довіряли – і плели, і продавали самі. Затыкали на Пôдкарпатю корчаги великима дуґовками із коркового дуба, котрі у многих читавых руснакôв обстали ся ще з часôв бабки Австрії.
З огляду на то, ош наші читателі суть і в Словакії, і в Украйині, і на Чехах, спершу розбереме ся із термінами.
Начнеме із слова вино. На Пôдкарпатю його хоснуєме у двох значінях:
1) ягоды рослины Vitis vinifera, грезна (= укр. виноград); у нас кажуть: «іду збирати вино», «сього року вино ся файно вродило»;
2) напôй із сякых ягôд: сухоє вино, червеноє вино.
Сякі два значіня має слово víno і у чехôв. Завто по-словацьки víno – то лем алкогольный напôй, а у значіню «грезно»поуживать ся слово hrozno. По-украйинськи вино теж лем напôй, а ягода ся называть виноград, так, як і сама рослина, виноградна лоза.. Руснак на лозу тоже уповість виноград, айбо словак лозу называть vinič (по-чеськи лоза уже буде reva), а слово vinohrad у словакôв – тото поле, на котрому вôн росте – то, што у нас ся называть виноградник. Айбо і сесе іщē не конēць: у словакôв є іщē єдно слово на позначіня виноградника – vinica, у тот час кой по-нашому винниця – сесе иппен то, шо і пивниця – пôдвал, у котрому ґазда держить вино.
Тēпēрька, кідь ісьме ся щē не запутали а обстали сьме ся тверезі, давайте выйдеме із винниці на улицю побзерати на луґоші (даґде кажуть ловгоші) з вином (= виноградом).
Кажуть, ош виноградники на території історичної Мадярщины, а товды римської провінції Паннонія (Пôдкарпатя было її сіверо-восточным закутком) появили ся у ІІІ столітьови. Історики пишуть, ош римський імператор Марк Проб Авреліан (276–282 рр.) звелів посадити виноград у варишови Сирмій (тēпēрь Сримська Митровиця у сербськôй Воєводині). А кочові племена угрôв, предки мадярôв, котрі перейшли Карпатські перевалы у 896 році, завезли даякі файты винограду сюды із Передкавказя, де вони сперед сього кочовали. Є вēрзія, ош направду у Карпаты привезло виноградну лозу хозарськоє плēмня кабарôв, котроє ся долучило до мадярôв, прийшло з нима у Карпатський басейн і поселило ся вздовж нишньої мадярсько-словацької границі, де находить ся варош Токай – центр мадярського автохтонного винарства. Туй уповіме, ош Пôдкарпатя є природнім продовженям Токайського реґіону – Ужгород ся находить ледвы у 70 км од Токаю.
У Сēрēдні віки, пôсля нашестя орд Батыя, виноградники у Мадярщині (а з ньов і в Пôдкарпатю) были докус вынищені. У 1254 році мадярський король Бейла IV диля заселеня спустошеных зēмēль запросив німēцьких і італійських виноградарôв. Вôн дав і місным обывателям – мадярам і русинам – право закладати виноградники, робити і продавати вино, ослободивши їх на 10 рокôв ôд податкôв і цēрьковної дēсятины.
На Пôдкарпатю виноградники займавуть полудньові схилы невысоких вулканічных гôр, котрі ся простягавуть од мадярського Токаю (кажуть, ош назва сēся походить од слов’янського стокай, що значить «злитя» – іде ся про дві ріки, Бодроґ і Тису, котрі ся зтікавуть уєдно коло сього вароша) дале через Ужгород, Мукачово, Берегово, Севлюш і Хуст. Історично туй проходить етнічный кордон межи мадярськима а руськими поселенями – дале горі мадярських сіл уже не є. У сьому реґіоні, придатному для виноградарства, ним ся історично займали мадяры, русины, швабы (німці) і словаки. Робили у нас натôлько файні вина, ош у 1936 році із Мужійова пôд Береговом вино вывозили у Токай і дале експортовали гикой токайськоє!
У XIII – XIV столітях многі виноградники на Пôдкарпатю належали монастирям. А в XVI столітьови, коли восточна частина нишнього Пôдкарпатя пôдпала пôд вплив Османської імперії, сюды прийшли балканські, причорноморські файты винограду. Із Малої Азії і з Балкан привезли виноград «чауш», «карабурну», а такой знамениті тēпēрь токайські файты – «липовину» (hárslevelű), «фурмінт». Одтовды маєме перві винниці у Мужійові, Сēрēдньому і терасы на Чернечôй горі, котрі належали Мукачôвському монастирьови. Сēйсь монастирь, заснованый князьом Федором Корятовичом, пак брав десятину з виноградникôв на Чернечôй горі а Ловачці, а Павлôвський монастирь – з Павлової горы.
Не задарь на гербови Унґвара (Ужгороду) видиме виноградну лозу з грезнами, а варош Севлюш (нишньоє Виноградово) історично ся звав Nagyszőlős, що значить «Великий Виноградный».
У XVII столітьови вино было і формов оплаты. Напримір, жителі Унґвара і ближніх сіл платили поміщикови «винну дев’ятину», тобто дев’яту частину од выготовленых нима вин – по 100 і бôлше гордовôв (бочок) на рôк по ціні 8 злотых за гордôв.
У Мукачові небогаті вчителі і попы дôставали вино ги часть своєї платні.
Архієпископ Миколай Олаг писав у своїх нотатках із XVII столітя, ош Мукачово відомоє своїм добрым вином і розведеням свиней.
Бетлен Ґабор ослободив быв од сплаты десятины нові виноградники у Мукачові на 12 рокôв, а одновлені – на 7 рокôв. Янош Гуняді позволив мукачôвцям слобôдно розливати свої вина. Айбо потому сесе право обмежили лем посліднім кварталом року. Ги компенсацію за такоє обмеженя, Єлизавета Сіладі заборонила імпорт чужоземных вин, ввела строгий контроль якості вин і штрафы за їх фальсифікацію.
У XVIII столітьови, пôсля выгнаня турок, виноградарство ся розвивало так, ош місні вина експортовали до Польщі, Прусії, в Росію. Суть документы, котрі пôдтверджувуть, ош сēрēднянські вина поставляли многим європейським монархам. Годно быти, ош туй у 1711 році проїжджав і царь Петро Великий, союзник мадярського князя Ференца Ракоція ІІ у його боротьбі проти Габсбурґôв. Цар покушав місні вина і купив дакотрі місні виноградники, котрі ся з того часу кличуть «царськима». Дале пак вина із Сēрēднього експортовали у Петербурґ. А Ференц Ракоці часто посилав вино із своїх винниць у Пôдгорянах князям у Польщу.
У XIX століті у Мадярщину, у тому числі й на Пôдкарпатя, привозять європейські саджанці винограду, а із нима у 1870-ті роки завозять і філоксеру – тлю, котра знищила всі кореневласні виноградники на площі 2.700 гектарôв. Пôсля того як філоксера загубила вшиткі мукачôвські виноградники, держава пôддержала власникôв виноградникôв дешевима кредитами, а такой орґанізовала професійну школу. І скоро ся пôд Мукачовом ізясь появила лоза. У 1885 році у нас начинавуть скіпити виноград класичных європейських файт на коріня америцьких філоксеростôйких файт. Товды ся на Пôдкарпатю появляє «изабела» – америцький філоксеростôйкий гібрид, котрый вымагать мінімум зусиль, айбо, на жаль, не годен дати доброго вина (у нас кажуть, ош вино із «ізабелы» має ягодный присмак, айбо западна деґустаційна термінолоґія вызначає сякий присмак ги «лисячый хвôст»).
Документы стверджувуть, ош до 1918 року (розпаду Австро-Мадярщины) мукачôвські вина одправляли головно на Галичину.
У 1930-ті роки чеський автор так писав за мукачôвські виноградники: «На виноградниках і в садах стоять файні хатки і пивниці, куды на выхôдні і у сято приходить много чēляди одпочити».
У 1914 році на Пôдкарпатю было 3 тис. га виноградникôв, у 1938 році, в конци чехословацького часу – 4,5 тис. га, пôсля войны, у 1944 році обстало ся лем 3,5 тис. га. У совєтські часы у 1960 році площі ся збôльшили до 14,5 тис. га. Совєтська влада любила всякі експерименты, такі ги, напримір, самый сіверный чай (на Краснôй горі пôд Мукачовом). Товды і виноградники пробовали «посунути» дале на сівер, у передгôрну частину Закарпатської области – в Иршавський і Свалявський районы. Были построєні винзаводы з автоматичныма лініями розливу вина. Айбо пак площа пôд виноградниками ся зменшовала з причины низьких закупівельних цін на виноград, малої оплаты роботы виноградарьôв, одсутности техніки – виноградники начали заростати корчами, їх урожайнôсть ся знижовала. Вытраты на побудову терас пôд виноградники тоже ся не оправдали. Гôршим став файтовый склад виноградникôв: щезли многі класичні європейські файты, котрі были добрі адаптовані до місных умов. А антиалкогольна кампанія 1985 року нанесла непоправный удар по закарпатським виноградникам – їх у 1991 році на момент розпаду СРСР в області лишило ся лем 6,1 тис. га. Айбо мусай уповісти, ош в СССР лем Пôдкарпатя і Грузія робили в основному сухі вина. Так ги у Європі, на Пôдкарпатю сохтовали вином запивати їдіня; мало ко пив кріплені вина (вынятком мож назвати марочноє мôцноє вино «Троянда Закарпаття» із винограду файты «ґевюрцтрамінер»).
Хоче ся віровати, ош пôдкарпатськоє виноробство має файні перспективы. Диля сього маєме богату виноробну історію, добрый клімат, уміня нашого народу. Окрім промисловых винзаводôв, на Пôдкарпаті появлявуть ся «виноробы-ґазды» (в Європі їх кличуть «ґаражистами»), проводять ся винні фестивалі (майпопулярным є «Червене вино», котрый на Старый Новый рôк проходить у Мукачові), у Севлюші одроджує ся сохташ «винобраня» – початку збору винограду: із центра вароша на Замкову гору йде процēсія, на чолі котрої выступать старший сторож, котрый несе вариський герб, за ним фатьове несуть баранчика з дзвоником і вінком із чічок на шиї. Дале йде ромська капела, котра грає марші, за ньов – вариські начальники і винозборщики.