Кличу ся Ярослав, родив им ся у вароші над Ужом. Айбо не тым Ужом, за котрый знає булшина русинув, ай тым, котрый тече на сівері Україны и над котрым стоит варош Коростень. Но коли ми было пять рокув, переселив им ся вєдно з родинов в Ужгород. Удтовды ся туй чую зуправді дома, наперек ушиткым наслідным путованям. Што щи май важно, туй им стрітив русинську културу, котра ми сформовала културну ідентичнусть и читаву часть політичного никаня.
Айбо раз лиш пойме за шором. Дітваком им собі думав, ож трафив им у даяку другу країну: довкола мене вшиткі говорили на чуднуй бисіді и сміяли ся з мого коростенського українського діалекта. Ужгородськоє житя и ошкола перечинили ня пуд варошськый суржик, зато перестав им ся розлучати бисідов уд другых ужгородцюв. Такой там в ошколі-м порозумів, ож Україну-м не лишив — Ужгород є в Україні тай жиют у ньому збулша українці (тай щи мало мадяры).
Лиш дома на сяткы фурт им чув, ож туй на Закарпатю роблят антак, а «по-нашому» буде иншак. На Щедрый Вичур у родині держиме чудный сохташ — залізти пуд стул и кікірікати, кой кось кладе кутю на стул. Ниґда-м за такоє не чув уд русинув. Ай моя родина перебирала подакотрі містні традиції — грудку тай шовдарь на Великдинь. Тоті традиції ниґда не кликали русинськыми, а лиш містными закарпатськыми. Першый раз им учув слово «русин» дас у 12-13 рокув. Русинськый язык до ня доходив окремішными словами ци выразами, такыми ги «мачка бы тя копнула», авадь богованьом. Ушитко тото ся брало як фіґля, на котру нико не никав серйозно. Многі в тому виділи закарпатськый діалект українського языка.
Для мене ся тото поміняло з часом. На кунцьови школы мав им серенчу поцімборовати ся з сокласником Томашом, из котрым ся обстаєме майліпшыми цімборами вже почти пувдруга дисятьруча. Тоті містні традиції, слова и выразы мали для нього иншакоє значеня — ун на них никав серйозно, а майбулш на язык. Хоть быв варошськым дітваком, ги я, уд нього-м ся дузнав май булш за сільськоє Закарпатя и його языкову рузноту. Томаш мав коріня в закарпатськых селах, а родина му ся ідентифіковала як русины. Я майчасто навщивляв села гибы туриста з українсько-російськоязычного Ужгорода, не видів им розлукы помежи селом коло Иршавы вадь коло Тячова. Зато ми запали в памнять його карты за языковоє діленя реґіона — де ото кажут «кунь», а де «кінь». Позад сього цімборства и културного контакта сам им полюбив тоту русинську розманитусть.
Удкрыв ми ся ай світ русинської політикы, його бесконечні споры за кодифікацію, авадь тото, ож каждый русинськый писатиль має свуй языковый стандарт. Ушиткі історії за русинськый сепаратизм, за русинство як проєкт Росії, котрі люблят українські мейнстрімові медії. Якраз у тот час отиць Сидор выголосив независимусть Пудкарпатської Руси, єдночасно попросивши защиту в Росії. Мало ми смішно, ож сперед тым ня бабка водила в його цирьков, айбо я нич не знав, чом ун на казани рувняв Службу Безпекы Україны из римськов владов у добу першых християн. Сам Сидор пак став інформаційным поводом зась исхосновати вже пересукану українськыми медіями історію — на жаль, исе актуално ай ныні — ож русинськый проєкт грозит цілости Україны, а русины сут лиш українці из специфічным діалектом. Айбо мене тота ситуація мотивовала ушиткым доказовати, ож ото так не є, и пересвідчовати, ож русины мают право на націоналноє самовызначеня.
Зачав им думати ай за тото, што вто є нація, и де є моє місто в сих удносинах межи русинами и українцями. Попровбовав им ліпше порозуміти тоті звіданя в університеті в Кийові — так им ся имив за тему націй и націоналізма. Скоро-м порозумів условнусть націоналного діленя у світі — нації сут недавнов вынаходков людства, націоналні традиції сут скороминучі, а часто служат конкретным політичным інтересам. Зачав им ся товды звідати: ба што для ня значит быти українцьом? Мої родинні традиції ся помішали з русинськыми традиціями Закарпатя. Моя бисіда ся міняла дакулько раз: з поліського діалекта на ужгородськый суржик, а пак у Кийові на май літературный українськый язык. Зачав им тікати назад у суржик, кой им довидів його розманитусть — иппен так, як колись им порозумів розманитусть діалектув русинського языка. Ид своюй условнуй приналежности ид українцям типирь маю удстороненоє удношеня — кидь подаколи кажу за своє українство, оно все є лиш суржикоязычноє и не слідує ниякым націоналным стандартам.
Вєдно з тым им ся в своїх бисідах з українцями обстав на позиціях заступника русинської окремішности и русинського языка. Ото были не двойні стандарты ид русинам и українцям, ай тото важноє, што-м узяв из цімборства з Томашом — ож ціню културну розманитусть и єї всокоченя. На єдного бока, нації уніфікуют културу в свої націоналні стандарты, асимілуючи великоє множество локалных култур. На другого бока, сама націонална ідентичнусть провбує выразити културну окремішнусть и всокотити ї уд того, обы не розплынула ся в май великых културах. Зато ай русинська култура не є конструктом Росії вадь меркантилної інтеліґенції — на Закарпатю, восточнуй Словакії, Польщі, Сівернуй Америці тота чилядь хоче заваровати тото, што є для ниї рудноє. Дякуючи Томашови з його увагов ид рузноті русинськых култур ціню русинськый рух иппен за йсе.
Будучи лиш попутником русинського руха, сформовав им си културну ідентичнусть, котра для ня важит майбулш — я закарпатиць (никаючи из запада, пудкарпатиць). Я суржикоязычный ужгородиць (котрый поправді жиє в селі Минай пуд Ужгородом), котрый цінит розманитусть свого края. Двадцятый вік изнищив житя многых общин не лиш на Закарпатю, ай по цілуй Європі и світови. Айбо култура не стоит на місті — она ся дале ділит, єдинит, переплітат. Зато бым хотів, обы тото, што нам обстало ныні, розвивало ся дале. Обы чиляди было комфортно бисідовати на свойому рудному ци любимому языкови в Ужгороді, на Закарпатю и мимо їх гатарув.