Зима, студено, снїга нападало дас пӯвмитра. Котрый місяць уповісти не можу, бо є ми пять годӯв, я ся в тых місяцях щи ай сам домак не розуміву. Єдно, у чому ся розуміву, ото у бабчиному календарьови. Висит у ниї на стїнї такый, ги штовс папіря, а каждый динь треба єден листок выдорвати та дати бабцї, обы читала. Што она там читат, я дуже слабо розуміву – такоє, гибы не по-нашому. Бабка ми каже, ож тото по-церьковному, тай дає ми у рукы сушені яблыка. Обы-м дачим зайняв рот та хоть минуту посидїв чіт, закидь бабка прочитат, што там на листкови пише. Бабка читат дуже помалы, по складам, бо до школы ниґда не ходила, навчив ї читати отиць, мӯй прадїдо, котрого-м ниґда не видїв. Туй ся грїх сміяти, бо я даже буквы не спознаву, та бабка ай так читат выд ня лїпше. Минї тото не хыбит, я си жву яблыка, тай досїгаву из міха ай сливу. Сушені сливы бабка май любила ги яблыка. Благо сього году файно были уродили та насушило ся йих доста.

Туй вижу, через возӯр «проплыват» клебаня. Исе дїдик вертат ся з бовта домӯв, принїс хлїб тай масло. Стоячи у двирьох, уббиват из чобӯт снїг у порӯг. Кланят ся хыжцї як заходит, розбират ся. Клебаню кладе горї на вішак. Усе-м любив никати на тоту дїдикову клебаню: фетрову, темно-зелену, иззаду закоченый крайчик. Дуже-м ї хотїв поміряти! Тай бизӯвно тото по минї было видко, очи ми ся ачий світили. Но дїдик настрого уповів ми, най біжу домӯв. Як уповів, та строго на ня поникав.

Жили сьме окреме – мы з мамков, няньком, сестров тай братом жили у сосїдню̄в хыжи. Узяв им на ся наскоринько сведер, ґумакы, тай побіг шіковно до нас до хыж. Дїдика-м ся мало бояв, кидь чесно. Вӯн быв уже дуже старый, часто кашлав, ходив из кащурков, тай не дуже мав до ня терпіня. Не тямлю такого, обы ми ся трафило, обы-м сидїв у дїдика на колїнох, авадь обы ня узяв на рукы. Може, вӯн уже просто быв дуже старый та не бировав, тото не знав им ся тогды зазвідати.

Єдного дне придумав им си, ож «усьо, иду до бабкы до хыж, та попрошу, обы ми дали клебаню поміряти». Мамцї-м нич не казав, убрав им ся, зайшов им до бабкы до хыж. Бабка стояла у калідорови, штось варила на плитї – ачий зась тоту молочну сербанку из кропцьом, яку не люблю. Дїдико быв у великӯв хыжи, не видїв ня, ачий спав. Бабка ня чим увидїла, та зазвідала ся, ож што хочу, бо такі у ня очи інтересні. Ганьбив им ся признати ся, ож нашто-м прийшов, кажу, ож «просто прийшов им».

Сїв им си на столиць, та никаву круг себе, никаву на вішак, на дїдикӯв клебан. Айбо стараву ся крутити головов усягды, обы бабка не порозуміла, куды конкретно никаву. Бабка колотит свою дзяму, айбо дале каже:

– Айбо ты штось хочеш, видко по тобі!
– Нєт, бабко, я просто прийшов туй у вас посидїти.
– А, но, розказуй, прийшов ись у такый снїг просто посидїти. Ты штось хочеш, – уже ня «загнала в кут» бабка, хоть сидїв им не в кутку.
– Но, я повно всього хочу…
– Кажи, нашто-сь прийшов.

Нахылив им голову удолину, мовчу. Стало ми ганьба. Сидїв им сяк щи ачий минут дисять, айбо видїло ми ся, ож прӯйшло дуже много часу. Дуже-м хотїв попросити клебаню, айбо ганьбив им ся. Крутило у ня ся у голові повно варіантӯв: ба як тото мож так уповісти, обы не прямо, ай обы ми бабка сама дала клебаню. Нич ся не придумало, хоть раховав им ся дуже розумным тай хытрым хлопчиком.

– Бабко, а мож дїдикову клебаню поміряти? – леґдвы-м из ся выдавив.
– Но та ци треба ти было тӯлко ня туй выводити, обы сесе уповісти? – змереґовано онь выдказала ми бабка, но пӯшла ид вішакови. Досягла клебаню, натягла ми на голову.

Клебаня упала ми на нӯс такой, така онь велика. Видїло ся, ож у дїдика голова май широка удвычі выд мої! Узяв им столиць, присунув ид дзирькалови, што было руно над умывальником у калідорі, тай зачав им на ся никати, ци парує ми.

– Лиш ануж потихы… – дале казала бабка, досыпавучи кропиць у кыплячу сербанку.
– Я осторожно, бабко, – удказуву, даже не убертавучи ся на нї.

Уже-м даже не никав на себе у зирькало, розниковав им на всячино, што туйкы мавут. Староє фінджа из уломленым ушком, у котрому стояла дїдикова брытва. Пиля ниї такой была щітка, котров ся мачала піна. Над дзирькалом стояла склянка одеколона, котрым ся дїдик мастив пак, як ся побрытват. Зубні щіткы, мыло «хозяйськоє» (сякоє слово-м щи тогды не розумів, про мене тото было просто мыло вонячоє), тай щи даякі другі дрӯбничкы, котрі тяжко си споминаву типирь. Ачий довго-м ся крутив сперед дзирькалом, закидь бабка не забрала вже выд ня клебаню, та не завісила на місто. Видко, уже-м ю̄в быв доста навновав. Пошуровав им мовчкы домӯв, айбо дуже-м ся усмівав.

Карма ня найшла доста наскоро. Вичӯр такой того дне узяла ня мамка за шкіркы та яла на ня гойкати: «Нашто-сь до бабкы ходив? Клебаню ти треба? Дома у тя шапкы не є, ци як?» тай много такого другого. Мамка выд ня хотїла штось чути, айбо я не мав што выдповісти. Айно, є у ня дома шапка, айбо такої клебанї ги у дїдика не є у ня. Видїло ми ся нормалным, ож хочу поміряти, бо дуже ипна, парадна, каждый бы сяку хотїв, ци не так? Но айбо як сесе уповісти словами? Не придумав им, мовчав им. «Ыгы» мамцї на каждоє слїдувучоє обвиноваченя. Казав им, ож добрі, ож буду дома сидїти, ож не буду бӯлше до бабкы з дїдиком ходити та навновати йим.

Напудив им ся быв, не было ми ясно, ож чого вто така біда, просто прийти тай попросити поміряти клебаню? Пак не до чужых люди до хыжі прийшов им, тото ми бабка з дїдиком!

Дїдик нас лишив через пӯвгода, у лїтї. Не легко ми было розуміти, што ся дїє, айбо порозумів им, ож дїдик быв доста хворый. Може, спозад того на ня мамка гойкала тогды? Ож обы-м йим там не заважав, обы-м не тырмав свойими бавками старого чоловіка? А не казали ми нич, обы-м не переживав за дїдика? Ци може просто думали, ож малоє дїтвача тото не буде розуміти?

Айно, малоє-м дїтвача, та завто ся сӯлко повно звідаву. Правда, кой чилядь круг мене не дуже хоче ми выдповідати, а ладні ня дачим лїпше заткати, та убставу ся у сякӯв ситуації, ож сижу мовчкы та звідаву ся лиш сам себе. Дале тай дале лиш ся запутуву у веліканськый узлик непонятного. Кручу ся у свойих гіпотезах, гикой малоє кӯзя, што ся запутало у мотузови, на котрый го приязали попуд сливов, покачало ся та не годно устати.

Но ци быв час у мамкы повнӯстю ми пояснити, ож што ся стало тай чого? Дїдик умер, а ото не бавка. Из тым типирь буде преповно талантованя, а туй щи я вылїз та звідаву ся усячино. Не чув им ся добрі. Не было ми аж так лудно за дїдиком, бо мало што за нього-м знав. Не тямлю, обы ня дїдик бавив, послїдню зиму тямлю лиш, як из кащурков выходив вон та кашлав крывльов. Тото было страшно, а дїдикови ачий было май страшно, ги минї.

З того часу прӯйшло дораз 25 годӯв. Споминаву красный дїдикӯв клебан, учиненый на фабрицї у Хустї, закидь держу у руках свӯй чорный. Сись ми подаровали на динь народжіня, уже не дїтвакови, но щи не дїдикови. Мало ми смішно, ож тогды у ня была така суйита спозад такої дрӯблї – просто поміряти клебан! Типирька у ньому можу ходити каждый динь. Убстало ся надїяти ся, ож дїдик из неба никат на ня, тай видит, ци парує ми.

З роками-м ся дӯзнав много всякого за свою родину. За тото, ож дїдик из бабков не усе файно дружили з мамков тай няньком, мали там повный міх проблем. Та ясно, чом пораз ня мамка до бабкы не пущала, чого подаколи дїдик знав пӯйти домӯв тай слова ми не уповісти, кой проходив пиля мене у двӯрци… Айбо ци быв у тому виноватый я, малый хлопчище? Бизӯвно, ож нє. Айбо уже є, як є, тай инчак не буде.

Дниська вже не маву час бановати, тай бизӯвно тоту минулӯсть не буду годен поміняти. Но можу прокрутити у голові щи раз вспоминкы за тото, як им міряв дїдикӯв клебан, як им їв сушені яблыка, як им ся грїв пиля шпора, як бабка читала удорваный мнов календарь.