Понад вирьхом горы стояв густый туман, сонце лишек зачинало ся пробивати дись далеко за вершками. Ани єдного проміня щи не было видко, а я уже топчу росу по пути на Довгый Дїл. Сим маршрутом ходив им рокы а рокы, ачий бы-м сюды за грибами выйшов даже из запертыми очима, не треба ми ани литрика, ани компаса. Ногы ся не пилувут, недобрї бы ся было сховзнути, усьо мокринькоє щи выд позавчорашнього дожджа. Лиш дякувучи тому дожджикови типирь иду сюды – кукати, де вӯн посятив нам зимлю, де з ниї будут пучити шапочкы: де черлені, де барнові…

Иду збирати грибы. Так ся ходило давно з дїдом, из няньком, из цімборовами. Сього дне иду сам. Ногы ми уже так не служат, ги тото было давно – пораз мушу ай пристати, сперти ся на бучка та выддыхати ся. Тай на тычку ся уже спираву многым май часто, закидь дїтваком исе была лиш серсама, обы ся гребсти у листьови, выниковувучи даякі молоді букӯвчикы.

Горї потоком иде путь, из котрого зачинаву глядати грибы. Мало де йих мож было стрїтити до сього пути, а вже туй якраз є тото місто, де мож розлупляти очи тай роззирати ся. Студїнь ищи читава, воздух ся прогрїє щи нескоро, треба собов май кынути, бо мож закочанїти. По крайови пути лежат великі камінищі – такі плахы, што сам бы-м ниґда не пудняв. Выверло йих сюды, як были великі дожджі щи як быв им дїтваком. Не вірило ми ся, ож тот потӯк, у котрому типирь ґатї не змочиш, мӯг мати таку силу. Айбо мӯг, туй є тому доказ. Якраз за сим каміньом уже зачинаву дюґати тычков у траву, розкрывати, може бы ми ся упали туй подаякі лїскові.

– Добрый рано! Ба ци найшли сьте уже дашто? – згойкав на ня ткось издалека.

– Добрый рано! Та раз нич, прячут ся, паскудоты тоты! – удповідаву, пробувучи розникати, ба тко тото йде.

– Перше-м видїв у того бока собӯтникы пӯшли, та мало ся май кывайте, бо вызбиравут усьо сперед вас! – усмівавучи ся, пудойшов ближе молодый хлоп. Исе внук Василя Митинькы, сокласника з вышнього кӯнця. Не видїв им го уже годы.

– Е, не вызбиравут точно. Тоты, котрі мавут быти мої, та почекавут ня.

– Но, бизӯвно, у вас ачий договорено из хащов! – подає ми такой здоров малый Митьо, дуже похожый си на дїда, таги бы-м типирь його видїв.

– Як там ваші, добрї?

– Помалы, помалы. Але, веду пасти очерідь…

– Яку очерідь? – звідаву ся, роззиравучи ся.

– Е, та гинде у корчох ми сут козы, єденадцять из нашої улицї дниська. Исе усї, што ся убстали.

– Но, най ся не приказує, щи сперед 20 годӯв гнав им на нашого бока вирьх 70, – кажу му, зажурено глядавучи його козы у корчох.

– Но добрї, иду я потихы, – убернув ся молодый хлоп тай наскоринько поскакав по каміньови убока ид потокови, де уже на кониць было чути, як му мекавут козы.

Мӯй путь ишов дале доправа тай идгорї. Туй пішак ня заводив попуд высочезні кроны бучкӯв тай поєдных грабӯв, котрі творили серце сьої хащі. Ипен бучок туй быв головный, формовав сись цїлый біом. Ушытко живоє ся туй крутит довкола сього могучого дерева. Высокі дерева кажду осїнь змітувут листя, тото листя годує шелиякых червакӯв тай боґарӯв, котрі собов годувут саламандр тай ящерок, котрі собов годувут потяток, котрых пак имат рысь… Така закручена спіраль живота! А нам, людьом, кроме холодка у жаркый динь тай міста на грибы, бучок быв щи й первов соціалнов сїтьов – але якраз иду попри єдного старого, де уже тяжко ся читат на заростлӯв кожи моє «Иван», вырїзаноє щи дись у 80-х годох. Пуд ним штовсом вырїзані ай другі, подаякі ачий лиш пару годӯв старі. Тогды щи даже номер телфона на сякӯм дереві не написали бы сьте, бо не было го у вас. А типирь уже не пишут имня, ай тот «нікнейм» на інстаґрамови, котрого у ня не є, тай ачий уже не буде. Завто у ня уже три букӯвчикы у кошарови – найшов им их попиля пня нараз за «писаным» бучком. Туй сохтовало быти и май много, но раз лиш сяк.

Дале, мало высше, є красна полянка из березами тай трепетами, де у высокӯв траві, помежи страшноє тирня, фурт мож было найти ипного черленяка. Того року, тямлю, найшов им быв такого, што не мож го было нормално задїти у кошарку, мусай го было нести у руках окреме выд другых. Шкода, правда, черваковатый быв такый, што половку треба было выметати гет…

Сього року полянка радує не силно. Раз лиш двоє лїсковичкӯв, негусто. Хоть на другого бока, мож мало перекусити ожины, обмытої свіжов росов. Видко, туй сього году мало тко ходив – корчі чорницї домак не кывані, бери ї кӯлко хоч. Давно май ай пішак быв май протоптаный, типирь го ледвы видко, ай на чорницї май были їдакы. Добре, ож узяв им си воды, буде ай запити. Ися «Шаянська силно-ґазована» – майлїпша вода, яку знаву, кидь не раховати тоту, што дома из краника тече. Другоє дїло, ож у краникови домак не бумбулькова, а я сякоє дїло люблю.

Но, доста было їсти чорницю, треба мало ай грибӯв назбирати, идеме дале. За сим березьом тай топольничом є щи єдно буча, якраз гет горї попуд вершину горы. Не такоє інтересноє, не так густо порослоє – ай травичка ся стрїтит помежи бучками, чого долӯв не было домак. Но, та туй го маєш! – туй ся файно верли черленякы. Там єден, там ищи три, а там домак рокаш! Ачий за десять минут назбирав им пӯв кошара, тай я ся лиш пудняв на гору. Парада! Сякого давно не было. Авадь тоты собӯтникы не сим путьом ишли, авадь не сохтувут пуд ногы никати. Хоть так, хоть сяк, мої старі колїна лиш мовчкы подяковали. Кидь пӯв кошара уже маву, та значит онь ид старым дубам ити не мусай. Можу си закрятати туй убока тай потихы ся вертати.

Нараз за бучками берег зачинат падати у другого бока. Туй є предовга полянка, по котрӯв давно щи быв возовый путь на людські кошеницї. Ипен у кӯнци сиї поляны, де ся зачинат берег удолину, котрый пак выходит на Синяка, фурт сїдали сьме печи солонину. Такый у нас быв реґуларный перекус. Дїдик нам усе тесав рожен, каждому по єден, а мы з няньком доты мали приладити солонину, хлїб, сӯль, зачати класти огне. Дїдик усе знав ипный рожен вытесати – не потонкый, не потовстый, такый, ги має быти. Дїдика давно не є, тай нянька тоже, а я такый рожен дотипирь учинити не знаву. Йой, колїна мої, колїна! Давут за ся пораз знати. Треба мало пристати, перепочити.

По небови плывут мракы. Дожджа не буде – исї не до нас идут, тай позавчера улляв быв такый битярськый. На сякоє-м прилаженый – маву у жебови скрученый дожджаник, ипный, міста много не забират, без нього у хащу не йду. Айбо, ясноє дїло, волїв бы-м у дождж не попасти. Мало-м спочив, мож ити дале. Иду попри край – туй тоже пораз знавут быти грибы, иду помалы, никаву. Тай не задарь! Але, там мало дале у грабӯвничови виднївут ся шапочкы! Но, годно быти, ож лиш привижат ми ся – ясноє дїло, годы уже не молоді, не вижу так файно, ги давно. Айбо дуже-м ся тому зрадовав, бо у сьому грабӯвничови грибӯв не дуже помню. Біжу за ними, онь лечу, маву добру дяку. Но та ци треба ми было?.. Біжучи, сховз им ся у листок. Уже-м ся неваловшен держати у рухови – паду, такой лечу, лиш богужаль, удолину, не дгорї…

Тимінь, тлум у очох. Нич не вижу, лиш гуде ми у голові. Што ся стало? Де домака єм? Не розуміву ся у світови білому….

– Мало ся прочуняв, – каже чиїсь голос, – Иване, чуєте ня?

– Ге? – перезвідуву ся, бо слабо штось чуву, голова гуде, тай трясе мнов гибы…

– Иване, ци чуєте ня? Што вас болит? – уже май голосно, уже можу прӯбрати окремі слова.

– Чуву, чуву…

– Якого чорта сьте не узяли из собов телефон? Сятив бы вас Божечко, бы вас уже посятив… – здержано залаяв ми Митьо. Спознав им голос, пак перше-м го видїв коло потока.

– Митьку, што ся стало? Тямлю ачий падав им? – пытаву ся за голову тай чуву перстома теплоє тай мокроє, – Ого-ов, – кажу про себе.

– Падали сьте, найшли сьме вас у яркови, несеме вас домӯв. Видите нас?

– Слабо вижу, Митю, тлум ми у очох.

– Якого чорта из собов телефон не берете? – щи раз злобно ся перезвідовує хлоп, – Ци розумієте, ож исе чисто нагода, ож рано-м вас видїв, та знаву вам ходы у вершка? Датко другый бы вас може й не найшов.

– Тихо будь, най дїдо лежит, – каже чиїсь другый голос, сього не спознаву, – Болит вас дашто? Уповіжте нам.

– Йой, не знаву, хлопцї, нич ня сяк не болит, темно ми в очох.

Побировав им мало май нашироко удперти очи. Вижу, ож исе нӯч, хлопцї ня несут на змайстрованых из рӯща ношах, світят си литриками. Идеме помалы, зимля ховзька. Но, туй го маєш. Треба ми было, дїдови старому, йти у берега самому. Найшов им суєту и родинї, и свойим. У Митя звонит телефон, чути выдті ревы, исе бизӯвно донька ми. «Айно, айно, идеме», каже ю̄в Митьо, «дас за годину зыйдеме ачий, обы сьте были з мотором пиля потока, та везіт го в Иршаву». Як им исе учув, та порозумів им, ож утер им ся дуже читаво. Кобы-м ся лиш мало ударив, та ачий бы ня не несли. Не чуву ногы. Ба ци уломив им дашто? Нич ня не болит, айбо не розуміву ся, ци добрї вто, ци нє.

– Митьку, ба де сут мої грибы? – жалостно прошу ся.

– А мара йих знає, де вам сут грибы.

– Пак быв у ня кошар, мало лиш не повный. Не найшли сьте го?

– Видав дись там быв, не до того нам мало было.

– Митьку, ци не вернув бы-сь ми ся за кошаром з грибами? – они ми самому ганьба сякоє просити, айбо уже-м уповів.

– Дїду, вы серйозно? – удповів ми хлопчище пӯсля читавої павзы.

– Не чуву си ногы, може-м дашто уломив, може нє, айбо из мойими колїнами я не знаву, ци щи хоть раз на сього берега выйду, даже кидь кӯстя маву цїлоє… Митьку, тото ачий послїднї грибы, што я сам найшов у сю̄в хащи.

Хлопцї мовчали, несли ня. Но даже по тому, як молодый Митинько дыхав было ясно, ож моя просьба його розмериґовала. Має ся типирь из старым дїдом. А донька ми щи май. Чоловік ю̄в за границьов, по роботах, внукы дома сплят, а я туй, але, бавлю ся у грибаня на старі годы. «Тадь мож было купити! Де за ними тӯлко йти!» – уповість ми донька нараз, як ня увидит, ясноє дїло, а я ю̄в удповім так ги того году, так ги сперед тым, ож «тоты куповані не такі добрі».

Изыйшли сьме долӯв, донька ми боговала щи здалека, тай за телефон ми тоже споминала. Но не люблю я тоты ваші нові технолоґії, не штімує ми! Хоть на сись раз ачий правда, ож помогло бы, переживали за ня. Довго мнов крутили, обы ня забити у мотора на задньоє сїдало. Тото уже слабо тямлю, лиш ми мирьконїло у очох, як исьме уже по асфалтовому путьови гнали. Дале-м заспав.

У Иршаві у болници уже-м ся прочуняв. Убникали ня, рентґены тоты начинили, убмыли ня, побинтовали ня, на ногу – ґіпс. Не уломив, но трїщина є. Каже дохтор, ож ногы-м не чув, бо замерз им ачий, бо поперек цїлый. Но у хащу обы-м не байловав бӯлш ити, маймало сяк далеко тай сам, тай ищи без телефона. Дале ми ся дали нормално выспати, хоть исе ми ачий не дуже хыбіло, там у хащи закуняв им быв ню̄вроку. Ай, сяк сам собі фіґлюву, сам си ся у голові сміву пак. Доньку ми шкода – удпер им очи, а она туй спит попиля мене на стӯлцьови у палатї. Ганьба ми, бо дуже ся лиґіню, выдколи умерла моя золота Афія, не сокочу ся. А моя Маріка, моя рӯдна кровинка, туй при минї, найшла ня, привезла ня, убстала ся зо мнов. Інтересно, ба на кого лишила дїти? Треба бы ї даяк задобрити, подяковати. А так ми гӯрько выд того, ож им старый, ни на што не трїбный уже, лиш зо мнов суєта. Але, даже грибы назбирати неваловшен, не обы щи дома ґаздовати дашто.

Зазвонив Марічин телефон. Схопила ся, не знала, ож я уже не сплю. Порозникала ся по боках, стямила, де є тай што ся стало. Узяла телефон у рукы. Тяжко из ся выдала тото «Ало!» из хрипом. Дале ся мало яла сміяти, айбо так онь из слызами. «Добрї, добрї, дякуву, уповім му» – доказала у телефон тай верла ним у ташку. Поникала дале на мене свойими зареваными очима, засміяла ся май нашироко, повтирала слызы салфетков. Зась ся яла сміяти.

– Звонив малый Митинько, што вас найшов уночи… – каже ми донька.

– Треба му буде якый алдомаш покласти, – зачинаву виновато плановати, як бы му подяковати.

– Казав, ож днись рано як гнав козы, та найшов вам кошар из грибами. Изварит та покладе у морозїлку. Каже, ож чекат вас за два тыжднї, вадь коли уже вас выпишут, та на мачанку, – удповіла ми тай яла ся зась сміяти.

– Е, айбо вӯн не учинит таку добру, – кажу я, тай тоже ся зачинаву сміяти, бо я бы бизӯвно май добру учинив.

– Но та прийдете, та навчите го добру варити, тай на сю̄м курта бисїда, – удказала ми донька, тай пудыйшла ня убняти. Ачий им ї дуже напудив.

На сьому ачий моє хожіня у берега на Довгый Дїл ся кӯнчит. Треба буде ай Митьови, ай онукам си розказати, як добру мачанку варити. Щи бы было кому йих навчити файный рожен на солонину тесати, домак бы парада была. Но, ушытко за шором, раз ся треба из мачанков розобрати.