Встановили зме, же на середину XIX-го сторіча «чуга» была знана на гісторичній Сяніччынї всяды – так на пілночы, як на полудне, лем… зас, яко завсе, сут своі «нюансы»:
Перше, село Nozdrzec (по-рускы Ніздрец) ани не лемківскє, ани навет не рускє, а юж нанич спільщене і замешкане през pogórzan wschodnich (етноґрафічный ґруп поляків).
Другє, же тота чуга в Ніздреци, прецїн, была кус інном, нїм властивы лемківскы чугы – была білом, без орнаментикы, без торочків і т. є.
Отже, встановийме тепер, ци носили коло Сянока сесы властивы лемківскы чугы? Рока 1908-го во Львові, в друкарни НТШ, о. Михайло Зубрицкый публїкує свою розвідку «Верхня вовняна ноша українсько-руського народа в Галичинї», де дуже споминат о чуганї:
«[Простір] від найдальшого заходу, як далеко засїли Русини, по місточко Лютовиска або горішнїй Сян <…> замешкують Лемки. Свої сїраки називають вони на заходї: чуга́нї, вже в сяніцькім повітї, а в ліські́м чопо́ви, чапо́ви, ча́пів, чо́пів. Граничні села, де ще тепер носять чапови, подаю тут від угорської границї недалеко жерел Сяну аж поза місто Сянік. Ось назви сих сїл: Волосате, Устріки Горішнї, Беріжки, Ступосяни, Смільник, Скородне, Поляна, Росолин, Соколова Воля, а звідси на захід Телешниця Санна, Полянчик, Мичків, Березка, Середне Село, Дзюрдзїв, Вільхова, Тернава Горішна, Морохів, Вільховець, Волиця, Сенькова Воля, Дудинцї і Одрехова. Дальших сїл граничних від півночи в напрямі західнім не подаю, бо не знаю їх назви <…> Чуганї мусїли сягати дальше, як тепер, на північ; Мазури коло Риманова носять білі. Та з часом люди покидали сю ношу і переймали иньшу…»
Коли, бодай згрубша, помістиме неякы тоты крайны «чуганскы» села за М. Зубрицкым на мапу Р. Райнфуса (приміром, Дудинцї та Одрехову) – то ввидиме, што лежат они добрі пілнічнїшше од крайных «чуганскых» сел (№84 Высочаны та №85 Куляшной) за Р. Райнфусом:
Одсаль зробиме осторожны виникы, же од початку (баданя М. Зубрицкого) до середины (баданя Р. Райнфуса) ХХ-го сторіча границя «чугы» мала ся змістити на полудне. Ба ци так?
Село Одрехова (як тїж села коло Сянока) Роман Райнфус записує не до лемків, а до дакых dolinian. Не будеме ту ся вдавали в зайвы детайли, радше поглядайме, што він пише о ношыню чугы в тых сторонах: «W kilku wioskach pogranicznych (Odrzechowa, Wola Sękowa), spotkać można czasem góralski płaszcz tzw. „czuhanie“, lub wełniane góralskie spodnie (chołośnie), jednakże tak chołośnie jak i czuhanie nie były nigdy wyrabiane na miejscu, lecz kupowano je od górali z Karlikowa na targu w Bukowsku».
Не лем потверджує, але барз дополнює слова Р. Райнфуса Maria Jolanta Marciniak в працї о долинянскім убраню: «…zamieszcza Kolberg krótką informację o stroju męskim i kobiecym noszonym w Czaszynie, pisze o używanej tam czuhani (s. 19) <…> „w zimie noszą czuhanię rodzaj płaszcza z owczej wełny“ (Stróże Małe) (s. 21) <…> Na terenach zamieszkanych przez Dolinian noszono jeszcze jeden rodzaj sukiennego płaszcza, bardzo obszernego, o kroju poncho podłużnego, raczej zarzucanego na ramiona niż ubieranego. Płaszcz ów, zwany tak jak u Lemków czuhanią, miał długie, zaszyte rękawy służące jako torby i duży, opadający na plecy kołnierz zakończony trokami. Czuhania występowała zarówno we wsiach graniczących z grupami górskimi, np. w Odrzechowej, Sękowej Woli, jak i bliżej Sanoka, np. w Niebieszczanach i Prusieku. Nie znali natomiast Dolinianie noszonej na Pogórzu cuwy z białego sukna, o kroju zbliżonym do czuhani (s. 55)».
Отже, праві підышли зме до «істины» 🙂 Перше, на пілночы гісторичной Сяніччыны, коло міста Березова, люде носили білы чугы без орнаментикы і торочків, а называли іх, правдоподібнї (як і решта погужан), чува. Другє, коло самого серця Сяніччыны, міста Сянока, люде носили звыклы лемківскы чугы з торочками, а называли іх, як і властивы лемкы на полудне Сяніччыны, чуга́ня. Хіснованя слова чуга́ня аж при Сяноку, в селї Сянічок, потверджуют языковы мапы З. Штибера та Я. Риґєра (мапы подаю без іх коментарів):
Тепер остало лем ся дізнати, якый вид мали тоты «підсяніцкы» чуганї. З тым нам поможут уж наведены слова професора Р. Райнфуса: «kupowano je od górali z Karlikowa na targu w Bukowsku». За мапом того самого Р. Райнфуса, найближше село до Карликова – то є Высочаны (№84), де ся фіксує дві породы чуг:
а) VI – z 1 pasem i trokami przy kołnierzu;
б) X – czuha ciemna z kołnierzem ozdobionym białym pasem z wyszyciem.
Поглядаме знимку… овва!
Як видиме на знимцї, дружба вбратый в чугу породы X – чугу темной барвы з комнїром, оздобленым білым посїченым пасом. Тож, має быти, власнї такый вид мали і ноны «підсяніцкы» чуганї. Додаточнї то ся потведжує двома знимками зо села Синїв (Синява) коло Одреховой:
а) Архиєрейского богослужыня 1907-го рока, де напередї видиме ґазду в подібній чуганї:
б) Уникальном знимком церковной процесиі 1904-го рока (жем єй однашол на Losy Niezapomniane), де видиме дває ґаздів: першый вбратый в чуганю з подібном оздобом (лем без торочків), а другый, што цєкаво, в чуганю о тім самім крою, лем уж без жадной оздобы:
І на остаток… родзинкы! Што бызме лем робили, кобы не стары акварели? 😉 Акварель Є. Глоговского «Селянин з околиц Сянока» (кон. XVIII — поч. XIX сторіча). Гев видиме таку саму чугу, як на знимках выже:
Акварель К. В. Келїсїнского «Góral z okolic Sanockich» (медже 1834 і 1839). Хоцкы гев не видиме оздобы, але видиме сам факт ношыня чугы під Сяноком:
Акварель К. В. Келїсїнского «Góral Beskidu od Beska w Cyr. Sanockim» (около 1836-го рока). Сеся про мене найцєкавійша, бо вказує на щы єдну породу чуг на скраю Сяніччыны (в Боску коло Одреховой) – чугу так называных пупкарів (етноґрафічного підґрупа лемків Ґорличчыны):
Підсумовуючы, приходиме до твердого виника, же чугы носили не лем на полудне Сяніччыны, але й ген коло самого Сянока, а навет выже! Єдно, што ся остало – то є хыба уточнити, ци люде з-під Сянока іх лем куповали од гірняків (як подає Р. Райнфус), а ци тїж знали робити в себе в селї на місци. Певен, тераз мы уж ся того на 100% не дізнаме, але частичнї на то можна буде одповісти, коли збадати, як далеко давнї заходила пастуша культура. Одсаль повім, же хоцкы Роман Райнфус остає найвеце авторитетным бадачом етноґрафіі лемків, але го працї прецїн вартат наново опрацёвати а кус дополнити (наприклад, на підставі того артикля, бодай мапку, де колиси фіксовала ся чуга). Етноґрафія, як і кажда наука, не має стояти на місци – тож бадайме! А вшыткым новым бадачом раю завсе глядати «своі нюансы» 😉