Дякувучи Закарпатському обласному научно-културулоґічному обществови им. Александра Духновича дӯстав им у рукы сяку малиньку, но доста інтересну книжечку – «Вшіткі люди, вшитко знавуть». Исе невелика збирька народных приказок из села Онок выд Марії Білак. Авторка цїлых 38 годӯв робила секретарьом оноцької сїльрады, тай бизӯвно наслухала ся читаво красных приказок, котрі си роками терпеливо писала в тийку. Збирька, на первый позӯр, невелика – лишек 84 сторӯнкы, но там ся умістили онь пиля 1200 приказок (уповім правду, ож не личив им йих, повірю на слово). Добрї ся за ниї узыват ай Михайло Чухран:

«И коли подкарпатські казкы и співанкы давно изучені, записані и надруковані, айбо курті формы народної творчости – приповідкы и приказкы – не так часто видиме у письменному виді, хоть они живут межи нами каждоденно… Она мала за обсягом, та несе в собі концентрований зміст, бо в її основу покладена глубока думка, оформлена при помочи художнього поруняня, метафоры, алеґорії, часто послуговуючися парадоксальним спусобом протистояння вічних категорій Добра и Зла».

Ужек як им исю збирьку запримітив на презентації у фейсбукови, та стало ми ясно, ож сяку мати мушу. За первоє, я тоже дашто похожоє збирав, правда, не в сякых масштабах, тай майбӯлш слова, а не цїлї приповідкы. За другоє, провбуву писати новелы, а пораз розуміву, ож подаґде ми хыбит може якась сяка ипна приказка.

Книжчку забрав им из пощи рано, а закидь ишов им домӯв, та полистав им тай нараз порозумів им, ож ися збирька ми буде трїбна, ай ож буду хотїти за ниї розказати. Буде там ай доброє, ай недоброє тоже.

Дуже ми ся полюбив формат. Книжечка малинька, дас 10 на 15 центӯв. Нараз вижу, як ми буде легко ї брати з собов у путь, а пораз листати, обы ся звеселити авадь наспелати народної мудрости з Онока. Ипен так на столови міста много не забере, а бизӯвно буде мойив спудручнов книжков каждый раз, як буду писати далші новелы авадь стихы. Як им згруба пробіг ся по первым сторӯнкам, та уже-м запримітив даякі приповідкы, які казали ай у Кушници, но забыв им за них, тай много-премного такых, які-м ниґда не чув. Усыплю вам туй жминю лиш подакотрых, котрі ми нараз ся верли у око:

Гаром по натроє.

***

Стрыйна, уйна – не родина. Зять, невістка – не дітина.

***

Ни женатый жиє ги король, а умирать – ги пес під городинов.

***

Господи Боже, помагай – усім людям, а міні – май!

***

Иди дощику, де тя просять, а ни туды, де косять.

***

Мертвого з теметова нигда ни несли.

Но, та сесе буде на хосен! – нараз ми ся подумало, як им ї удкрыв. Читавучи йсї приказкы, мы такой скачеме нурькы у минулӯсть – даже не на пару декад, ай скоро на пару сторӯч. Хоть подакотрі чув им и дома, айбо тогды ми тото не аж так падало у око, накӯлко є великый културный роздїл помежи тым, як живу я, тай у якому світови йсї приказкы ся творили. Узьмім, наприклад, исю – «Иди дощику, де тя просять, а ни туды, де косять». Приказка узята з часу, кой сїно было хлїбом (бо вто быв хлїб корові), та мало велику цїннӯсть. Днишнї дїти вже рїдко заставут сїнокосы, та пораз не будут розуміти ани йсю, ани шор далшых приказок. На другого бока, такі фразы, гикой «Казав, ош довг уддасть у читвирь, а не казав ош у котрый», ачий ниґда не утратят актуалнӯсть ай через сто, ай через двіста рокӯв.

Но было ай гӯрького крыхта: 

• Несістемноє письмо. У книжцї доста часто проскакує путаниця помежи ы тай и. Узьмеме даже из вступа, маєме «співанки», а уже в другому абзацови «співанкы». Тай другі сугубо технічні хыбы тексту. Направду, вижу сякоє не в первый раз, но чекав бы-м, ож книжка, котра не є самописом, а шорила ся културолоґічным обществом из редактором, та могла ся держати бодай єдної еґзістувучої ґраматикы, ци хоть алфабета (выдкі взяли букву ў – тоже загада).
• Не дуже ясно, як ипен исю книжку хосновати май практічно. Исе ми буде добрым спудручным інструментом на гляданя приказок у далші літературні творы, айбо як йих глядати? Усьо записано за алфавітным шором, та хыба буду навпереда знати, яку приказку глядаву. Обы книжка стала май практічна, было бы добрї тото подїлити май на катеґорії – «реліґійні», «ґаздӯвські», «природні», ци дашто такоє. Лично минї бы йсе всокотило преповно часу на гляданя дачого трїбного.
• Не є сістема в поясньованю приказок. Бӯлшина приказок ся подає сама, без трактованя тай поясньованя. А читачі си най гадавут, ба што тото значит. Дакотрі приказкы мавут товмачіня по-русинськы в дужках, дакотрі – по-украйинськы. Исе робит книжку менш приступнов руснакам из другых держав, котрі украйинську не знавут. Кидь не порозумів ись приказку, можеш си мастити попелом голову.

На єдного бока было бы ми ганьба писати дашто пӯдлоє за йсю книжку, бо загнали ми ї задерь, доста было попросити. Хоть, кидь чесно, я бы лїпше заплатив, бо знаву, якый тото труд, а хочу кваліту того труда лиш злїпшити. Я бы быв радый, обы сякых книжочок ся продавало бӯлше, тай готовый им за книжку заплатити. Айбо кидь плачу, та хочу обы ся тота книжка (вадь слїдуюча) злїпшовала. Бо сякоє нам хыбит, сякого є мало.

Які я вижу возможні варіанты злїпшеня сякої літературы?

• Книжка є добрым поступом на ушоріня етноґрафічного матеріалу, бо похожых збирьок ниґда не видїв им, но хыбит туй мало структуры. Тоты приповідкы треба бы было мало лїпше катеґорізовати тай подописовати поясненя ид каждӯв. Бо без того йсе скорше музейный експонат, гикой посправдїшня спудручна книжка-помочниця.
• Не ганьбити ся класти на книжку высшу цїну, авадь бодай якусь цїну. Не мож чекати даякого поступа у будучнӯсть сугубо на ентузіазмови. Добра робота ся має добрї платити, тай є преповно люди, котрі бы раді пуддержати.
• Держати ся єдної ґраматикы бодай у рамкох єдної книжкы. Сякоє помогло бы указати мало май серйозноє лице сякої літературы.

«Вшіткі люди – вшитко знавуть» бізӯвно стане мойив спудручнов книжков а буде ми на хосен. Но я бы радый, обы бӯлше люди ся за таку літературу дӯзнало, обы бӯлше люди хотїли таку книжку купити тай мати дома, обы чиряли из ниї мудрӯсть свойих дїдӯв-прадїдӯв, гикой студену воду из колодязя у йсю спеку. Хочу, обы йсю книжку могли си купити молоді люди, які ся за ниї дӯзнавут не выд мене, а натрафлят на ниї ненароком у бовтови. Но обы тото сяк фунґовало, та мусай над сим форматом щи читаво робити, а щи читаво тручати дале. Дуже ми гӯрько, ож резултат роботы, котра ся тягнула цїлых 38 годӯв, тай выдавала ся културным обществом, уйшла на світ сяков «аматорськов».