Вітам, дорогі читачі.

Ныні мало помнянеме за житя єдного, майжинь відомого вам села – Изы. Май часто мож чути за місноє ремесло – з давных давен туйкы плетут кошаркы. Ото хыба єдно такоє село на усьо Закарпатя, де тым ся фурт займавут уже довгі годы. Исе вже стало частив культуры, а з недавніх годув щи й основов туризму. Хочу мало розказати, як ся жило й розвивало йсе діло за радянської влады и што ся змінило при Україні.

У радянські часы в бульшости сел Закарпатя учинили колхозы. Такый колхоз быв и в Изі. Так як плетеня было важным ремеслом для всіх изянськых родин, власти «вплели» го в систему. Чилядь могла си продавати усьо плетеноє у колхоз – на вто ся даже укладали окремі нормы.

Робили усі – плели чоловікы, плели жоны, помагали тай ся вчили діти. Плели, як не было ямованя, сажаня, ци даякої другої роботы на ґаздувстві. Май легко было обплітати фляшкы – тото была нетяжка, монотонна робота, начинити такых фляшок мож си было хоть кулько. Но айбо й перекупникы (прийомщикы) їх не дуже любили, бо было їх бульше, ги мож было продати. Майбурш ся цінило тяжкоє, розкошноє плетіня для кошарок, сяточных ци великых. Мало ко вто робив, бо треба было много часу, файноє прутя тай немалі силы. Щи ся чинили обычні кошарочкы на каждоденноє хоснованя – наприклад, феделкані.

Десь уд 70-ых помалу ся начала нова ідея – торгувля. Изяне й до того ходили по всьому Союзови на роботы. Кой ся додумали, што так мож їздити й на кошаркы, та скоро стало ясно, што вто грушноє діло. Чилядь собі уплітала повно файных кошарок, а пак ся везла на югы – у Феодосію, Сочі, Ялту, Сімферополь, другі міста… Везли ся в Одесу, у Бендеры, у Київ. Де ся файно продавали кошаркы, туды ся люди й добирали: машинами, поїздами, як си могли. Пораз продавали кошаркы на базарах у великых містах авадь передавали перекупникам. Но майнаперед были поїздкы на моря – Крим тай цілоє Причорноморя. Ишли вадь на договореноє місто, авадь туды, де вже были того году, а пораз домак насліпо.

У тот час у теплі краї знали прийти сібірякы. Обы ся пак дома похвалити, куповали велику кошарку фруктув – делікатес для совітського чилядника. Файні кошарочкы чилядь пудбирала такой там на морю. Так ся склав сякый-такый сохташ. Наші люди си чинили бовтикы, обы торговати кошарками – брали їх доста непудло. Ночовали вни у гостиницях, держали товар у себе, або складали ся на окремый склад. Пак, як ся сезон скунчив, плетеня ся продало, вертали ся дому из зароблеными грушми.

Из кунцьом радянської влады ся помалы кунчав и масовый сезонный заїзд. Чилядь не лишила ся докус вандрованя з кошарками – особливо завто, ож из союзом уєдно ся розпали всі його пережиткы, включно з економічными. Айбо йти далеко вже было не так легко, та кошаркарськый путь ся потихы кунчав в Україні – у туй самуй Одесі вадь Криму. Теперь си вже просто продавали тым, ко захоче. Пак якось перестало й тото – и люди май мало плели, май бурш мали другої роботы, и покупцюв на кошаркы стало не так много.

Головным промыслом стала туристична торгувля. Люд, што быв у Закарпатю на удпочинку, пораз заходив и в Изу. Там си знали зайти в маґазины, де было повно плетеных товарув, або стати си такой коло хыжі – ко продавав кошаркы, вывішовав їх на ворота, обы мож было коло них стати та купити. Так ишла торгувля – тай донедавна супокуйно си йшла, хоть и не дуже шіковно.

За йсі рокы туристика мало трутила розвуй допереда – начали си люди выгадовати всякоє, што сперед тым авадь ниґда не было, авадь было лиш рідко. Наприклад, крісла плетені, абажуры, тацы (пудносы), фійовкы, тумбочкы тай ушитко другоє. Такоє ся робило й на заказ, што ся тоже цінило и досі є.

Иза (вєдно з сусідніми селами) ся й теперь лишат одным из головных центрув плетіня – но, як ми ся видит, тото вже якось згасає. Не так много дає людьом, не так легко ото чинити, тай не онь ся теперь купує. Уже нормально, што далеко не всі плетут, як тото было давно, тай не всі знавут. Плетут майстры, котрі тым заробляют гроші. Айбо вже й они ся того мало лишавут. Поникаєме, ци майстерство робліня кошарок не буде через десятилітя лиш пудзабытов історичнов бавлянков.