За сучасну реліґійно-політичну ситуацію в Австро-Мадярськуй Руси

Originally published in 1885 as О современномъ религіозно-политическомъ положеніи Австро-Угорской Руси

СПЕРЕДСЛОВО СТАРІКА ПОЛЛОКА

Адолф Иванович Добрянськый — єден из майзнамых діятилюв у русинськуй історії, и тото не просто так. Кромі того, же ун быв межи представитилями першої габы пудкарпатської інтеліґенції тай колеґовав из Александром Духновичом, його жывот наповненый характеристиками, присущыми вызначным діятилям. Добрянськый ся родив у рокови 1817. у файті греко-католицького сященика, штудовав філозофію, юриспруденцію, інженірію и лісництво; а щи маймало шість языкув. Його штудії раз го завели у роботу в шахтарськуй індустрії, на Словакох и у Богемії, а пак вун присятив булшину свого часу роботі на рузных адміністративных позиційох, вєдно з тым ставучи чим май дале, тым май політично активным. Щи зо свого вступа в університет вун ся варив у панславістськых колах, много писав у журналы, участвовав у роботі културных орґанізацій ушыткых славянськых напрямлень. Вдяку сим зъязкам Добрянськый быв єдным из немногых русинув, котрі трафили на майвплывові славянські зобраня у Австро-Мадярськуй імперії бігом Весны народув 1848–1849. рокув. Межи тыма зобранями были ай Панславістськый конґрес у Празі, стрічі Головної руської рады у Лвові. Через рук вун быв у алтернативнуй службі у російськуй армії, котра на тот момент помагала Австрії придушовати мадярськоє повстаня, за што дустав не єдну нагороду.

На зачаткови 1960-х рокув уєдно из Александром Духновичом заклав културну орґанізацію «Общество св. Іоанна Крестителя», тай у 1865 пусля дакулкох анулованых уберанок накониць дустав місто у мадярськуй державнуй думі (?). Исе ся оказало не дуже продуктивным занятьом, бо тот парламент, домінувучу позицію в котрому мали мадяре, катеґорично ся односив ид ушыткому, што понукав Добрянськый спозад його політичных никань и зъязкув из людьми, котрым ся не любила власть мадярув у восточнуй части імперії. Через пару рокув вун пушов на пінзію, осів у свому обыстьови у Пряшувськуй Руси. Далші свої десятироча віновав карпато-русинському и галицькому русофілськым кываньом, роблячи на важных посадах у културных орґанізаційох и пишучи булшину своїх майзнамых робут ипен у сись період. Ґеополітичный став, межи тым, читаво ся поміняв из того момента, як вун зачав свою роботу в сюй сфері сперед 25 роками.

У рокови 1882. австрійська власть, приявши замітно проукраїнську позицію у націоналному вопросови у Галичині, арештовала Добрянського, його дочку Ольгу Грабарь, Івана Наумовича и Венедикта Площанського из пудозров у державнуй зраді. Хоть никого ипен у зраді обвинити не дало ся (лем подакотрі з них были признані винныма у май легкых злочинох), исе быв знак, ож настав кониць русофілам у Галичині. Почти ушыткі вірні тай компетентні участникы кываня ся кіряли бігом далшых десяти рокув, а межи тым українськым політичным утіканцьом из Дніпра ся позволяло осідати у провінції. Наумович, Площанськый тай многі другі из файты Добрянського, ги дочка му, еміґровали у Росію, а вун сам пушов у Відень, а пак у Інсбрук. Робота, котру держите у руках, была написана у 1885. рокови, через якыхись пару рокув пусля того демонстративного судового процеса и політичного вугнаня из реґіона.

Сперед товмаченьом сьої книжкы практично нияка друга робота из читавого писаного наслідства Адолфа Добрянського не была вчинена доступнов про просікового русина у його рудному языкови. Про діаспору йсе первый проєкт сього масштаба по анґліцькы. Так ся стало почасти спозад того, ож булшина його матеріала є написана по російські вадь язычійом, а не по русинськы. Тогды тото было обычнов практиков, айбо булшина населеня не знала ниєдну из сих двох бисід (тай была неписьменнов), зато його авдиторія была доста узьков, а число товмачув — щи май малоє.

Айбо головна истина є у тому, же нико ся не узяв потовмачити тай одформатовати тоту роботу про сучасного читача. Практично нич из робут первого поколіня русинськых політичных діятилюв не є доступноє по русинські вадь по анґліцькы. Айбо надієме ся старанями нашої команды «Общества про русиньскый розвій» тото поміняти. Я на ся узяв редактуру, форматованя и тручаня межи люди, а другі талантовані члены команды учинили зачатковоє товмаченя матеріала.

Не буде никус радикалным уповісти, же світ, у котрому жыв Добрянськый, дуже ся одличат од того, котрый є кругом нас тепирь. Айбо подакотрі из його фундаменталных проблем ся обставут на місті. Про многых, читати написаноє нашыма предками ото не лем філозофсько, ай културно чажкоє діло. Вопрос реліґійної слободы у Австро-Мадярщині, приміром, быв доста серіозным ділом — латинізація восточных католицькых цирьков якраз вуходила на первый план, кой ся опубликовала йся робота. Щи єднов изкапчанов из сим проблемов была політична перевага полякув у Галичині за рахунок галицькых русинув, котра ся держала послідні десятироча сперед розпадом імперії. Кромі того подакотрых читачув може щи ай шоковати тото, же домінантнов етно-політичнов орієнтаційов як галицької, так и пудкарпатської інтеліґенцій была така собі мішанка русинофілства из русофілством.

На йсе было повно причин. За русофілськый елемент мож уповісти, же майромантичну історію за йсе про карпато-русинув дала тота імпресія місного населеня за російську армію, маршувучу на Мадяры у 1849. Кидь узяти май реалістичный назор, та тиск, котрый чинила мадяризація у Карпатськуй Руси, тай намаганя бороти ся з єї наслідками ипен и принесли тоту ідеалізацію Росії, котра была скапчана из міснов чилядьов ворошным споєньом из Кыйовськов Русьов. Зашто? Русинськоє общество почти не мало ниякої літературної сцены, высокої културы, історії націоналізма вадь статуса, не мало закладных атрибутув, трібных на удбитя асимілації сугубо через тручаня локалных рис.

Ідолізувучи російські културу и язык, чилядь Карпатської Руси помалі нарощовала власні націоналні орґаны, одбивавучи ся межи тым од асимілації. Айбо йсе не быв повный переход пуд російську домінацію у вшыткых сферах. Спозад ґеоґрафічної оддалености выд Росії, місні русинські активісты могли інтеґровати тот вплыв у будучноє русинськоє націоналноє кываня без того, жебы пруйти через насилну русифікацію, котруй ся пуддали їхні восточні сосідове. Одділеня Карпатами од днишньої Україны, вєдно из русофілійов такой давали защиту од українського вплыва до того момента, кой ся накониць зародило русинофілська орієнтація. Защита сяка, само собов, была не лем ідеолоґічна тай ґеоґрафічна за свойов природов: пруйшлость, коріня котруй лежит у волосько-руськуй колонізації, унікалность русинської бисіды, розлика у сілськых културных настановкох — ушыткі они ся дуклали ид тому, жебы у русинської етноґенезы была даяка основа. Сяк русины не были ни цалком русифіковані, ни українізовані, ни мадяризовані.

У Галичині, вопрос ідентіты стояв натулко остро, накулко лем муг. Поступовый розвал Австрійської імперії при Габсбурґах привюг ид тому, же многі етнічні ґрупы ся бороли за ласку централної власти, жебы дустати перевагу над своїма опонентами. Майвиднов у Галичині ситуаційов сього филя были напружені одношеня межи галицькыма русинами тай поляками. Булшина полякув римо-католицької віры у восточнуй Галичині жыли у централных варошах ги Лвув вадь Станислав (днишньый Ивано-Франкувськ), были односно богаті, хотіли, жебы културно и політично у реґіонови доміновало полськоє. А русины-католикы восточного обряда наспак, мусіли ся задоволняти піціцькыма дарабчиками земли, котрых часто не ставало про годованя родины. Історична дискримінація русинськых силян у епоху пудданства (котра ся кунчила лем у 1848. рокови) тоже помогла дале пошырити ненависть ид май богатому класови. Даже у порувнаньови из сосідньыма реґіонами она была невіроятно жорстоков, тай у нюй часто ся стыкали полські и полонізовані русинські земльовласникы из силянськов русинськов біднотов. Хвороты и бідность тероризовали сілську місность, а голод став у реґіонови ендемічным. Відик став дуже плодовитов зимльов про радикалізм, котрый ненавидів ушыткі народы, котрі раховав причинов свого неблагополуча.

Сперед появленьом русофілув, галицька політична сцена у 1850-х и 1860-х была заята старорусинами (святоюрцями) из Партії с. Юра. Она ся чинила головно греко-католицькыма сящениками, котрі ся характеризовали вірностьов Австрійськуй монархії, соціал-консервативныма назорами тай желаньом усокотити у якуйсь мірі руську автономію. Тота вірность почасти ся черпала из значных позитивных змін про просікового кметя по розділеньови Польщи. На бану, такі пересвідченя ся оказали наївныма. Спозад не єдного ґеополітичного промаха тай старіня зачатковых лідерув, старорусины пушли на задньый план, уступивши ся новым русофілськым и українофілськым ґрупам, котрі до зачатка 1870-х рокув заяли централноє місто.

Тота робота, перва у проєктови «Язычіє», была вубрана зато, же она дає можность кукнути у кониць закладної епохы русинства. На момент, закарбованый у сюй книжци, політична наївность середины 1800-х рокув уступила ся розуміньови, же почти кажда держава кругом карпато-русинув и галицькых русинув была против їхньых націоналных цілий. Добрянськый через письмові одповіді анонімным «патріотам» указує рузні спорні моменты у кываньови. Межи нима сут полсько-мадярська домінація у політичному тай реліґійному жывотови Австро-Мадярської Руси, політична позиція чехув, проблемы еміґрації у Америку тай Росію, судовый процес 1882. рока тай другі.

Булшина вусловленых ним у сюй роботі никань были бізуно патріотичныма и дуже скандалныма про Австро-Мадярщину 1880-х рокув. Хоть подакотрі жерела пишут, же сися книга (опубликована у Москві) была докус заказана у Австрії, не побировав им найти доста доказув, жебы єднозначно тото пудтвердити.

Кидь казати за товмаченя текста, постарали сьме ся, жебы они были чим май вірні оріґіналови, айбо при тому доступні про днишньых читачув. Внесли сьме лем дві значні зміны из свого бока: хоснованя термінув «словак» и «мадяр». Добрянськый у своюй роботі часто хосновав як «словениць», так и «словак», описувучи словакув — то самоє ся тыче ай термінув «мадяр» и «венґр» на мадярув. У первому трафункови тото доста читава проблема про розуміня, бо вун и на словенцюв (из Словенії) пише «словенці». Тото ся пораз стає даже у єдному такой абзацови, што годно силно запутати читача. Рішив им изхосновати у сякых трафункох слова «словак», «словацькый» и так дале, айбо всокотити авторові коментарі, де вун розказує, чого хоснує ипен «словениць», «словенськый» умісто «словака» тай «словацького». Бізуно порозумієте, за што кажу, кой вам ся трафит такый його коментарь. А «мадяр» и «венґр» значат єдно и то самоє, просто magyar тото автонім, самоназывка мадярув. У анґліцькому товмаченьови лишив им трафункы из «мадярами» тай «венґрами» у такому виді, як они были у оріґіналови, одповідно Magyar тай Hungarian, кромі пары міст, де про читачув буде май лоґічным хоснованя слова Hungarian.

Што ся тыче хоснованя Добрянськым слова «руськый» про опис руськых обыватилюв Австро-Мадярщины, та йсе быв ідеолоґічный выбор, айбо почасти так ся стало ай спозад того, же його робота была написана задовго до того, як ся сформовала наша днишня термінолоґія. Хоть терміны ги схоснованый ним туйкы «лемко» тай «угро-русин» уже ся силно укорінили до 1885, термін «карпато-русин» щи ся не популаризовав. Дуйшов им ид тому, же майліпше буде хосновати у товмаченьох ипен таку термінолоґію, яка ся хосновала самым Добрянськым, жебы ся лишати чим май близькым ид оріґіналови. Кромі того, варта вповісти, же никаня, вукладені у книжци, не позиравучи на тото, накулко спорныма они будут впозіровати нам тепирь, тоже подані рувно таги у майпервому вуданьови, опубликованому булше ги 138 рокув тепирь.

Старік Поллок

Міннеаполіс. Новембер 2023

СПЕРЕДСЛОВО П. Ф. ЛЕВДИКА

МОСКВА

Тіполітоґрафія А.А. Левенсон. Петровка, Рахман. пер. власн. хыжа.

На зачатку сього року автор сих шорикув мав серинчу не єден раз побисідовати у Відні из знамым «заграничным» нашым патріотов, честованым Адолфом Івановичом Добрянськым-Сапуновым. Дашто из тых бисід ся давало у російські ґазеты («Санкт-Петербургскія Вѣдомости», «Новое Врѣмя»); на просьбу вукласти свуй общый погляд на смутный сучасный став Австро-Мадярської Руси, на звіданкы, котрі типирь нервозят нашых тирплячых неизкупленых братув, чистованый стариць быв дуже добрый передати бисідникови власноручно написаный ним «меморандум».

«Щи й зато-м готовый изповнити вашу просьбу, — заявив вун из присущов му добросердечностьов і ласковов позурностьов, — же вже ня повно контактовало люди, головно у письмовому виді, котрі бы хотіли учути, што думаву за нынішню нашу ситуацію, моє політичноє, мож так уповісти, сповіданя ци проґраму. І самі наші галицько- и угро-руські патріоты, головно публицисты, жадали выд ня обясненя: як, ги я собі думаву, варта бы нам типирь діяти, у чому майблизька ціль нашої пресы. Возьміт тоту ‚одповідь на многочисленні заявлені желаня за напрям про наші політичні ґазеты‘ и выдайте ї у Росії, бо туй, дякувучи ‚ґарантіям слободы пресы‘, тото вчинити не мож. Тот меморандум написаный так, ож може го пораз мало чажко порозуміти — як не як, ‚самоучков‘ им выучив наш общый літературный язык — айбо написаный вун чистосердечно, а у тому и є вшытка його сила. Може ткось у нас го прочитає; ко знає — трафит вун у рукы даякого чиського ‚політика‘ — туй вам и буде даякый хосен, при тому, годно быти, хосен практичный! И типирь уже за мойов порадов (видите, якый им ‚хвастун‘ і накулко-м амбіціозный: додаву ‚за мойов порадов‘) дакотрі з нашых патріотув бисідувут за скликаня віча на обговореня нашого цирьковного вопроса; даст Бог, из часом ушыткі ся пересвідчат и в потребі вчинити обласный собор, заданя котрого намагав им ся обяснити у своюв ‚одповіди‘, и котрый, видит ми ся, є типирька про нас вопросом жывота и смерти»…

Из того читатель уже годен видіти, же «одповідь» є призначена спеціално про «заграничных» нашых братув. Одсі — якоє бы не было лудноє тай нехосенноє на наш погляд обясненя пунктув за «католицькый дух» запада, заданя пережого цирьковного зобраня и так дале; айбо нам, «москалям», буде тоже інтересно ся ознакомити из общыми никанями на сучасну австро-мадярську політику, на дуалізм, на «чиськый вопрос» і чисько-німицькі одношіня, на став, у котрому сут наші майблизькі братя, словакы тай росіяне, такого знамого сполоченського діятеля як А. И. Добрянськый, имня котрого — ко в тому не є пересвідченый? — на боках будучної історії не єдної Австро-Мадярської Руси буде єдным із первых межи фурт тямлеными мучениками-патріотами…

П.Л. [Павел Левдик]

Москва. Новембер. 1884. рук.

ЗА СУЧАСНУ РЕЛІҐІЙНО-ПОЛІТИЧНУ СИТУАЦІЮ В АВСТРО-МАДЯРСЬКУЙ РУСИ

Неспокуй умув Австро-Мадярської Руси досягнув нечутых дотепирь масштабув. И тото не є нияк чудно пусля недавнього політичного процеса, кидь узяти, же руськый народ, котрого є 3½ міліона чоловік, просякнутый желаньом розказати шырокуй публіці за свою велику біду, — є лишеный без своїх представитилюв у вшыткых автономных зобранях; айно, и в палаті господ державной думы, члены котрої ся призначавут лем урядом, не бере участи ани єден сын того народу… Айбо такый горячковый неспокуй діє ги пушковый порох авадь динаміт, силов котрых мож зничити вшытко, а створити новоє не мож абсолутно нич. Неспокуй умув мішат меджи тым єдності нашых зимлякув у выборови доброго пути, ведучого ид общуй про вшыткых нас цілі, т. є. ид заставаньови висячої над нашым народом опікы чужакув. Тот несоглас ся проявляє доста ясно и у нашых ґазетах, котрі, пробувучи майприродным способом взаїмного обміна думок досягнути установленя єдности, не годні не розміщовати на своїх боках як голошені нима трафункы, так и рузні опінії, рузні назоры своїх читачув.

Заданя політичных ґазет є не у тому, жебы їх редакторы наязовали обществови свої личні пересвідченя, як наязувут, приміром, подаколи учителі тай професоры своїм слухачам, а в тому, жебы добрі указати назоры тай желаня общества — общественый назор.

Значит політичні ґазеты мусят розміщовати вісті за рузні трафункы, указовати назоры общества, обясняти и критиковати їх, жебы, узывавучи тым диспуты, розчищовати путь ид согласови и вычленьовати даякі поучителні конклузії.

Айбо подакотрі з нашых зимлякув тым ся не годни задоволнити. Кось жадат, жебы наші ґазеты, неудступно ся держачи вубраного політичного курса, не принимали на свої бокы нич такого, што бы одходило од заявленої проґрамы, бо тото, як думавут споминані горі люде, забират од ґазеты систему і політичный смысел. Другі стоят за може смілый тон ґазет, стоят за то, жебы тоті ипен вопросы, даже кидь они уже вучерпані, дале ся наново розбирали. Триті радят їм, одступивши выд шкодливої, як они думавут, подачи фактув и трафункув, тручавучых на спокусы, занимати ся лем думаньом політичным и при тому ладити споєня нашого народа из другыма славянськыма народами Австо-Мадярщины, головно из чиськым. Накониць є така чилядь, чилядь шляхетна, котра жадат, жебы наші політичні ґазеты, одкладувучи безхосенну за їх пересвідченями політику гет, занимали ся головно ділами нашої цирьквы, зато же тота чилядь не хоче аналізовати цирьковні вопросы у екзістувучуй цирьковнуй ґазеті, котра, як они собі думавут, є цензурована єзуїтами тай воскресенцями-змартвыхвстанцями[1]. Булшина тых людий жадавут одкрытого голошіня вшыткых публичных дій цирьковных служитилюв и пошыреня думкы за потребу у цирьковному соборі, у їх назорови єдиного способа спасти нашу сятыню од грозячої юй критичної небезпекы щизнутя. Вшыткі тоты рузні, почасти противоречиві требованя бізуно мавут своє коріня у майчистому патріотизмови, айбо вєдно з тым сут и як свідченя описаного горі горячкового неспокоя, котрый охопив наш народ, неспокоя, котрый, стоячи на пути взаїмного согласа, дуже очажає и без того незавидный став редакторув нашых ґазет.

Обясниме діло на примірох, уєдно з тым одповівши на многі дустані нами письма, из котрых долу узьмеме фраґменты.

Уд єдного из знамых дуже чистованых нами патріотув дустали сьме писмо, у котрому вун укаряє наші ґазеты обще в тому, же они не мавут ниякої системы, ниякої політичної думкы и занимавут ся лем безхосенным гойканьом, котроє подає рузні спокушавучі трафункы, хоть голошіня такых, кидь они ся односят ид людьом на видных у народі позиціях, шкодит лем нашому общому ділу. Як думат сись патріота, наші ґазеты мусят ся ограничовати лем політичныма тай політико-цирьковныма роздумами, а головно:

ладити розрыв из німцями тай споєня из вплывовыми тепирь чехами;
доказати через матеріал, котрый тепирь маєме, же єзуїты у нашому Добромилському монастырьови вводят латинськоє пострыженя и мавут межи 17 послушниками, котрых школувут, лем трьох руськых;
доказати, же полякы, против рішеня на наш хосен высшого державного суда (Reichsgericht), дотепирь уперто мішавут одкрытьови руської школы у Лвові;
доказати, же одвічна наша борьба з поляками є закладена не так на доґматох віры, ги на противорічачых єдно другому політичных жаданьох.

Чистованый наш патріота радит ищи нашым ґазетам выйти на контакт из офіціалнов ґазетов римської курії [высшого орґана исповнителної власти Ватикана] (Moniteur de Rome) тай ся поміняти з нив вуданями, жебы за наші тепирішні одношіня з поляками из достовірного жерела узнали у Римі, де за нас ай так мало ко обще знає.

Тым жаданьом и порадам не мож казати «ньит» у знамуй дозі патріотичного напрямленя, айбо — наші ґазеты уже изповнили свуй обовязок, кидь бисідовати за непрошеных гостюв у Добромилському монастырьови, а Рим такы нич за тото не знає, и знати не хотів бы, у тому числі кидьбы вшыткі наші ґазеты ся обміняли вуданями з урядовов ґазетов римської курії.

Давно сут вудані высокоученым утцьом крылошанином [співавучым на кліросови сящеником] М. Малиновськым два грубі творы «Annales Ecclesiae ruthenae» по латинські тай «Kirchen-und Staats-satzungen» по німицькы. У сих творах на основі достовірных грамот є вукладена вшытка історія нашої читаво пострадавшої уніатської цирьквы; доказаноє шаленоє гоніня єзуїтами и поляками; наведені даже дослувно проєкты, складені нима про тоталну згубу руського нашого народа, ид реалізації котрых наші полські опікуны дотепирь не переставали ся тягнути — а Рим так нич за нас и не знає.

Не так давно ся печатало у «Слові» и товмаченя апелації, складеної нашым славным патріотов, утцьом Иваном Григоровичом Наумовичом у латинському языкови тай поданої Папі Римському перед дакулкома місяцями. У туй апелації добрі тай точно описаный пудлый вплыв єзуїтув и воскресенцюв, и доказаный на основі набізуных фактув, же полякы, кладучи своє земне царство над Царством Божым, старавут ся не за укріпленя ци пошыреня благочесности цалком вадь конкретно католицтва, ай наспак за тото, жебы морално показити руськых уніатув, за досягненя чисто політичных, ипен своїх «полсько-народных» цілий. А Рим, стративши спозад тых дій поляків уже до 12 міліонув руськых уніатув, и так не знає за нас и наші невіроятні страданя, и пуддержує лем полякув у нашому одвічно руському рудному крайови, котрый нунцій [дипломатичный представитиль Папы Римського у державох, из котрыма Ватикан має офіціалні дипломатичні удношеня] тай другі дипломатичні чиновникы римськой курії видят ачий майчистов Польщов.

Зато сьме давали позур на дійства и трафункы, обясняти котрі через печать раховали сьме мусайным. Ай другі наші вуданя, у тому числі ґазеты, немало ся трудили в тому напрямленьови, особено «Слово», як тото указувут многі їх статі, а май статя из №119 за руську школу у Лвові, котра тот вопрос вучерпала до кунця. Ищи май булшый труд изповняли, як є описано горі, наші мученикы: жывучый у резіґнації отиць Малиновськый тай жывучый в одлучіньови отиць Наумович. Айбо хусна из ушыткого того — хыба кидь раховати хусном резіґнацію, одлучіня од цирьквы тай страданя в тюрьмі — не є, а може ай не буде. Так маймало думавут многі, головно наші миряне, котрі негодувут на вшыткых, ко чекат покровительство Риму, у їх числах и на дуже пострадавшого утця Наумовича, хоть вун свойов апелаційов читаво помуг обяснити безвыходный став нашого народа, не пудлизувучи в нюй никому тай не милувучи никого, ай сміло розказувучи за біду, котру безперерывно нам роблят наші самозвані опікуны.

Як, просиме ся нашого патріоту, тоты миряне тай наші читачі однесли бы ся ид нашым ґазетам, кидьбы они, не мавучи докус иншакых способув вусвідчити лесникув, мовчали за каждоденні інциденты, за спокусливоє справованя особ на видных позиціях у обществови.

У нас ся розвила громадянська смілость, якої мы до знамого політичного процеса ай не знали; пуд єї вплывом пережывавут наші обчажині файтами мученикы без єдиного гойка страхотну тюремну кару, тай она, тота смілость, бізуно є майцінным здобытком нашого народа. Айбо тота громадянська смілость так засіла в нашых неспокуйных зимляках, же они ся ани не ганьблят укаряти нашым ґазетам, котрі и без того часто конфіскує прокуратура, же статі там не натулко різкі, як бы ся хотіло, тай же они покрывавут спокушавучі тай малодушні дійства лесникув. Одповідно, задоволнивши желаня нашого патріоты, котрый жадат, жебы ся нич не вусвітльовало, наші ґазеты бы стратили вшыткых абонентув, котрі ся май неґативно односят, спозад ясных причин, ид лесникам руського походженя, ги д самым опікунам, котрі руськых придайцюв хоснувут ги сліпых посередникув, жебы казити наш народ.

Ид братському чиському народови наші ґазеты ся фурт односили тай дотепирь односят из такыми истыми сочуствійом и чистованьом, из котрыми д ньому ниґда не переставали ся односити ай наші малочисленні представитилі у державнуй думі. Наш народ, дуже чистувучи невіроятно обдарованый тай розвитый чиськый народ, из истов радостьов ґратулує його ид його успіхови, а у случайови вызначных торжеств чиська Прага фурт видит у своїх стінах ай нашых представитилюв. Приміром, ищи не так давно у чисть одкрытя наново покладеного чиського театра руські галичане тоже ся появили у Празі, хоть она и є выд нас дуже далеко. Айбо, зрадивши свої славносно высловлені у роках 1848. тай 1849. здорові назоры, чехы, забавлявучи ся автономійов не народув, а реґіонув австро-мадярської монархії, про реалізацію тої мрії жадавут унію из силными єднодумцями… Як ґазетам ладити наш народ, ослабленый до крайности нежеланов опіков тай одчужувучый ся од грозячого му політичного жывота автономії реґіонув, на споєня з чехами, котрі так ся старавут на тоту автономію тай про єї реалізацію вступили у май тісну унію из поляками, нашыма опікунами-мучитилями, котрі из нашого народа высысувут вшыткі сокы? Кидь наш патріота натякат на тото обстояня, же ай домінувучі сперед тым у западнуй половци монархії німці вчинили нам не ліпше, лишивши наш народ полякам, унія из котрыма їм тогды была треба, мусиме совісно ся признати, же туй є груба разниця.

Докы в Австро-Мадярщині правили німці тай не были їм треба унії з другыма народами (1849–1868), наш народ, наперекор протидійствови вплывового полського ґрофа Голуховського, котрого ай пудкорили німці, розвивав ся добрі, бо його розвойови не мішала, а лем помагала головно німицька власть. У нас силно ся поповнила мирянами інтеліґенція, без котрої нас перед тым лишили полякы; заклали сьме свої ґазеты; заклали сьме прекрасный народный дом, закладный камінь котрого поклав лично сам імператор Франц-Йосиф; заклали сьме другі, дотепирь процвітавучі общества, не лем у Галичині, ай другых частях австро-мадярської Руси, тай на пути взаїмных одношень межи нима нико не стояв.

У нас ся одкрыли многі приходські училища, котрі ся управлявут сугубо нашым руськым сященством; одкрыті были ай середні школы, де ся штудує руськый язык, слобудному розвойови котрого уряд не мішав, што ся доказує ай тым, же слобудно ся печатали в літературному руському языку и ґазеты («Семейная библіотека» у Галичині; «Церковная газета» и «Свѣтъ» на Мадярох) тай рузні творы («Конюшій» Дідицького, «Исторія Галицкаго Княжества» Зубрицького и так дале).

У обласных сеймах, у палаті депутатув державної думы представитилі нашого народа были в такому числі, же їм мож было выступати из самостуйными назорами; и мы мали своїх представитилюв у палаті господ.

Такый добрый став нашого народа ся начав хлипати, кой ся захлипав вплыв німцюв, и они зачали потребовати союзникув, котрыма ай наязали ся їм опортуністы-полякы. Нареговорені своїма новыма союзниками, німці перестали нас пуддержовати, тай лишили сьме ся без пуддержкы уряда, котру майсилно треба ипен одходячым од сторочных утискув народам. Айбо при тому нашым самозваным опікунам не давало ся систематично утисковати нашу цирьков тай обще народный жывот, докы щи доміновав вплыв німців, котрі не хотіли явных нарушень державных законув на каждому крокови тай котрі розуміли, яков небезпеков тото є про монархію, всокотити цілность и єдность котрої є у інтересах німцюв, айбо нияк не полякув. Систематична реалізація проєктув, націленых на тоталну згубу руського народа, начала ся лем кой ся спер німицькый вплыв, из часу тепирішньої тісной унії полякув из чехами.

Тай але ид чому сьме дуйшли за дуже недовгый час. У вшыткых самостуйных зобраньох, котрі рішавут судьбы нашого народа, котрому своїх законных представителюв мати не дали, засідавут його одвічні врагы; їх ипен волі представленоє ґаздованя ушилиякыми податями, котрі платит наш народ. Міністры и началникы департаменту (Hofräthe) у центрі державы, котрі чинят їм раду; намісник и його товариш (?), предсідникы и товариші (?) предсіднику судовых палат (Oberlandesgericht) и окружных суду (Landesgericht); началникы обласної фінанчної дирекції тай фінанчної прокураторії, директор поліції и державні прокуроры у Галичині — вшыткі они призначені спомежи нашых самозваных опікунув. Кромі того вшыткі школы, даже тоты сілські, што ся держат на пінязі руськых обчин, у котрых ся ладит ополяченя моложавы, бізуно залежат од тотых ипен нашых політичных врагув. У єдинуй руськуй середнюй ошколі рішеня за формы тай ортоґрафію руського языка рішаєме не мы, а наші опікуны, котрі чистоту того языка ненавидят. Ушыткі полські чиновникы, професоры, учителі, даже ксьондзы [полські католицькі сященикы] узяли ся головно за філолоґію — не мазурську вадь полську, ньит — лем нашов, руськов, жебы з помочов руськых зрадникув вчинити новый русько-полськый язык, од котрого переход на чисто полськый никус не буде чажкый.

Ділами нашої цирьквы розпоряжавут ся не єї духовні и мирські члены, а лем наші самозвані опікуны. Подля рекомендацій авадь доносу опікы, без ниякої нашої участи, наші духовні сановникы не лем ся призначавут, айбо и уволнявут ся из своїх довжностий; парохії уже давно ся роздавут вольов полськых колаторув [патрон авадь закладатель цирьквы]. Преворожо ся односячі ид нашуй цирькві полські монахы, єзуіты и воскресенці, котрым поручено, прекы нашых протесту, выхованя будучных нашых сященикув, пошырювут неограничену свою власть над нашым сященством; хоснувут безнаказанно наші цирьквы на напрямлені против нашого сященства місії; занимавут ай наші монастырі тай присвоювут си вшыткі їхні пожыткы не позиравучи на протесты руськых монахув, котрых лишили без їхньых прелатув[2] и їхнього благочиня обще.

У головному нашому вароші Лвові, де ся судом присяжных розбиравут криміналні політичні процесы, народ наш давно уже у меншині, причому державнуй прокуратурі, у котруй сут лем єдні полякы, законом позволено одхыляти знамоє число присяжных; а значит, у політичных процесах сьме лишені, як тото на бану вказала и практика, на милость тай немилость суда, котрый чинят сугубо наші політичні врагы, суда, котрый за правилность вердикта не є зодповідный и против чійого рішеня даже не є апелації.

Сяк жывот и пожыткы руськых жителю австро-мадярської монархії залежат лем од милости ворожых їм чужоплеміннику; ушыток наш духовный жывот, т. є. дійства тай розвуй нашых обществ, ошкол, ґазет, нашого языка — ай даже напрямленя наук: руської філолоґії тай історії на першому плані, и вшыткі постановленя нашої цирьквы — вшытко залежит од тої ипен милости. Основні законы державы, за котрыми каждому громадянинови дає ся лична слобода, недокывность власности, слобода совісти, печати тай наукы, за котрыми слобода языка и народности обще ся давут каждому народови — не діют лем кой бисіда иде за руськый народ.

Позиравучи на вшытко, описаноє горі, не чудно, же наші духовникы помалі ставут серсамов у руках простых монахув, єзуїтув тай воскресенцюв; не чудно, же наші майзаслужені передові діячі наповнювут тюрьмы подля рішень полськых суду; же нашоє сященство лишавут без достаточных условій жывота; же нашоє літературноє общество «Галицко-русская Матица» не продовжає свою хосенну діятелность, а другі наші общества діют уже не из пережыми дяков и енерґійов; не чудно, же наші ґазеты и дале ся конфіскувут, письма, адресовані руськым (як ото было доказано на знамому політичному процесі), читавут ся и даже слобудно ся конфіскувут; не чудно пусля вшыткого сього и тото, же податями нашого народа наші опікуны пудпорувут свої народні установы, свої театры, даже свої ґазеты, напрямлені против нашого народа, а даколи зажыточні наші чилядникы тай общины через екзекуції лишавут без земелної власности, котра, як доказано у лвувському сеймови, продає ся по єден ґрайцарь, т. є. по пув (???) из лишком купікы за десятину, котра ся складат из 1600 кр. (???) сажнюв!…

А ко нам посочуствує за йсі наші безпрецедентні біды, котрі нас обкружили?

Хыба чиські представителі, чиські суды?

– Та де.

Представитилі чиського народа у автономных зобраньох тай у выщых урядовых колах за потребов угождавут політичным своїм союзникам — нашым полськым опікунам и мадярам, котрі рішавут судьбу усьої монархії. Головна старочиська ґазета «Politik», защищавучи тай возвеличувучи кой тото є возможно сесе рабство, недостойноє славного чиського народа, осміює и ґанит наш народ, нашых мученикув и наш многострадалный став у общому, бо того жадавут їхні союзникы полякы и мавучі великі тай богаті милості мадяры. Як пусля сього всього нам ся скапчати з чехами? Бо многым май близько ги мы ид чехам словакы: и аж позирати на історію — бо западна їх часть (по долині рікы Вага) входила у склад великоморавської державы — и на ґеоґрафічну пологу — бо словакы прямо граничат из чиськыми жытелями Моравії, а їхні племена заселявут даже моравські горы — и на віросповіданя, бо булшина и словакув, и чехув належат ид римськокатолицькуй цирькві, а меншина и первых, и другых ид протестантськуй; и на язык — бо язык словакув (словенськый, хыбно названый словацькым), хоть по сути и є середньым нарічом межи російськым и чиськым, айбо такы вузнаный учеными-славістами, у тому числі ай знамым Шафариком (словаком) нарічом чехо-славянського языка.

Словакы при тому вшыткому не годни йти рука об руку из чехами, котрых чистувут и люблят не менше нас и котрых даже многі из них кличут своїми «благотворителями». Словакам май ся любит союз из своїми восточными руськыми сосідами, из котрыми їх восточну часть (по долинам рікы Шаєва тай Гропа) скапчує кромі форм языка тай ґеоґрафічної пологы щи ай історія и походяча одсі давня назывка «Русь» — Russia, дуже нерідко ся трафлявуча у німецькых хроніках.

Кибы дако межи тым ся сомнівав у тому союзови двох суміжных славянськых народув, йому бысьме порадили ознакомити ся из дійствами як словацькых патріотув, так и нашых руськых, зачинавучи з 1848. рока тай дотепирь. Ґазеты словакув, зачинавучи з выйшовшого в 1848. рока «Orol tatránski» и кунчавучи «Pešťbudínske vedomosti», котрі дотепирь вуходят из назывков «Národnie noviny», не менше пережывали за наш народ, ги за свуй словацькый. Ушыткі другі літературні творы словакув дыхавут тым ипен сочуствійом ид нашому народови; даже вудавані у пятдесятых роках з рузными назывками католицькі цирьковні ґазеты словакув находят любов ид нашому славянському цирьковному обрядови, ид нашому языкови, ид нашуй руськуй азбуци, головным поборником котрої ся оказав приснопамнятный патріота словакув, сященик латинського обряда Андрій Андрійович Радонськый у выданых ним літературным руськым языком прекрасных проповідьох. Сьому патріотови не поступав ся у любови ид нам и словацькый сященик латинського обряда Заборськый, знамый за свої прекрасні творы, недавно заповівшый ушыткі свої пожыткы — богату бібліотеку — нашому Пряшувському руському цирьковному обществу Св. Йоана Хреститиля. У жывуй памняти щи у нас одозвы словацького народа, повні братського сочуствія, за наш знамый політичный процес.

И наша руська печать у свою очеридь фурт ся односила з не меншым сочуствійом ид народови словацькому. Нас рувно так докынуло, ги словакув, закрытя їх єдиного літературного общества «Matica» тай закладеных на фінансы словацькых патріотув трьох середньых школ. И наші патріоты участвовали по мірі можности у закладеньови незалежної ґазеты словакув и споминаної горі «Матиці», такой братя Добрянські. Злополучнов судьбов братув словакув немало ся занимат ай сеймова промова автора сих шорикув, выдана у німицькому товмачиньови у Відньови у 1861. рокови. Вун ипен защищав на мадярському сеймови (1865–1868) нарувні из руськыми тай словакув, тай они лем на його имня адресовали вшыткі свої просьбы тай жаданя ид сеймови. Айбо мы ушыткі знаєме тісноє споєня віденського студентського общества словакув («Tatran») из руськым академічным обществом («Буковина»), а не из чиськым шляхетным клубом «Akademický spolek».

Многым ся буде видіти чудным тото явище, айбо оно, ги любоє другоє, кромі описаных горі причин, котрі сут платні лем про восточных словян, має ай другі важні причины, котрі ся тычут ушыткого словацького народа. Кидь побзераєме на народы, котрі входят у склад австро-мадярської монархії, прийдеме ид конклузії, же межи нима не всокочує ся ани тінь рувноправности, котру каждому из нас давут основні законы державы; што, у свою очеридь, народы австро-мадярської монархії — позиравучи на признавані за нима долі права вплывати на судьбу не лем свою, ай ушыткої монархії — поділені на дакулко розрядув. Межи тым ся замічат у сьому вшыткому штучному діленьови народув на рузні розряды чудноє напрямленя, котроє історія тай обстояня у монархії чажко обяснити — судьбы читаво численного корінного населеня пудкорити плус-мінус рішителному вплывови малочисленных прийшлякув.

У первый розряд входят народы не лем слобудно ся розвивавучі, ай бізуно ґаздувучі над другыма тай обще вплывавучі на судьбы державы. Межи такыма народами сут:

малый и мізерный сам по собі народ мадярськый угро-татарського походженя, котрый, обще хоснувучи важным вплывом на судьбу вшыткої австро-мадярської монархії, и неограничено ґаздує над величезнов булшинов корінных жытелюв восточної половкы монархії, ипен над масами словацького и румынського народув и над частями руського, сербського, горватського, словенського и німецького народув; мало такы ограничено и над масов сербського и горватського народув;
народ полськый, котрый має вплыв на такой ушыткі діла западної половкы монархії, у тому числі неограничено ґаздувучый над масов корінных руськых жытелюв испоконвік руської країны, котра у кунцьови третьої чверти XVIII стороча была прикапчана ид монархії пуд одержанов до розділеня річи посполитої назывков «Червена Русь».

У другу катеґорію входят народы, котрі над другыма власти такої не мавут, айбо мавут доста простора на свуй вшыткобучный розвуй и вплывавучі через своїх представитилюв у державнуй думі у даякуй мірі на судьбу державы:

німицькый, язык котрого є признаный державным и довжностным у вшыткуй западнуй половци монархії кромі Галичины; — народ межи тым слобудно ся розвивавучый як у долушнюй, так и у горішнюй Австрії, у Сольноградщині (Залцбурґови), Тірольови, Штірії, Корутанах, Шлезци (Сілезії) и частьох Чехії и Моравії;
народ чиськый, слобудно ся розвивавучый у чиськуй и моравськуй зимльох;
народ словинськый, слобудно ся розвивавучый у Крайні;
народ таліянськый, котрый ся слобудно розвиват де бы не жыв у гатарох австро-мадярської монархії — народ, котрый бы ся не одказав ай ґаздовати над коріннов популаційов Далматії, Гориці, Істрії и Трієста.

У третю катеґорію мож занести горватськый народ, слобудно ся розвивавучый на горватськуй и славонськуй територійох, айбо котрый не вплыват на державну судьбу, бо його представителі приговорені на вічну меншину на мадярському сеймови, а у горватському сеймови рішавут ся лем друбні обласні вопросы. Як горваты ушорят свої діла у Далматії раз не ясно, бо борьба из мадярами, котрі сперед тым над нима ґаздовали, щи не дуйшла до кунця, а корінноє сербськоє населеня края односит ся ид ним дуже не сочуствено; од того и скорый вплыв через своїх представителюв у державнуй думі части горватув на діла державы оказує ся далеко не муцным.

Ид четвертуй катеґорії вартат приписовати народ румынськый, котрому не є доста простора на розвуй, бо його маса є пуд неограниченов властьов чужакув. Айбо є маймало єден малый куточок (Буковина), де часть сього народа дыхат слобудно; айно — не одказав бы ся ай мати у якуйсь мірі власть над корінным руськым населеньом, котроє числом май великоє ги румынськоє.

У пятуй катеґорії сут сербськый народ, котрый хоть и не має ани піціцького кутка у монархії, де бы му ся мож было розвивати вадь маймало слобудно дыхати, айбо котрый при тому, на щастя не одличавучи ся языком од горватув, годен свою бисіду супокуйно хосновати у горватськуй, славонськуй и далматинськуй зимльох.

Накониць у шесту катеґорію входят 5½ міліонув душ двох суміжных славянськых народув, руськый и словацькый, у котрых не є ниякых обще дарабчикув земли, де бы они могли слобудно си подыхати вадь хоть приказовати своїми языками — словом, не є куточка, де бы ся годни были почуствовати ги дома. Як тотым руськым и словацькым автохтонам єден другого не любити? Бо лем мы, без фіґлюв, можеме утішати єден другого тым благополучным ставом, вдяку котрому в нас нико не годен забрати ниякі права — бо їх у нас ани не є. «Cantabit vacuus coram latróne viator» [лат. «Вандрувник из пустыма жебами годен си супокуйно спувати, стоячи такой сперед крадачом»]. Мы ся чуствуєме добрі, позиравучи єден на другого тай розумівучи, же не самі терпиме, ай маєме приятелюв у своїх страданьох — solatium est miseris socios habuisse malorum [лат. «Про нещасных утіха мати приятилюв по нещастю»]. Сосідні народы, руськый и словацькый, котрых їхні самозвані опікуны хоснувут хыба на «етноґрафічный матеріал», уже нерозрывно межи собов изкапчані сьов ворошнов чажков судьбов.

Айбо кидьбы и не было того історично розвитого споєня з нами, словакы ай так бы не могли ся скапчати з чехами, котрі на каждому крокови выд них ся одхрещувут про союз из поляками тай мадярами, сперед котрыми тепирь так покорно ся пущавут долув їхні очи. У главнуй своюй ґазеті «Politik» чехы не лем не пуддержувут словакув и словян у общому, айбо недавно ай обяснили, же они не виноваті у горватськых смутах, котрым ани не сочуствувут. Чехы, позиравучи на їх дійства и вміст названого горі їхнього головного печатного орґана, читаві обожатилі не лем полякув, ай мадяр, котрі звірськым насилством утискавут булше ги 12 міліонув корінных жытелюв восточної половкы монархії, у їх числі не лем руські, ай словакы, котрым они закрыли вшыткі середні школы, спонзоровані пінязями словацькых патріотув, тай єдиноє літературноє общество «Матиця», конфісковавши од нього булшину його власности. Исе тоты причины, спозад котрых не мож ся капчати д чехам даже їх майблизькым своякам, словакам. А як нам ся з нима капчати? Як мож нашым ґазетам помагати такому капчаньови? Ньит, най наш патріота нас перебачит; так учинити наші ґазеты не годни. Мы хоть и панславісты, як мы без роздумув тото обявили у нашому політичному процесови; мы исто любиме и чистуєме чехув и другых словян, признавучи нашу рудность, даже полякув не выключаєме из такої файты. Бануєме, може ай булше ги самі полякы, за поступовоє пропаданя пруськых полякув, што ся указує многыма статями у нашых ґазетах. Айбо взаїмна любов спозад племінного зъязка, тай закладеноє на нюй жаданя чисто духновного споєня словян не годни мати нич ид державному устройови населенных словянами монархій и політикы обще. Што ся тыче державного устроя и політикы, наш народ годен обще ся согласити скорше з німцями, айбо нияк не из чехами.

Наш народ хоче автономії, ограниченої централным урядом и державнов думов, не поокремых земиль авадь областий (Kronland), а народув австро-мадярської монархії; а вубравши, подля знамого проєкта адміністративного одділеня западної части Галичины од восточної, сякый путь повного заставаня самозваної опікы, вун бы муг ити тым путьом уєдно из німицькым народом авадь маймало из читавов його частьов. Наші читачі знавут, же майшляхтичська, майвидна часть німицького народа жадат не менше ги мы автономію народув, ипен у гатарох чиського королювства. Німці, таги мы, признавут ся у тому, же бетег, котрый стоїт на путьови у орґанічного споєня уєдно, а зато ай у жаданого процвітаня державных фінансув тай общого добробыта нашої монархії, є у туй взаїмнуй борьбі рузных народув, призваных вракаши ся трудити на общоє благо імперії; же борьба тота ся усилює пропорційно розвойови автономії областий тай раждає межи народами, котрі ся натігавут за властьов и котрі защищавут свою рувноправность на гузькому просторови областий, неуступноє ворогованя, котра ся выносит ай у палаты державної думы. Против сього бетега майліпшым лікарством, кидь так мож уповісти, даже єдиным, є заміна автономії областий на помірну автономію народув, на котруй лем и мож закласти нерушиму муць и добробыт астро-мадярської монархії. Айбо на сьому пути стрічаєме у ролі опонентув як полякув, котрі идут ид особенуй, давно вшыткым знамуй ціли, так и чехув, у патріотизмови котрых сомнівати ся не мож, айбо котрі, напротив своїх пережых жадань, так силно збаламучині славов чиської короны — милостивого, замітиме, подарка німицькых імператорув — же, одмітувучи даже можность реалізації автономії народув у гатарох нашої монархії, недавно зачали укаряти у своїх ґазетах німцям, котрі ся добивавут народної автономії, же тоты гибы ся снажат учинити небезпечну про нашу монархію область у роді таліянського Трентіна — южної части Тіроля.

Кому из нас не напоминат сись достойный жалости трафунок тоты наклепы и доносы нашых самозваных опікунув, из котрыма наш народ ся стрічат каждый раз, кой пробує одстояти свої природні тай законні права, даже свуй народный жывот, котруй тепирь изусяґде грозит згуба? Хыба нам треба пуддержовати провбы чехув зонаджити автономію областий тай укріпити дуалізм, котрый нашу монархію обезсилює? Пак тото бы означало, же мы ся одказуєме од хотьякої надії вернути нашуй монархії муць — монархії, котра из часу становленя дуалізма у вонковуй політиці є лем ги сопутниця тай сателіт німицької імперії, што чехам є бізуно так ипен неприятно, як и нам! Пак тото бы означало, же мы самі собі пудписуєме смертный приговор, чого самі чехы щи не жадали тай ниґда бы не жадали выд нас!…

Надія наша на автономію народув у вопросах языка, школ, цирьквы тай обще народности аницят нас не лишила; она наоборот лем кріпне, кой ид нюй идут німці, котрых не мож не признати, не позиравучи на читаву перевагу поборникув дуалізма тай обласної автономії, майважным фактором у нашуй монархії, де они переважавут другі племена и у свойому богатствови, и у числови інтеліґенції, и обще якмайвысоков ошколованостьов. А кромі німцюв ся тягнути д народнуй автономії ай другі народы: словакы, словинці, горваты, сербы, румыны, и мы, руські, одповідно — цілі дві треті вшыткого населеня монархії.

Айбо припустиме, же назор дуалістув тай їх сторонникув є добрый; же спозад якыхись незнамых причин, заміна автономії областий помірнов автономійов народув ся окаже невозможнов у нашуй монархії; мы такы ся не согласиме из посиленьом дуалізма тай рудної му автономії областий, котрі нашому народу грозят повнов изгубов; не согласиме ся, значит, ай из жаданями чехув и будеме у такому нечеканому случайови ити д централізації, жебы спасти наш народ од самозваных опік тай дустати можность жаданої помочи нашых представитилюв галицької, мадярської тай буковинської Руси маймало у централному урядови и в централных автономных зобраньох.

Вубравши сись путь, мы наново зможеме ити по цімборськы, на бану, не из чехами, котрі ся ай туй на нашому пути появлявут лем у ролі катеґоричных опонентув, ай из німцями, котрі, як бы ся не забавляли перевагов свого розвоя над нашым, такы сочуствувут нашуй безвыходнуй ситуації, добрі оцінювучи його неминучі, читаво смутні про нашу монархію наслідкы — ипен ведуча ид може и шаленым крайностям безнадія утиснутых на єдного бока, тай не знавучі границь жаданя и неспераность утискувучых на другого бока.

Ипен зато не мож представитилям нашого народа (котрый дыхат любовльов, истов любовльов ид чиському народови) у державнуй думі споїти свої, на бану лем три голосы из голосами чиськых представитилюв; зато наш народ не менше ги німицькый празновав сторочну памнять великого імператора Йосифа II; зато чиновникы руського походженя преферувут державну службу межи чистувучыма їх німцями у Галичині, де приязаность ид своїм цирькві и народності ся рахує почти державнов зрадов; зато руські слухачі богословія у лвувському університетови преферувут німицькый язык, а не полськый; зато наші землякы навыкли бічи у вшыткых своїх нуждах ид німцям, спомежи котрых не переставут споминати из вдячностьов кромі знамого ученого професора Бідермана, котрый описав мадярську Русь, ай знамого писателя Захер-Мазоха, котрый ся фурт из сочуствійом односив ид нам, братув баронув Краусув и другых ищи жывучых вплывовых особ; зато ай нашых мученикув перед касаційным судом защищав знамый німицькый адвокат, доктор Менґер, член державної думы тай думы столного вароша імперії.

И тот знамый, дуже чистованый німицькый адвокат не пошкодовав своїх сил, котрі пушли на такый чажкый и масштабный процес — такых процесув касаційный суд ищи не мав можности розбирати; и защищав вун обвиноваченых полськым судом, из їх ипен слув, якмайліпше. У тому, же читавый труд, учиненый исим знамым адвокатом (замітиме лем мімоходом, же спеціално про сись процес вун ся научив по руськы), за котрый вун не узяв ани ґрайцаря, знавучи матеріалну бідность одповідачув, не принюс успіх — виноватый не вун… Вун прекрасно ся справив из узятов на ся одповідалностьов, тай наші мученикы му будут навхтема вдячні. Такоє на ся бы не узяв адвокат-чех, бо вун, подля політичных никань свого народа, мав бы ся раховати союзником нашых опікунув, у чіїх інтересах є невуправданя руськых.

Но та высловивши туй тото, што сьме дотепирь ся не брали так ясно высловльовати, годни сьме припустити, же наш чистованый патріота, даже кидь вун не знав за такоє природноє споєня нашого народа з німицькым, котроє з 1881. рока розбиравут статі журнала «Auf der Höhe» — такы ся признає, же докы чиськый народ є союзником полякув и мадярув, про котрых наш народ лем етноґрафічный матеріал, не мож межи нашыма читателями тручати ідею капчаня ид ним, а май — радити розорвати зъязкы з німицькым народом, котрый нам фурт симпатизовав.

Німці, на бану, направду ся читаво промахнули, кой, скочивши у лібералні теорії, лишили без опоры міністерство Шмерлінґа, котроє через конституцію хотіло споїти вшыткі народы монархії; промахнули ся ай коли помогли становленьови дуалізма, забравши од Відня статус столиці вшыткої монархії, што и стало причинов зміщеня центра чажіня выд німицького народа ид народови мадярському, котрый лем через фікцію дустав хотьякоєсь значеня; промахнули ся ай давши ся у союз из поляками — союз, котрый уменшив гожость и самостуйный вплыв німицького народа на діла даже западної половкы монархії. Вшыткі австрійці бізуно дотепирь видят смутні наслідкы сих промахув, у числі котрых ай мы, руські, а головно чехы, у котрых, кромі сих ворошных про нас ушыткых, сут ай свої особі причины ся мериґовати спозад сих промахув.

Из кунцьом первої чверти XVI стороча два королювства — чиськоє и мадярськоє — придали ся ид габсбурґськуй монархії, обыдва мали єдно и то самоє условіє повної автономії. Тота автономія была забезпечена законами тай грамотами королювствам, айбо безсомнівно май ї хосновали переважавучі у числі народы, а зато у зимльох мадярської короны — шляхтичські тогды и богаті обще дворянством горваты и словакы, руські, румыны, німці — словом, дотепирь творячі булшину населеня корінні жытелі відика, котрі ипен и вубрали в наслідствені королі габсбурґського архівоєводу Фердинанда, не позиравучи на протесты мадяр, котрі вубрали в королі Ивана Заполю. Зато право чехув на автономію є закладеноє не на фікції, як у мадяр, чого не мож не признати ай нам, хоть мы, рахувучи го на днишньый динь не зодповідным інтересам монархії, жадаєме од чехув даякых уступкув ипен што ся тыче сього права. Чехы ай тепирь не сут меншинов, як мадяре, а бізуно чинят булшину народонаселеня королювства; народ чиськый и за численостьов душ, и за своїм богатством и розвойом, и за школованьом обще занимат у нашуй монархії первоє місто такой за німицькым народом. Як сьому народови не чуствовати булше ги другым наслідкы німицькых промахув, а май дуалізма, котрый монархію обезсилює, против котрого так остро ся высловльовали чехы пуд проводом достойного памняти Палацького?

Цалком розумієме нервозность чехув, котрі видят, же повна автономія ся дарит неготовому д нюй и обще друбному народови угро-татарського племені у гатарох тої ипен імперії, у котруй од шляхетного чиського народа ся жадавут читаві уступкы у вопросови права, котроє рувно так му без сомніву належит. Айбо ци знає кось таку політичну партію, котра ся ниґда-шуга не промаховала? Не думаву… Кидь промахы партій тото фурташный, так мож уповісти, неудлучный од людської несовершености елемент — та нашто тогды вычитати німцям вчинені нима промахы, не споминавучи хоть словом світлі стороны їхньої діятелности, котрых, кидь їх порувнати з промахами, докус немало? Кидьбы тотых світлых сторун не было обще, благо монархії при тепирішнюй критичнуй ситуації жадат не укарянь авадь мериґованя, а вуправленя промахув — радикалного изкоріненя зла, што и є заданьом про вшыткі народы монархії.

Сесе заданя не є онь чажкоє. Южні гатары монархії недавно, у якуй бы формі тото не было, айбо ся розшырили (за опозицію чому и пав німицькый вплыв); союз німцюв из поляками давно зопертый; одповідно ся обстає лем лічити монархію од злого бетега дуалізма, котрый, закладавучи ся на фікції, тай уводячи у жывот небезпечноє про державу безграничноє ґаздованя меншины прийшлякув над булшинов корінных жытелюв країны, дає чотырьохміліонному мадярському народови можность хосновати звірськоє насилство на мадяризацію (кидь так мож ся высловити) дванадцяти з лишком міліонув особ, котрі ся лишили без хотьякогось права тай котрі сут приречені терпіти нечуту сваволю сього незначного наполовку дикого племені.

Позиравучи на сисі смутні наслідкы дуалізма появлявут ся рузні вопросы:

ци є возможным одновленя спокоя у восточнуй часті монархії?
ци є возможным радикалноє спертя ужасного феномена, замітного межи руськыма, румынами, німцями, сербами, горватами, словинцями тай чехами, т. є. межи вшыткым населеньом западної половкы монархії доты, докы їхні соплеменикы, жывучі з нима в єднуй монархії, мусят жертвовати свої пожыткы, народным розвойом и свою кров лем на возвышеня ненависного тай чужого їм мадярського племені тай даже на змуцненя власти над собов того племені, котроє свуй привілейованый став, закладеный сугубо на фікції, злохоснувут?
ци може обще ся бізовати монархія на безусловну одданость своїх православных громадян — головно в «окупованых» провінційох, Боснії тай Герцеґовині, докы мадярськый уряд там як му ся хоче ґаздує над православнов цирьковльов и єї патріархатом; ай даже из уніатськов частьов восточної цирьквы, никус ся не ганьблячи сперед постановленями державных законув?
ци може наша монархія, даже кидь юй бы ся дало дустати повну симпатію народув и урядув на балканському пувострові, сербського тай румынського — докы близькі їм єдиновірці тай єдиноплемінникы терплят майужасноє из рабств, рабство мадярув, котрі їм насилно пхавут мадярськый язык, мадярськый сохташ и никаня, ідею мадярської державы, даже мадярські имена и фамілії?
ци є возможным повнустю одповідный інтересам нашої монархії вплыв на вонкову політику тай управліня сьов політиков даже майліпшого міністра вонковых діл, докы в єднуй єї половци спозад дуалізма ґаздує не закон, ай сваволя, а дуалізм сись сам по собі стоїт на пути у споєня и єдности сил монархії тай лем обезсилює ї?

Исе майважні звіданкы, на котрі не мож одповідати «ньит», звіданкы, котрі самі по собі якмайясно доказувут вшыткі шкодні наслідкы вплыва мадярув, котрі вшытку свою силу берут лем из сокув другых народув, пудкореных нима через державну власть. Благополучный розвуй австро-мадярської монархії возможный лем без дурного вплыва мадяр; возможный вун ай без вплыва полякув, збаламученых своїма мріянями, котрі грозят цілосности тай моци монархії; айбо не годен быти благополучный розвуй без пропорційного вплыва народув, котрі чинят абсолутну булшину єї населеня, не годно го быти без вплыва чехув, котрі уже давно занимавут в імперії майвплывові довжності, тай німцюв, котрі чинят кидь не ядро, та маймало цімент, споювучый рузні народы монархії.

Кидь без вплыва сих народув не мож си представити тото процвітаня державы, котрого ипен так ачий хотят ай наші сосіды, ги оно є дорогым и жаданым про согромадян — та очевидно, нам не вадити ся тай укаряти треба, а щи май унижати самых себе сперед вплывовыма дякувучи ипен сим свадам мадярами тай їх послугачами поляками — ньит, наоборот, треба и мусай мати взаїмный соглас и споєня вшыткых сил, головно сил чиськых из німицькыма, жебы изничити крыючу ся у дуалізмови неприродну перевагу друбных самых по собі мадяро-полськых сил тай, вуліченьом того ужасного бетега, не лем укріпити докынутый гнітом опікы чужакув однушньый світ, ай похыленый позад неєдности сил вплыв монархії на вонкову політику. Сякым нам ся видит заданя чехув, заданя направду великоє и достойноє славного чиського народа! Тай мы, знавучи мудрость и проникливость, рисы, котрі, як указує історія, фурт мали братя чехы, можеме припустити, же рано вадь пузно они ся узьмут за йсе заданя тай повнустю вуправдавут чеканя и надії абсолутної булшины австро-мадярськых народув, фурт готовых їх пуддержати у сьому важному ділови, задіявши ушыткі свої силы. Кидь чехув ид споєньови своїх сил из силами другых народув, а май точно німицького у перву очеридь, не тручне смутна судьба руськых, румынув и южных словян, котрі стогнут пуд ненависнов їм мадярськов опіков, та тручне на такоє споєня їх смутна судьба словакув, котрых систематично ничит тай изкорінює звірськоє насилство мадярув, и щи май, годно быти, смутный став обезсиленої дуалізмом монархії, из судьбов котрої скапчані май читаво ги любый другый из народув ипен чехы и словинці.

Мы сисе твердиме не без причины, бо поступовоє роздробленя нашої монархії, котроє ладит дуалізм, має ся указати у майужасному виді ипен на сих народох, уже спозад ґеоґрафічної пологы їх областий. За мадяр и полякув нішто и казати. Послідні годни реалізовати свою заповітну мрію, т. є. одновити самостуйну Польщу у пережых єї гатарох, од моря до моря, лем на руїнах нашої и щи двох сосідньых імперій; їм, одповідно, не треба моци австрійської імперії; они наоборот ся снажат чим май обезсилити три сосідні імперії через довгі межисобні войны, жебы помежи тых баламут усилити собов шоры войська того из сосідньых імператорув, котрый ся согласит на чим май выгодных условійох ґарантовати самостуйность полської річи посполитої.

Мадяры тоже лем на руїнах нашої монархії годни реалізовати свуй ідеал повної самостуйности, а з тым уєдно и провод народув, котрі они оприділят у состав мусайної, у їхньых очах, «дунайської конфедерації»; а зато ай їм треба не силну и муцну, а чим май обезсилену австрійську монархію. Бізуно сисі мрії ся так и обставут нереалізованыма, и скорше всього ани не даст ся їх їм реалізовати. Мадяры и полякы, кидь їм не давати ґаздовати над другыма народами, не грозят нашуй монархії; они бы не побировали удержати свою народну самостуйность, кидьбы ї не подарив їм, ги наказаня за пыху, Сам Господь Бог, творячый чудеса. Мадярські тай полські діятилі, мріючі за народну самостуйность, абсолутно чужі тай ненависні про пудвласні їм народні масы, котрі бы їх ай посиловали скоринько еміґровати, кидьбы у них у роспоряженьови не было австрійської армії, котра спасла полськых діятилюв од тоталної згубы у 1846. тай 1848. роках, мадярув у Ардялови [Трансілванії] у кунцьови XVIII. стороча, у гатарох Мадярщины у тепирішнюм сторочі (1831. рук), а у гатарох горватської земли щи у рокови 1883.

Вірити у тото мадярам и полякам не позволят лем їх знама пыха; адтак погыбиль нашої монархії їх никус не затревожить; они наспак лем нетерпеливо ї чекавут. Руські, волохы и сербохорваты, кидьбы настав час такої погыбели, найшли бы си рувно такый притулок у сосідньых соплемінных державах, ги німці; лем яка судьба чекат у тому случайови народы чиськый и словацькый? Не чажко уганути.

Окружавучі чехув из юга, запада и сівера німці не могли бы ся удказати спозад сокоченя своїх границь од тої выгодної стратеґічної позиції, котру занимат чиська земля. Тоты самі німці, котрі обняли словенцюв из сівера и запада, не могли бы ся одречи и од території, котру занимавут словенці, як спозад стратеґічных никань, так и спозад величезної выгоды, котру дає Адріатичноє море, доступа ид котрому німці бы не мали, кидьбы не прикапчали д собі словенцюв. При тому обыдва народы сут переколочині из німцями, скапчані з нима як віров, так и алфавітом, тай у общому так просякнуті духом запада, же їм у случайови розпада нашої монархії не дало бы ся обминути май тісного припоєня ид німицькуй імперії, в котруй они, вдяку своюй ізолованости, ай изслизнуть неминучо.

Из ушыткого повідженого легко мож ся пересвідчити, же не наш народ и не наші ґазеты здержувут споєня нашых слабых сил из чиськыма; здержує лем полсько-мадярська, а значит даже не австрійська політика чехув и чиськых ґазет, од котрої маєме ся удказати у інтересах як нашого руського, так и самого чиського народув. Нашым читачам не чажко ся пересвідчити и в тому, же наші політичні ґазеты не без системы тай політичного смысла, кобы, спомагавучи за повинностьов стараням нашых депутатув в державнуй думі и вшыткого руського народа, громадити свої силы ко добываню спулной вшыткым нам ціли, — посьому ид спираньови самозваної опікы, котра нависла над нашым избідованым народом, добрі догадувучи ся же, на случай добытя тої ціли, «вшыткі другі ся прикапчавут ид нам, бо она ай заступат знаминь побіды не лем нашого народа, ай ушыткых другых народув, котрі сут у составі австрійської державы — «in hoc signo vinces», «въ симъ побѣдиши»!…

Обратиме ся ид жаданям другых нашых патріотув. Єден из них хоче, жебы наші ґазеты, сокотячи обрядову самостуйность нашої восточної цирьквы, «май чутно выказовали дух чисто католицькый, кидь народ наш, кидь пролишиме його неприязаность ид доґматичнуй унії, котруй вун приписує замішаня ненависных опікунув у наші цирьковні тай громадянські діла, зато вшыткі свуй днишньый безнадійный став, рано ци пуздно, лем неодмінно ся скапчає из православнов цирьквов, а тогды народ ся лишит без комунікації из римськой курійов, значит ай покровителства вшыткого запада (!), котрый перестане не лем сочуствовати нам, ай обще ся інтересовати нами (!!)».

Немало изчудовали сьме спозад такого жаданя нашого чистованого патріоты, маймало зато, же, за свідченьом історії, ниєден народ на світі, не вуключавучи ани народы романського запада, котрі входят у состав латинської цирьквы, не выказовав ищи такої вірности католицизмови тай папському престолови, котру щи не так давно выказовав народ наш руськый. Кидь нашому патріоті знакома гурька борьба за унію из Римом нашого митрополита Веліяміна Рутського, названого римськыми папами «стовпом тай Атласом [Атлантом] унії», даже «Аѳанасіемъ Россіи» — «columna unionis», «Atlas unionis», «Athanasius Russiae» — тай ушыткых як пережых, так и далшых митрополитув, без выїмкув; знама тай ревна участь у сюй борьбі вшыткых нашых другых передовых діячув, котрі про розшыреня тай укоріненя доґматичної унії из западнов цирьквов не шкодовали не лем братської руської, ай свої власної крови. Ко бы протидіяв сим діячам в успішно зачатуй борьбі? Подля представленого у Римі у 1624. рокови, споминаным митрополитом Рутськым достовірного доклада, мішали успіхови полякы, їхньоє духовенство тай майбулше єзуїты, котрі переводили у латинство глотами уніатськоє духовенство тай дворянство, єзуїты, котрі пудпирали даже православных братув руськых, жебы лем ослабити силы ненависної їм уніатської цирьквы и присвоїти собі єї богатства тай пожыткы. Чистованый наш патріота видав знає ай то, же дакотрі руські уніаты онь жывотом ся поплатили у борьбі за унію из западнов цирьковльов, тай як ужасно терпіла уніатська цирьков у сіверо-западному краї Росії самозвану опіку полякув тай ксьондзув, а ипен єзуїтув. Наслідком вшыткого сього было лем то, же за поступового выкривленя и обезображеня вшыткых установ восточної цирьквы ай єпіскопські кафедры, ай архімандрії, ай ігуменства — вшыткі стали занимати лем полякы, а білоє духовенство натулко ся ополячило, же, не розумівучи старо-словянського языка, языка богослуженя, не знавучи ани читати тай писати по руськы, стало явно зохабляти спозад свого читавого неуцтва вшытку нашу сятыню. Тай настало тото, што не могло было не настати у такому безнадійному ставі уніатської цирьквы, — настало капчаня из православнов руськов цирьквов, єдно, што лем могло спасти руськый народ выд остаточного ополяченя. Справдило ся так пророчество великого Рутського, котрый ищи у рокови 1624 повів, же унія «кидь не перестане быти гонена поляками тай їх ксьондзами-єзуїтами неминучо зыйде на нич, бо не буде кому єї сокотити — quia non erit, qui eam defendat. Наш патріота може ся пересвідчити ай из апелації нашого мученика, отця И.Г. Наумовича, недавно напечатаної в нашых ґазетах, же наш народ, не позиравучи на тото, што у нас ся не всокотило ани тіни установ восточної цирьквы, ай у днешньый час не одрік ся од постанов флорентійського собора, од єдиної основы унії, хоть му безусловно позволявут исе основні законы державы. Тай мы ушыткі, цалком ся соглашавучи из никанями горі назватого митрополита Рутського, архієпіскопа полоцького Ираклія Лисовського (1796), єпископа холмського Важинського, протоігумена Гусаковського (1797), єпископа перемышльського Снігурського тай митрополитув галицькых Левицького тай Яхимовича, — пак ай мы ушыткі жадаєме лем повного тай усьобучного исповненя условій нашої чисто доґматичной унії, закладеных на флорентійському соборови.

Ци може надміру «малочутно», як думат чистованый патріота, «выказує католицькый дух» ай наша цирьковна ґазета «Русскій Сіонъ»? Тадь она, як ушыткі знавут, є пуд цензуров єзуїтув и воскресинцюв, а значит у єї недостатках виноваті сисі латинські монахы, а не мы, нещасні руські «зрадникы» тай «схизматикы».

Айбо на тому доста. Поникайме ліпше на тото, чого є удостоєна наша уніатська цирьков, чим є удостоєный наш руськый народ за йсю безграничну даколи одданость тай вірность католицизмови и римському папському престолови, вірность, засвідчену словами не менше, ги безчисленныма значныма ділами?

Нагорода была, як свідчит тото історія, лем в усиленьови гонінь, зачатых поляками против уніатув, котрі доходили, подля достовірных записок писатиля того часу утця Бродовича ид тому, же полські суды згубили цілі глоты, не обминувши ай сященикув, преневинных уніатув лем позад ненависти д їх руськуй народности; а же гоніня сисі ся не спирали ай до теперішнього часу, за тото свідчит ай недавньый наш політичный процес тай другі, читаво смутні трафункы. Неустрашимый поборник постанов флорентійського собора, о. И.Г. Наумович, котрый віновав ушыток свуй жывот благочестивому исто-християнському воспитаньови нашого народа, посьому презаслуженый сященик тай патріота, — по выскушаных невіроятных всьобучных гоніньох пудданых свойов власнов єпархіалнов властьов великому одлученьови од цирьквы, лишеный як без парохії, так и без ушыткых матеріалных средств про жывот. Сам митрополит, котрый бізуно спозад пудговорьовань єзуїтув пудписав тот приговор, против котрого ай націлена горі споминана апелація о. Наумовича, лишеный без свого сана; трудолюбиві, скушині поборникы унії, крылошане утці Малиновськый тай Жуковськый, укіряні из своїх посад; мы вшыткі, и сященикы, и миряне, лишині без хотьякого вплыва на діла власної нашої цирьквы, што слобудно хоснувут наші самозвані опікуны на свої чисто політичні цілі…

Причина сих чудных дійств крыє ся ипен у тому, же выд нас нико ай не жадат ся держати постанов флорентійського собора, а значит унії из западнов цирьквов; наспак од нас жадавут у цілому ся одречи од сих постанов, тай одречи ся такой уєдно з тым цалком од благочистя тай од шелиякого проява самостуйного народного и цирьковного жывота, бо и рішеня за проявы нашого жывота у туй ци другуй ситуації належит ид кругови дійств нашої самозваної опікы, котра ліпше за хотьшто другоє знає путь, котра веде через латинізацію прямо ид ополяченьови, а значит у полськый рай ци другыма словами ид «спасіньови» руського народа.

Спозад такых обстоянь, особено на днишньый динь, кой сыны тай даже сященикы западної цирьквы обходят ся з нами ги з маргов, котра не має ниякых чуств, ниякых віровань тай пересвідчень, авадь, маймало, ги из глотов рабув, котрі мусят безусловно исповняти пуд грозьбов чим май чажкої кары веліня своїх ґаздув, єзуїтув тай воскресинцюв, лем лишеных без хотьякых прав хосновати выгоды тай сокочіньом хотьякых постанов тай законув, — не кажучи уже за ужасні кривды, котрі наносят нам на каждому крокови тай за безвыходный став нашої цирьквы у общому; айно, онь наспак «выказовати май видно», як того жадат наш патріота, «вірность нашого народа католицизму», из котрым, кромі того, навыкли ототожньовати себе ипен наші опікуны-мучитилі, а межи ныма єзуїты тай воскресинці, — нашым політичным ґазетам не мож, кидь они не желавут обіжати пресященых чуств своїх читачув тай шкодити свому народови ни ид чому не ведучыма тай докус збыточныма «остентаціями».

Тай обще не є смысла проговорьовати нам свої пересвідченя в одданости католицизму, котрых од нас нико ай не жадат, бо хочут од нас лем ополяченя нашого народа, тай акурат через губленя установ восточної нашої цирьквы, значит через латинізацію. Шкодні обще сут такі пересвідченя и у добрых обстоянях, бо incusat se за латинськов пословицьов qui se excusat [лат. «ко ся выправдовує, тот себе обвиняє»], а тым май опасні такы пересвідченя в днешньый час гонінь, бо нашыма опікунами они годни быти лем изхосновані ги доказ, же їм ся дало уже натулко зломити у нас чуство самостуйности, же сьме, переставши чуствовати обіды, котрі ся наносят нашуй цирькві, согласні онь из єї латинізаційов, а значит ай из ополяченьом нашого народа. Похожі доказы тай выходячі з того выводы полякув служыли бы лем нагодов про нові сурові притискы, якыма фурт ся нагороджовало, як подано горі, бігом трьох стороч споєня руського народа из католицизмом.

Кидь наш чистованый патріота уже направду онь сяк ся опасає капчаня нашого народа из православльом, та вун має из ушыткыма поборниками унії не лем лишати спомогы ведучуй лем ид гоніням містифікації папського престола через шелиякі пересвідченя за «одданость католицизму», ай наспак выказом правдивого положеня діл одважно спомагати востановленю зрушеного непрошенов опіков порядка в нашой цирькві не на основі даякых милостий, а на єдиному возможному муцному фундушови постанов флорентійського собора так, жебы ай митрополит, ай наші другі архієреї, ай чорноє нежонатоє, ай білоє жонатоє духовенство, ай чинячі за словами ап. Петра «руд вубраный, царственноє сященство, народ сятый» миряне слобудно, без сторонньых вплывув, годни были хосновати права, котрі їм належат, як на обласных тай єпархіалных соборах, так и поза нима у хотьякому спрямованьови.

Обстає ся подумати за то, ци добрі думат наш патріота, же лем «выказованьом католицького духа у нашых ґазетах можеме розрахововати на покровителство вшыткого запада», котрый очевидно видит му ся могучым тай даже миротворчым, кидь брати ход нашых діл.

Мы не знаєме, за што каже наш чистованый патріота, из котрым лично стрічати ся нам ся не трафляло, хоснувучи слово «запад»; айбо мы можеме припускати, же вун має на думци пуд исим словом не нашу австро-мадярську монархію тай не далекый америцькый запад. Нашу монархію уже позад того, же она за свойов ґеоґрафічнов пологов тай народами, котрі ї чинят, та онь за самов свойов назвов (Oesterreich, кидь май точно, та Ostereich, Ostreich) не приналежит тай не годна ся капчати д западови, а позиравучи на єї законы, за котрыма каждому позволено ся одказати не лем од католицького, айбо и од хотьякого віросповіданя обще, не годна быти приписана ай ид числу держав, котрі покровителствувут хотьякому народови через віру, а май через католицизм. — Не годен быв наш патріота думати ай на далекый америцькый «запад», бо Гамерика уже за свойов ґеоґрафічнов пологов не годна ся інтересовати нашым народом. Межи тым католицькый юг Гамерикы, вымученый револуціями и без сього, спозад частых нарушінь конкордатув [договорув межи папськым престолом тай католицькыма державами за шелиякі державні діла, котрі ся тычут цирьквы тай не лем] жыє менше-булше у несогласови з римськов курійов тай сам по собі є безсилый; а могучый сівер зо своїм головно не католицькым населіньом принимат из насмішков трафом доходячі до нього вісті за наші цирьковні намаганя, погорджувучи позад розвоя тамкы матеріалізма над шелиякыма реліґіозныма вірованями. Ледвы ци муг мати на думци наш патріота ай муцну у очох многых повирьхносно-думавучых политікув німицьку імперію, бо сися имперія, занимавучи середину Европы, не годна быти приписана ид державам, котрі ся высловлювут приязно за католицизм: бо недавно щи она празновала торжество тристоручного юбілея реформатора Лутера, и в самуй нюй на очереди стоїт удчаяный буй из католицизмом — Kulturkampf, — буй, не рішеный щи судьбов. Укажеме ипен, же німицька імперія якраз наспак спозад дуже природных причин могла бы указати нам даже своє покровителство, кидьбы сьме своїм споєньом из православлям уменшили число єї врагув. Тото рувно мож повісти ай за могучу (ба ци щи надовго? сомніваєме ся) царицю западных морюв, Анґлії, у котруй из предавньых часув пуддавут ся читавому гоніньови саракі ірландці, головна за то, же сповідувут католицизм, тай у котруй щи недавно народ спалив прилюдно портрет Папы Римського тай вудав закон, подля котрого обявлині были неплатныма у гатарох Великої Британії вшыткі розпоряджіня римської курії.

Не годен быв думати наш патріота ай на покровителство Іспанії, подалекої выд нас, котра, кромі того не позиравучи на свою доконечну безсилость спозад тяглых револуцій тай межиусобиць, стоїт уже давно у бою из римськов курійов, переступавучи ай у наш час на каждому крокови конкордат, и котра зато не дала бы нам свого покровителства спозад «выказованя католицизма», тай и не была, як бы не хотіла, годна го дати, читаво ся нуждавучи и сама у пудпорі другых держав. — Безсиля не позвалят дати дакому покровителство тай обще ся вмішовати у чужі діла ай тым малым державам европського запада, котрым самым немало треба тото покровителство выд великых держав, сокотячых їх од тоталного поглынутя могучыма сосідськыма державами; айбо кибы ай не было того безсиля, они ай так бы не дали нашому народови ниякого покровителства спозад католицизма. Ипен не дала бы католицька Белґія, жывуча у несогласови з римськов курійов, котра вукіряла не так давно из своїх краюв папського нунція; не дала бы нам покровителство ай католицька Портуґалія, котра замінила, як знаєме, вшыткых єпископув, назначеных корольом Міґуельом тай затвердженых римськым папськым престолом, не позиравучи на вшыткі протесты Рима, — другыма, котрых назначив король Педро, тай котрі тоже вукіряли выдтам апостолського нунція. За друбні протестантські державы, а ипен за Швецію, Норвеґію, Данію, Голандію тай Швайцарію, нішто ай бисідовати, бо в них католицизм просто ся пуддає притискам авадь, маймало, там кыпит буй, націленый против нього (Kulturkampf) не менше, ги в Анґлії тай німицькуй імперії.

Посьому, наш чистованый патріота муг мати на думци лем дві державы, входячі у число великых, Францію тай Італію, населіня котрых ся рахує в цілому католицькым. Айбо ци не крыє ся гурька іронія у пробуженьови в нас надії на покровителство нашому народови спозад «выказованя католицького духа» Франції тай Італії? Тадь исі державы уже за свойов ґеоґрафічнов пологов мало ся інтересувут судьбами нашого народа; при тому їм и не є пуд силу дати истоє покровителство нашому авадь даякому другому народови; кромі того они и не дали бы тото покровителство ради «выказованя католицизму», кибы ай могли, бо самі стоят у борьбі из католицизмом тай його головов, почасти даже из християнством обще, котроє туй помалі уступат матеріалізмови тай пантеїзмови, инак кажучи язычництвови.

Ци бирує дати хотьякоє доброє покровителство нашому народови Франція, котра стратила вшыток моралный вплыв на діла Европы через ужасный удар, котрый недавно нанесли юй німці, од котрого она не устигла щи ся оправити онь дотепирь, тай не оправит ся так скоро, кидь у нюй заведена республиканська форма правліня, вдяку котруй єї фінансы вучерпані, а сама она анґажована у азіатські тай африканські квестії [вопросы] из дуже сомнівным кунцьовым резултатом?

Ци мож нашому народови спозад выказованя чисто католицького духа розрахововати вадь маймало ся надіяти на даяку моралну пудпору, вадь хоть на сочуствіє державы, такої ги республиканська Франція, котра мало того, же жыє у борьбі из католицизмом тай його головов, а щи ай вугнала зо своїх краюв тых монахув-єзуїтув, признавучи до кунця їх безграничну власть — значит у нас быти католиком; выгнала зо вшыткых школ християнськоє віровченя обще, тай знамено нашого спасіня — образ Чесного тай Жывотворящого Креста Господнього? Адде сут вопросы, на котрі не мож не дати докус неґативну одповідь.

Ци побирує дати нашому народови хотьякоє доброє покровителство Італія, котру лем недавно было приято у число великых держав, котра, недавно скапчавши часті народа, навыклі на рузні формы правліня, натулко є занята своїм устройом тай уднушньыма ділами у общому, а почасти ай соперництвом из Франційов, же юй преопасно ся вмішовати у чужі діла? Ци мож чекати покровителство вадь пудпору нашого народа спозад выказованя ним католицизму од королювства Італії, закладач и первый король котрого умер у великому одлучіньови од цирьквы; од Італії, котра вєдно из своїм днишньым корольом продовжат жыти у крывавуй борьбі из католицизмом, видячи в Папі Римському, котрый ся намагат возстановити цирьковну область (Patrimonium Petri), — непримиримого тай дуже опасного врага свої єдности, посьому свої славы, свого розвоя тай моци, свого благобыта в цілому? Аддека зась сут вопросы, на котрі ай сам наш патріота даст, як исьме годни припустити, докус неґативну одповідь.

На основі вшыткого горі спомнянутого не може быти ниякого сомніваня в тому, же нашому народови не мож ся надіяти спозад «остентативного выказованя католицького духа» ни на доброє покровителство, ни на даяку моралну пудпору запада докы там муць без выїмкув у протестантув, ворожых ид католицизмови, а безсилость у католикув, жывучых без выїмкув у несогласови вадь даже такой в одпертуй борьбі из головов католицизма. Из сякого става природно выходит сама по собі нова звіданка: ци треба нашому народови обще даяку пудпору запада?… Ай на сись вопрос никус ся не задумовувучи одповіме неґативно.

Наш народ жадат булше ги другі народы, котрі ся не притискавут самозваныма опіками, радо ся в тому признаєме, покровителства высокых тай руководячых сфер, жебы ай вун муг слобудно хосновати, таги другі народы державы, вшыткыма выгодами державных законув; айбо нияк не жадат вун покровителств докус чужых му у вшыткых проявах западных ґаздув тай западных держав, представитилюв сього уже онь посилно гонорового, айбо лем такы дожывавучого уже свої годы измізернілого Запада, ид котрому справедливо парує лем пословиця «qui sibi molus, cui bonus» [лат. «ко собі на тирьху, тот собі на благо»] авадь «medice cura te ipsum» [лат. «дохторе, вулічи сам себе»]…

Идеме ид никаням другого нашого натріоты, котрый хоче сталого выказованя у нашых ґазетах твердої одданости ай вірности нашого народа престолови тай державі, бо наші самозвані опікуны винят нас у кокетствови з Російов тай ціле нелоялности, и на сих плитьках они ай устигли закласти своє безконечноє ґаздованя над нами. Жаданя посправді чудноє не менше горі повідженого што ся кыват цирьквы, бо у вірности ай свому господарю, ай державі обще, пудтвердженуй нашым народом не лем на словах, ай на ділови, у вшыткых майкритичных обстояньох, докус ниякого сомніва ниґда не было и не годно было быти у голові серіозного тай непредузятого позирача… Ко холем повирьхносно ся заглубив у історію нашої монархії вадь в учені изглядованя, котрі ся ипен кывавут нашого народа, такі ги напримір прекрасні праці знамого німицького ученого професора Бідермана («Die ungarischen Ruthenen» taj «Russische Umtriebe»), тот знає як тристоручні почти безперервні бунты мадярув, націлені против царствувучого габсбурґського дома тай цільности монархії, так и пудняті з тов самов цільов «повстаня» полякув у роках 1809, 1846 тай 1848; тот знає ай же у вшыткых cих бунтах, не позиравучи на грозьбы тай шелиякі словпці, котрі ся хоснувут нашыма непрошеныма опікунами, руські быватилі Галичины, Мадярщины тай Буковины не лем не участвовали, ай, пудпиравучи из выїмковов самопожертвов законну власть тай австрійськоє войсько, наспак помагали їх усмиреньови.

У состав австрійської монархії входит Мадярська Русь уже тристо пятьдисять, а Галицька тай Буковинська уже сто из вирьхом рокув, айбо не было такого трафунка, котрый бы пудломив вроджині тай ревно выкоховані руськов цирьковльов вірнопудданські чуства нашого народа, котрый наспак указав свою готовность жертвовати на хосен свого государя тай державы у хотьякый критичный час вшыткыма выгодами жывота, своїма пожытками тай свойов кровльов, не наслідувучи ни примір своїх опікунув, котрі ся забавляли заграничныма дійствами в роках 1809, 1831, 1846 тай 1848, ни в цілому загатарнов политіков. Спозад такых выразных фактув руськый народ, котрый, ставало ся, в тіснуй своюй утцюзнині винили опікуны в пудпорі намагань так званої віденської, камарилії, тай тепирь не переставут называти «Шварцґелбером» [нім. Schwarzgelber, «чорно-жовтый», так ся кликали лоялні ид австрійськуй державі, спозад чорно-жовтых барв австрійської фаны], а в державнуй думі по довголітньых скушеностьох усе раховали «іперлоялным», — ледвы требує безперервні коментарі за свої заслугы, свою примірну бездоганность. Словами ся прикрывавут, як повів знамый французськый дипломат Талейран, наміры, тай може ай факты; слова, засим, про нас лишні, бо у нас, слава Богу, нішто таїти, тай сьме пересвідчині, же не красні діла потребувут пудпоры словами, а слова —пудпоры ділами. Словами тай завіренями мусят прикрывати свої думаня тай стараня, свої бунты тай повстаня наші опікуны, котрі жывут як на сіверному, так и на южному берегови бескидськых гор, тай мы їм у сьому мішати не можеме, тай не маєме ниякого наміреня; бо ай у такому ся таїт зернина хусна про нас самых.

Из тым ушыткым не мали сьме недостатка ай у словах, котрі выражали вірнопудданські чуства нашого народа, котрі свідчат вшытко повідженоє представитилями нашого народа на автономных зборах, вшыткі творы нашої печати без выїмкы, ипен ай у тых трафункох, де не мож было не указати наш безвыходный став. Кидь наші опікуны, не позиравучи на то, же явно выказувут в удобному тай неудобному случайови наміреня поновити незалежну полську річ посполиту и важавут свойов повинностьов дотепирь прославляти чистованых нима мадярськых тай полськых сподвижникув повстаня 1849. рока, а особено його головного виноватця, котрый служыт їм оракулом, лем устигли покрыти и свої, и наші діла, вшытку 350-ручну історію нашої монархії папланом пустых слув тай завірень: — исе само собов неясный тай дуже смутный про нас феномен, айбо не годни сьме соперничати з нима на словах, бо в їх руках и уряд, и автономні зобраня, и выходячоє из того богатство, котрому вшыткі усердно ся покланявут тай служат, даже наші лесникы, тай доста вплывова преса; словом — у них сила тай муць, а у нас ґаздує, як исе пуд гнютом самозваної опікы ай не годно быти иншак, превелика біднота тай сопутньоє юй безсиля.

Адтак пусті тай ничим не вуправдані слова нашых опікунув мавут перевагу над красныма ділами нашого народа. Лем ци довго наші опікуны будут хосновати сю побіду, досягнуту пустыма словами. Исе звіданя, на котроє мы, порувнавши силу слув из силов історичных дійств тай фактув, маєме право дати неґативну одповідь, тай неґативну зато, же не лем наш наруд знає притискы, а знавут го ай другі, котрі мішали свойов твердов вірностьов успіхам мадярсько-полськых бунтув у роках 1848 тай 1849.

Бо ужасноє гоніня, пуднятоє не лем против народа руського, ай против вшыткых другых, котрі ся одличили тай одличавут ся дотепирь одданостьов государьови тай державі, против немадярськых народув Мадярщины: німицького, словaцького, горватського, сербського, румынського — не давут ся сомнівати, же вшыткі йсі народы страдавут лем за свою вірность, проявлену в полсько-мадярськых бунтах; же йсе гоніня чинит систему, котра хоче из єдного бока покарати тых, ко бунты помагав усмиряти, а из другого ай мішати у будучности сякуй помочі.

Ба чим вуправдавут наші опікуны общі притискы почти вшыткых без выїмкув, даяк мішавшых полсько-мадярськым бунтам? Чим вуправдовувут нападкы своїх ґазет на нашу моложаву лвувської духовної семінарії за то, же она дає преференцію выкладаньови знамых предметув у німицькому языкови над выкладаня у языкови полському? Хыба обвиненьом нашого народа у кокетництві з Російов, вадь кидь май точно тым фактом, же нас из «москєвскім» руськым народом капчат ай ворошноє походжіня, ай ворошна довга історія, ай ворошный язык, ай ворошный обряд цирьковный, ай надія на споєня вшыткої руської цирьквы, надія сперти сваду у християнськуй цирькви? Айбо сякоє вуправданя ледвы ся даст, бо наш народ за вшытко тото, же нерозрывно капчат го з «москєвскімі» братями натулко мало зодповідный, як мало зодповідні сут ай другі народы монархії, а межи нима ай самі полякы за тоты капчі, котрыма они сут поязані из сосідськыма державами тай «заграничныма» своїма соплемінниками. Єден лем народ мадярськый не граничит у нашуй монархії из своїма соплемінниками, лем исе не мішат ай йому переселяти мадярув из Буковины у Мадярщину, не мішат выказовати свою братську любов ид своякам-фінам тай лапарам [саамам, фіно-угорському народови у Сівернуй Европі], котрі жывут далеко од нього. А кидь дако прочитат доклад рады мініструв імператора Леополда I, розміщеный у праци Szirmay «Notitia Comitatus Zempliniensis», тот узнає, же мадяры щи в ХVІІ. сторочови желали політичноє тай державноє споєня из дуже далекыма своїма свояками турками. Айбо такоє чудноє желаня ся выказало уже из дня вубраня австрійського ерцгерцоґа Фердинанда у мадярські королі, у кунци первої четверти XVI. стороча, тай ся повторило на нашых очах бігом русько-турецької войны, маймало мадярськов школувучов ся моложавов, не позиравучи даже на фунґувучу тогды унію трьох сосідньых імператорув. Кидь мадяры бігом цілых стороч не лем одпирали желаня золляти ся из далекыма своїма свояками у єдну державу, у збыткы нашуй монархії, айбо ипен бунтовали против законного свого ґазды, то пуд головованьом, то из помочов туркув, та просили онь щи не так давно — не дале 1849. рока — Його Величность Імператора Всеросійського за назначеня ним мадярськым корольом єдного из членув Августійшої Царської Родины, жебы ся одорвати сяк выд Австрії (просьба, як нелоялна, само собов одвергнута высоко-рыцарськым тай ідеално чесным и вознеслым поборником правды, закона тай порядка блаженной памняти Імператором Ніколайом I); тай кидь полякы не пропущали и не пропущавут удобного трафунка явныма повстанями вадь маймало злочинныма бисідами свідчили за своє наміреня востановити річ посполиту, независиму ай выд нашої державы; — исе, зазвідаєме, — ба ци посправді повірит дако тым ипен нашым мадярськым и полськым опікунам, же не они у вшыткому виноваті тай опасні сут про австро-мадярську монархію, ай у вшыткому виноватый тай опасный є наш народ, тай виноватый спозад свого родинного споєня из руськыми братями; виноватый тай опасный не позиравучи на то, же ниґда щи не бунтовав, а наспак усе ся оказовав май-май вірнопудданым, ниґда ся не забавляв політичными мріями.

Пак айбо пробовали винити ай нашых руськых діячув у новуй «зраді», у політичному процесови, котрый ся недавно розбирав; пробовали из помочов полському судови такой самого мадярського міністра-президента. Тай што ся оказало? Не позиравучи на громадный матеріал, зобратый на обвиненя из ушыткых Мадярщины, Галичины, Буковины, даже из Трієста тай Нижньої Австрії, — кроме заявленого єднов обчинов желаня скапчати ся из православнов цирьквов, што законом не лем не заказано, ай явно позволено, — не было даякого факта, на основі котрого мож бы было обвинити пудсудимых, зато обвиненя за потребов ограничило ся удкликанями на предполагаємі чуства тай думкы, чуства тай думкы, котрі засвідчувут лем вірность, указану пудсудимым и свому государьови, и своюй державі, у майкритичні про їх єствованя минуты!!!…

Не годен не тямити наш чистованый патріота у чому ипен ся обвиняв, приміром, пишучый сисі шорикы, єден из головных пудсудимых у лвувському процесови, майважным свідком у котрому из бока обвиненя быв датый сам мадярськый міністр-президент. Тадь пан Тиса явно повів, же стареґа Добрянськый, стоявшый фурт пуд строгым поліцейськым назираньом спозад того, же го обвинили у сочуствійови руському народови, справовав ся ідеално, зачинавучи из рока 1862, ай послідньый час онь «надміру сопокуйно»; же вун, Тиса, при тому видит Добрянського виноватым у державнуй зраді за пережі його дійства, а май:

за то, же вун в 1849. рокови будучи уповноваженым австрійського армійського комісара указав себе сторонником руськых; значит одданым всеціло так ги мусай «австрійському царствувучому домови, свому руському народови тай руськым войськови, котроє пиловало на помуч законному австрійському імператорови, а наспак — врагом револуціонного уряду, котрый повстав против габсбурґської династії, даже одказавшого юй у праві законного наслідства мадярської короны;
за то, же як думат міністер-президент, Добрянськый, котрого любит ушыткый угро-руськый народ за проявлині ним руські чуства, вудав у 1861. рокови даже у німицькому товмаченьови свою соймову бисіду, у котруй защищав права не лем руськых, словакув тай южных словян, ай румынув и німцюв — словом вшыткых народув Мадярщины тай доказав на основі мадярськых ипен законув неваловшность мадярськых жадань, котрі ся ай тогды уже явно тягнули ид розрывови єдности монархії…

Причины гонінь ай нашого, ай ушыткых другых народув, котрі мішали успіху бунтув, напрямленых против законного государя тай державы черезміру понятні; масковати їх надовго невозможно.

Слова, ясноє діло, мож злохосновати; мож доказовати ай тото, же одличені у вшыткых критичных минутах непохытнов вірностьов государьови тай утцюзнині народы, раз они не желавут служыти пудножов другых, котрі величавут самі себе тай хвалят ся своїм унікалным положеньом, — же народы йсі не вірні, не благонадьожні, даже опасні, а народы, котрі бунтовали при любому удобному тай неудобному случайови против свого ґазды тай монархії, же ипен они ся ай одличавут благонадьожностьов, бо їх непрерывні бунты ся чинили сугубо спозад приязаности ид своїм, холем и надуманым правам, служат майвірным доказом стуйкости їхнього «рыцарського» характера. Словами мож, ги мы не онь давно ищи ся пересвідчили из статі єдної віденської німицької ґазеты, котра кончила ныні жалосноє єствованя «Trіbüne», доказовати ай тото, же наші мадярські тай полські опікуны призвані судьбов ид ґаздованю, котрому мусят ся пудкоряти народы, оприділині тов ипен судьбов на вічну другошорову роль, у їхньому числови якраз ай наш руськый народ. — Словами мож винити ай католикув-горватув, ай православных сербув, ай булшинов католицькых, айбо почасти протестантськых словакув рувно так у страшному злочинови, як си думавут мадяры тай полякы, ипен у сочуствійови д руськым, так званому русофілствови авадь панславізмови, ги наш «москвофілськый» руськый народ; у сьому злочинови мож ачий обвинити вшыткых, ко ся намагає очистити свуй літературный тай цирьковный язык выд чужої му, чужоземної примісі, рувно так румынув, приміром, ги саксонськых німцюв Мадярщины авадь Ардяла. Словом мож укоряти вшыткі йсі народы у неблагонадьожности, даже у читаво опасных намаганях; и в сьому укорі буде дарабчик правды, так як вшыткі йсі народы, без выїмкув, доказовали красныма ділами у каждому удобному случайови свою безгатарну одданость свому законному государьови тай державі, а значит, завадити ипен сима діями успіхови мадярсько-полськых бунтув, тым самым оказали ся неблагоприятныма ид збурам тай читаво опасныма из бока позираня узькых полсько-мадярськых інтересув. Словами мож доказовати ай тото, же ополяченя тай омадяреня вшыткых народув австро-мадярської монархії, переважно названых горі, чинячых почти половку вшыткої людности, — доста бажано ай при довгому безусловному мадярсько-полському панованю достижимо…

Обратім ся тепирь ид чудному жаданю дакотрых вызначных нашых патріотув, смысел котрого є у тому, жебы руські політичні ґазеты занимали ся звіданьом про выселеня нашого народа у великых групах ради його спасеня од грозячых му латинізації и полонизації.

Мы не знаєме як представлявут си такоє выселеня наші патріоты, бо за йсе їх письма нам замовчувут; но мы рахуєме усі исі проєкты выселеня слідством песимізма, даже малодушности и не годні сьме сочуствовати їм, будучи пересвідченыма у тых громадных трудностях, из котрыма обычайно стрічат ся выселеня народув, особено великыма групами.

Не говорячи уже за перепоны, из котрыма прийшло бы ся было стрітити ся розборови сього звіданя у ґазетах, а щи булше парованю до выселеня у нас дома, — мусиме попередньо знати, куды выселити великі групы народа, так як в днешньый час зимлі, придатні на обробку, усяде уже сут заселені авадь, по крайнюй мірі, уже сут дачійов власностьов. Купити — ачий буде коштовати не дешево, тай и не дуже будут трібні купити зимлю тоты, котрым так бы треба, по пересвідченю нашых патріотув, даґде ся выселити. Айбо припустім даже, же выселеня и не стрітило бы перепоны; припустиме, же найшла бы ся и зимля, котру бы наші выселинці годні были заняти на добрых умовах; и в такому случайови мы бы не радили ся брати за таку крайню міру, щи не вымушену обстоянями.

Почекайте, панове! Не вычерпані ищи и вшыткі другі міры, а вас горячковый неспокуй, пудрывавуча ай майкріпкі орґанізмы, довела уже ид безнадії, котра и говорит за вас! И пересвідчені сьте у тому, же наші выселинці бізуно будут добрі жыти на чужбині? У положеню сьте пособити страшному нещастю, у котроє ся обернут выселинці, кидь не оправдавут ваші надії? Ци знаєте вы, же в такому случайови нашых переселинцюв, изкильтовавшых вшыткі свої незначні прижыткы на вандрованя и на упорядкованя жывота на чужбині, чекала бы їх ищи май страшна біднота, може ай сама смирть — од холода и голода? Ипен сякі звіданя представлявут ся каждому, ко роздумує серіозно над выселеньом нашого народа великыма ґрупами.

Айбо припустиме, же судьба нашых выселинцюв буде не пудла — най буде многым ліпшов тутишньої; які в такому трафункови ся обявлят наслідкы? За природньым шором діл — май пудлі, так ги выселеня доты ся не кунчит, докы вшытка Австро-Мадярська Русь не лишит ся вшыткої свої корінної населености, значит вся наша Русь перестане екзістовати.

Бажано исе?

Ньит, панове! Наш обовязок не спомагати, ай наспак перепонати выселеню нашого народа, зачавшому ся уже попри бажаня нашого в читаво страждавучуй Мадярськуй Руси, котру глотами лишат корінноє населеня края, жебы ся ослободити выд неистерпимого гнюту опікы мадяр и дустати вєдно из тым нужні средства на жывот у Гамериці, де высоко цінят робочу силу и надзвычайну вдалость ид труду нашых зимлякув, переважно лемкув.

Докы нас не лишат надія на Господа Бога, розпологавучого сердцями володарюв, до того часу не лишит и нас Господь, нас, уповавучых на нього. «Испыток старого часу: тот, ко упав, пудойме ся зась; много милости у Бога, без границь Його любов». Кидь мы тяжко страдаєме пуд самозванов опіков, кидь темниці заповнявут ся нашыми мучениками, даже майзаслужеными нашыми патіротами; та мы маєме доникати, у смиренности сердиць, же такі страданя допущені Провидіньом на наш народ за його чажкі гріхы несогласу, походящого в типирішньый час выд неспокою розумув уже не первый раз.

Булше ги дакого годен пересвідчити наш народ, перетерпівши бігом пяти стороч свого порабеня страшных гонінь, што вытребити многочисельный народ не по силам не самому сильному, не самому гамішному врагу. Тадь мы праві! Мы не сытиме злодійськых жадань! Мы требуєме лиш датя нашому народови тых прав, котрыми хоснувут ся на основаню державных законув вшыткі другі народы австро-мадярськой монархії. Посправді нашому народу малодушно попустити вшыткый свуй придобыток никотрым иноплимінникам, жебы спасти ся од гонінь, од мученичества? Сього не мож допустити. И другі народы добивали ся и добили ся своїх прав величезныма жертвами. Як лем нам ся сторонити самоотверженя, без котрого не было бы, за словами самого Спасителя світу, не єдного християнина, а тым булше цирьквы Христової? Блажинні сьме, докы нас женут другі, айбо йсе блаженство ся вчинит погыбильов, кидь скоро мы янеме изганяти самых себе из зимлі нашых утцюв, из назначеной нам Господом утцюзнины, выходит из Австро-Мадярськой Руси.

«Ко перетерпит до кунця, тот спасеный буде», и мы, як перетерпиме вшыткі кривды и гоненя, всокотиме ся од самокликаной опікы. Наш народ, хоть читаво избіднілый матеріално пуд вшыткобучным гнютом опікы, стоїт зась лем кріпко за свою віру, за свою народность и за свої права у цілому. Його даже треба здержовати выд читаво острого выступу проти єзуїтув, воскресинцюв тай другых нашых опікунув; Посьому — не є ищи причины ид безнадії тай ид выселеню!

Хворобливый неспокуй має рано ци пуздно ся поступити містом студенокровному обговореньови нашого ставу, тай исе приведе вшыткых нас, окреме общезнаных нахлібникув, чекавущых од дочасно вплывовых нашых опікунув, великых и богатых благостий — приведе вшыткых нас ид повному согласови, котрый и представляє собов главну умову хотьякого успіху. А кидь є ищи надія на успіх, а значит на спираня самокликаної опікы, та нашто нашому народу ся выселяти? Лем у тому неправдоподобному трафункови, кидьбы нас обдурила надія, прийде час про выселеня, но тогды ледвы наш народ буде потребовати ґазетні толкы за выселеня, як не потребувут їх лемкы, што ся выселявут у Гамерику. До того часу мусиме ушыткыма возможныма способами спирати выселеня нашого народа: сякым, маймало, є нашоє щироє тай глубокоє пересвідченя…

Перейдім ид общому, почти єдноголосому требованьови, жебы наші політичні ґазеты розъяснили в перву очеридь потребу скликаня цирьковных соборув, а ипен обласного собора, так як наша цирьков и вся наша сятыня сут у далшуй небезпеци, котру не бирувут побороти поєдны особы, котрі ся при тому пуддавут, як уже сьме ся у тому пересвідчили щи не так давно, истому мученичествови за свою приязаность ид цирькві.

Нам ниґда не приходило на ум оспорити шыроку потребу скликаня цирьковных соборув, а конкретно обласного собора; наспак из великым задоволеньом замічаєме всеобщый соглас у вопросови потребы скликаня обласного собора тай вуключеня из соборных совітув, подля постанов флорентинського собора, хотьякого чужацького, а значит полського тай цалком латинського вплыва; давно бы сьме ся заняли мудрованьом, докывувучым сись важный предмет, кидьбы сьме стрітили соглас и односно другых немаловажных звідань. Айбо туй го не было, а вынайдині противоположні никаня варовали ся упорно из таков неуступностьов, же нам много треба ся было переписовати, не мало раз служыти посередником, опровергати и обясньовати, докы сьме ся не домогли накониць резултата, за котрый ай оповіщаєме ниже.

У виду того, же головна перепона нашого розвою тай нашого, як духовного, так и матеріалного благостояня, ся крыє у неограниченуй опіці чужоплемінникув, котруй є пудчиненый наш народ наперекор ушыткым позитивным основным законам державы вшыткых, безусловно, напрямкув, што значит, опіку мусай зоперти, тай зоперти, напервоє, в ділах цирьквы, бо она угражат туй пропаданьом нашої святыні, из котров нерозрывными мотузами изкапчаный ушыткый наш народный жывот, котрый, посьому, булше всього лежыт на сердци каждому из нас, якого бы вун не быв політичного напряму, тай же йсе не спират опіку в ділах цирьквы, мож досягнути лише путьом капчаня нашої цирьквы из православнов, греко-восточнов, в унії лем у крайности при строгум держаньови непудлежачых переміні постанов флорентинського собора, посьому востановленьом ушыткых достохвалных установ восточної цирьквы — в виду вшыткого сього — наші патріоты рахувут потребным:

Изкликати на поперидню нараду из галицькых, буковинськых и віденськых уніатув руської народности маймало по шість чоловік духовної и мирної тітулы, котрі добыли довіру народа, котрі ся одличили знатьом, ревностьов тай самостуйностьов;
Напаровати на сюй попериднюй нараді матеріал, што ся докыват цирьковної адміністрації, переважно утверджині урядом статуты православных сербської тай румынської цирьков у гатарох Мадярщины тай предложеный римо-католицьков цирьковльов Мадярщины проєкт ипен такого статуту цирьковної автономії; розобрати скликаня обласного собора тай рішити вшыткі вопросы, што належат ид ньому, а ипен:
- ко має голововати на обласному соборі тай ко має право призначати секретаря собора? (У рішеньови сього звіданя ледвы ци будут рузногласы, позад того, же секретаря за обычным порядком вубиравут булшинов голосув голосувучых, а головов обласного собора годен быти лем митриполит, авадь, кидь го не є, старшый у области за часом свого посяченя архієрей).
- ко буде мати право голоса на обласному соборі за своїм церковным чином, а значит, право голоса так названого вірилного? (У рішеню ай сього вопроса не годен быти рузноглас, позад того, же за канонами, мавут право голоса, без потребы выбору, ушыткі архієреї, архімандриты тай ігумены);
- кромі споминаных горі, котрі щи особы мусят, авадь можут за выбором участвовати рішальным голосом у нарадах обласного собора? (Йсе звіданя из позираньом на складность заданя первого обласного собора читаво важноє, тай наші діятилі так думавут, же не мож не вузнати маймало по два голосы за выборныма кадровыма кліросами, авадь консісторіями лвувської тай перемышльської и выборныма як того, ко ся прославив свойов діятельностьов из давньых часув лвувського ставропігіального інститута, так и братства перемышльського кафедралного собора. — Радно є признати право голоса ай за выборныма другых братств тай великых городськых цирьков; доконечным є признати право голоса за представниками приходського сященства тай мирян у такому числі, жебы по неможности протопресвітерства — каждоє благочинство, иншак деканат, мало на обласному соборови своїх выборных, єдного из духовної, другого из мирської тітулы. Замітиме, што ипен на рахунок сього звіданя тяжко было дуйти согласу особ, котрі жадали ограниченя числа голосув мирян, гибы не напарованых богословськыми науками ид участи у соборных нарадах, из особами, котрі жадали за приміром описаных горі статутув православных и католикув Мадярщины удвоєня числа голосув мирян на тому основаню, што инак соборні нарады будут безуспішні, так як духовні особы, котрі привыкли ид рабськости, не одважат ся противити ся наязаным їм прямо ци через своїх єпископув никаням полськых єзуїтув тай воскресинцюв, природно заінтересованых у безуспішности соборных нарад).
Якым порядком засідати тай у якому языкови вести нараду на соборі, тай якый срок назначити про нього? (Звіданя не особено важного значеня, бо за приятым звыком особы духовної тітулы занимавут на зборах правый, а миряне лівый бук; язык годен быти хсонованый кроме цирьковного, ясноє діло лем руськый, а што ся кыват срока бізуно из єдного бока огуряти ся из скликаньом собора небезпечно, а из другого треба дати ай корпораціям, ай благочиням знаный час выд 4 до 6 тыжднюв на оприділеня способа выборув тай на їх ушореня).
Скликати, подля рішень тої поперидньої нарады — обласный собор, што належит ид правам тай обовязкам митриполита авадь у случайови його неприсутности, старшого чином архієрея области.

Сяк си представлявут проводну путь ид цирьковным соборам наші діятилі, котрі чекавут выд обласного собора повного поновленя установ восточної цирьквы, вуходит нашого обряда у вшыткуй його зачаточнуй чистоті, а ворохом ай вуліпшеня матеріалного благобыту сященства, а ипен:

Востановленя власти митриполита тай власти авадь круга діяня тай обще орґанізма обласного собора.
Востановленя монашеського благочиня, подля давньых правил, адтак ай востановленя у каждому монастырьови єдиної законної власти архімандрита вадь ігумена пуд надзираньом єпархіалного архієрея.
Востановленя власти як місных єпархіальных архієреюв, так ай кафедралных крілосув авадь консісторій тай орґанізма єпархіалных соборув.
Востановленя права ієромонахув на занятя архієрейськых кафедр нарувно из удовцями авадь нежонатыми сящениками из білого духовенства.
Востановленя вонковых протопресвітерув-прелатув из приналежнов їм властьов.
Востановленя права жонатых сященикув занимати по ліпшині посады, як тых вонкашных протопресвітерув, так днишньых крылошан авадь членув консісторій.
Востановленя діяконського чина и чинодійства у вшелиякых його ступинях.
Востановленя выпуска заслуженых дячкув авадь півчих тай другых низшых цирьковных служытилюв у ступінь читця из правом надівати у цирькви стихарь.
Востановленя мусайного хоснованя одповідної каждому чинови тай ушелиякуй ступіни одіжи, як про чорноє, так и про білоє духовенство, тай востановленя єднообразности уднушньых признакув розлучных цирьковных чинув тай ступінюв у цирькві тай поза нив.
Востановленя великоліпости нашого богослужіня у повнуй чистоті му, ид чому треба причислити заміну пошкодженых богослужебных книг старыми ХVII. стороча авадь из нима согласными новыма вуданями.
Востановленя одповідного правилам нашої цирьквы порядка, докывувучого ся вшелиякого рода апелації.
Восстановленя порядка воспитаня кандидатув духовного званя настоятелями тай професорами нашого обряда из хоснованьом цирьковно-словянського тай руського языкув.
Постанова за выборы архімандритув тай ігуменув монахами из окруженя ієромонахув авадь нежонатых сященикув из білого духовенства пуд головованьом місных єпархіалных архієреюв.
Постанова за выборы уднушньых протопресвітерув из жонатого духовенства кліром тай народом пуд головованьом єпархіалного архієрея.
Постанова за назначеня благочинных деканув тай другых приходськых сященикув, архідіяконув, протодіяконув, діяконув, читцюв авадь півчых тай другых цирьковнослужытилюв.
Заказ бываня монахув другого обряда у нашых монастырях, тай заказ межи нашого народа ушелиякых місій духовных особ латинського обряда.
Ходатайство за позволеня канонічных выборув: митрополита обласным собором; єпископув — єпархіалным собором, усиленым не лем придсідателствувучым митриполитом, ай ушыткыма обласныма архієреями; крылошан авадь членув консісторії — обычным єпархіалным собором.
Ходатайство за спуврозмірноє розділеня фондув благочистя межи нашов тай латинськов цирьквами.
Ходатайство за несогурші нагороды трудув нашого духовенства вшыткых ступинюв, ид котрому, у случайови нехваткы у скарбнику фондув благочистя, радо бы ся пудкапчовав ай сам наш народ доброволныма пожертвами вадь даже помірнов цирьковнов даньов.
Ходатайство за скороє закладеня Станиславського єпископства из крылосом авадь консісторійов.
Ходатайство за пудданя руськых уніатув єпархій Мадярщины подля правил нашої цирьквы, законному їх митрополиту Галицькому.

Мы маєме ищи додати, же дакотрі наші патріоты обявили за бажаня закласти патріаршество у Лвові тай кромі того закласти кардиналство у Римі про руськых уніатув; другі пожадали, жебы кандидатув духовної тітулы у кулко мож великому числі заганяти на школованя у римську колеґію тай тручати школну моложаву ид вступови у наші монастырі. Айбо вшыткі они ся одказали выд своїх бажань, бо наші діячі, їм ся противили, доказали, же монахув буде доста, кой ся скоро востановит давньоє монашеськоє благочиня; же воспитаникы римської колеґії, воспитувучи ся латинськыма монахами на латынському языкови тай у благоприятному целібатови латинському духови, стали бы чужі ид свому народу тай, не позиравучи на свої докторські ступині, ай у знанях уступали бы ся воспитаникам у гатарох нашої монархії; же патріархы, пуддані римської курії далеко не мают тых прав, котрі належат нашым митрополитам авадь даже єпископам; же руськый кардинал у Римі, в кунци, видав бы лиш пудрывав авторитет нашых митрополита тай ієрархії цалком, як пудрывавут у скушеностях так звані візитаторы [делеґаты Папы Римського] авторитет монастырськых настоятилюв.

Окресливши такым способом ход діл, як ун ся видит нашым вызначным діячам духовного тай мирського звань радным, жебы ай муцно, ай доконечно забрати гет головну причину ушыткых бід нашого народа, рахуєме, же маєме право припускати, же досягнути такого благополучного хода діл мож лем мобілізаційов ушыткых нашых напряженых сил, докы на уїмково на рішеньови сього «цирьковного вопроса», май важного на днишньый динь ги, яка бы не была, політична діятелность, котра на практиці лем розобщат нас, а не капчат уєдно.

Итак, во имня творящого чудеса Бога, котрый неодмінно дарує побіду поборникам правды, а значит нам, узьмеме ся за діло, всьобучно розбирати наші цирьковні діла, як у приватных гуртках, так и у ґазетах, и вплыв по можности ай лично на общество «Русская Рада», ай на нашоє выщоє духовенство, переважно на членув комісії, зобраної на діла нашої цирьквы, котра ай признала доконечным изкликати выщенагадану поперидню нараду.

Увидиме за недовгый час, ци одважит ся йся комісія, котра ся складат лиш из духовных особ, задоволнити йсе нашоє народноє желаня, ци ся одважит она вчинити йсе «через страх опікунськый». Кидь айно — она немало поспособит сим возродженю нашої цирквы; айбо кидь ньит, — кидь комісія ай на сись раз буде легковажыти нашыма желанями –будеме мусіти узяти ся за розбираня нашого цирьковного вопроса поза нив, у ґазетах, у брошурах, у «Руськуй Раді», в народных зборах тай на вічах, бо спозад одсутности цирьковных соборув нам не лишат ся другої пути ид всьонародному вуявленьови нашых справедливых жадань…

Кидь поступати так, мы выкажеме лем истоє намаганя ид спасу нашої сятыни и вєдно из тым ай основ нашого народного жывота од грозячої нам чим май дале, тым май булше и булше опасности. Будеме ся надіяти, же порузумівут ай справедливость такого намаганя тай ушытку серіозность тепирішнього ставу у Відньови, у Римі накониць. Айбо кидь и на сись раз вплыв нашых опікунув тай мучитилюв окаже ся у выщых сферах, де нико не обаранят даже нашых інтересув, натулко силным, же миродателні кругы державы даже ся не потворят на наші законні хочіня тай побажаня… не мы будеме виноваті у неминучых наслідках насилницького посяганя на нашу сятыню, не мы будеме виноваті, кидь вшыткый наш народ, наслідує примір дванадціть міліонув своїх братув, жебы у скапчаню из православльом найти вічну тай муцну путь ид свому спасіньови… Discite moniti [лат. «Кого заваровали, тоты ся учіт»]!

Провірено цензуров. Москва, 7. децембра 1884.

Фінална провірка редактора. Міннеаполіс, 7. децембра 2023.

[1] «Змартвыхвстанці», «воскресенці» вадь «резурекціоністы» — полськый католицькый орден, закладеный у Парижі у 1836. рокови, схваленый Сятым Престолом. Зачатково мав свойов цільов ошколованя католицького духовенства у Польщи.

[2] Прела́т — у християнстві, головно католицькуй и протестантськуй цирьквах, почесный тітул представителя выщого духовенства: єпископа, архієпископа, кардинала итд.