У тот час, коли Україна стойит на порозі Європийської Унії, оприділявучи свою будучность, переписувучи законы и переосмыслювучи приорітеты, русинськый рух у Пудкарпатьови пудкреслено сокотит мовчаня. Сесе мовчаня не просто чудує; уно небезпечноє. Закі Київ и Брӱсел на фоні російської аґрисії формувут нову ґеополітичну мапу Європы, орґанізації, претендувучі на роль заступнику корінного карпаторусинського народа Пудкарпатя, впали в летарґію, не пропонувучи цілісної візії, скоординованых дій тай осмысленої защиты прав карпатськых русину.
Измаганя Україны вступити в ЄС – май важна політична трансформація из момента добытя самостуйности. Сесе ай послідня реална возможность про русину жадати вызнаня тай защиты в удповідности из межинародным правом. Єднакож, докі європийські комісары чинят свої поїзкды, переникувут правову базу а убсуждавут хыбы меншин в дипломатичных кругах, голос русинськых орґанізацій ся убстават невчутый.
Місто лоббійованя в Брӱселови, подачі юридичных мемарандуму вадь створіня альянсу из європийськыма інститутами по правам меншин, булшина сих орґанізацій ся ограничує публикаційов ритуалных заяв, навщиву фолклорных івенту а фотоґрафійованом ся на конферинціях. Сись наочный активізм нияк не способит досягніня главної цілі: дустати юридичноє вызнаня карпаторусинської нації в рамках Конституції Україны и забезпечити права, ґарантовані межинародныма нормами.
Сеся пасивность має реалні наслідкы. Каждый раз, коли русинськый рух бездіє, Київ и Брӱсел роблят крок до конечного вступа Україны так и не кынувши русинськоє звіданя. Резултат буде катастрофічный: як лем Україна вступит у ЄУ, изась пуднимати звіданя за вызнаня буде політично дуже тяжко. Оболок діля досягніня културных, языковых и адміністративных прав ся закрыє, без далшых май радикалных дій, наохтема. Лишати ся пасивныма типирь – значит согласити ся на самозничіня. Карпаторусинськый народ не годен си позволити лідеру, котрі принимавут інерцію за терпіня, а мовчаня – за дипломатію.
Типирішньоє русинськоє руководство – фраґментованоє, убмеженоє тай розділеноє власныма амбіціями – далеко удыйшло уд ідеалу, выкладеных в «Основі Русинії». Ни русинської партії в Пудкарпаті, ни офіційного вызнаня Русину и русинського языка за окрему етнічну ґрупу и окремый язык в Украині, ни завидіня основного и сериднього вошколованя у русинському языкови, ни додержаня голосованя за автономію з 1991. року, зміна назвы Закарпатської области на Автономный реґіон Пудкарпатська Русь – нич ся за тридцять року не удбыло.
Пудкарпатськоє русинськоє руководство, роздрубленоє и розобщенноє власныма амбіціями и носталґійов, не побіровало (може, й не хотіло) стати типирішньов політичнов силов. Його представникы ся часто бізувут на устарівшу риторику й сентименталні призывы, а не на правову й стратеґічну арґументацію. Поступавучи так, уни удтрутили молодоє поколіня и вчинили ся неактуалныма на європийськых площадках, де професіоналізм, дані й правова точность мавут вагу.
Тридцять року наші лідеры ся публично тягли й пудпоровали «путь у Європу», представлявучи ю ґарантом вызнаня тай справедливости. Айбо типирь, коли настав момент – коли вступ Україны у ЄУ теоретично годен ся удбыти и муг бы ґарантовати защиту меншин – уни мовчат. Яка причина? Ци не вірят у власну риторику, ци уже пузно порозуміли, же Брӱсел нич не ґарантує.
Завто, на дале, нам хыбит не фолклорна сполочность, а скоординована політична и горожанська кампанія, основана на межинародному праві: примініня Рамочної конвинції за защиту націоналных меншин, взаємодія из ОБСЄ и выжаданя до Брӱсела убусловити членство Україны в ЄУ выконаньом обоязку перед корінныма народами. Лиш самоорґанізація, самодисципліна тай дипломатія годні помочи ся всокотити уд асимілації.
Кандидатура Україны в ЄУ не повинна быти реалізована без явного вызнаваня карпатськых русину як окремого народа из повныма културныма, языковыма тай другыма правами. Діля сього русинські орґанізаціії повинні діяти рішително – такой нараз. Уни повинні творити єдиноє представитильство, мобілізовати межинародных союзнику й публично заявити за тото, што ни єдна глава за вступ у ЄУ не буде закрыта до того часу, докіть Київ не проведе давно назрілі реформы. И сесе не саботаж, а справедливость. Ни єдна європийська демократія не може быти повноціннов, докіть голосы корінных народу не будут учуті. Діло карпатськых русину не антиукраїнськоє, а основаноє на тых самых цінностях розманитости й руности, котрі Європийська Унія, по її словам, боронит.
Треба розуміти, кідь Брӱсел и дале ся буде лишати глухым, русинськоє двиганя має зробити выслідкы: мы не мусиме ся довірити тым, ко нас стират. Кідь Європа не буде выступати партнером справедливости, мы мусиме глядати новых союзнику у Європі, авадь за її межами, котрі вызнавут, же право на самоіндефікацію не пудлягат убговоріню. Бездійство русинськых орґанізацій у сись критичный історичный момент руносилно зраді – свого народа, свойих предку й принципу, котрі уни, як ся ствержує, удстоювут. Будучность самобытности Пудкарпатя залежит не уд выголошінь из Брӱсела, а уд мужности й рішимости самого русинського руха. Кідь уни ся лишат пасивныма, історія їх не пробачит. И в другый раз, коли єврокомісарка похвалит Україну за выконаня “домашнього завдання”, не лишит ся ни єдного русина, котрый муг бы нагадати юй за фалишні заявы. Русинському рухови треба удперти очи представителям ЄУ, авадь глядати союзнику поза Унійов.