Адде сьме потовмачили спіч медживоєнного націоналішты Штефана Фенцика д мадярському парламентови 1941. рока. Публикуєме го задарь про тых, кому інтересно його прочитаня позад його важности про розуміня політичного клімата той епохы й політичного наратива, котрый пудпоров єден из майзнамых політикув того періода.
Честована Палато! Думаву, же общественость нашой державы дуже добрі усвідомляє собі тоті чажкі а неспокуйні часы, котрі теперь пережыват не лем Мадярщина, а й ціла Европа. Цілоє общедуманя чуствує, же ай Мадярщина проходит межи скалами Сцилы тай Харибды. Кідь ся обернеме у минулость, и не дуже давню, а лем у тот час, коли ся зачала Тріанонська катастрофа, та маєме розсудити, же ушитко было сконцентровано довкола дуже чажкого а делікатного вопроса. Пуздніше у ня буде возможность пояснити, чом я туй говорю не за „меншины“, а за „націоналности“.
Як позираву на нынішні чажкі часы, на гадку ми приходят шорикы Йожефа Іріні, котрі ся появили у 1848. рокови у ґазеті Pesti Hírlap, де вун писав: „Ціла Европа кыпит и рухат ся, час скочив уперед на пув стороча. Моменты про Мадярщину сут дорогоцінні. Тóму, што ся колись розвивало роками, теперь треба лем куртый час, жебы быти приятым ги закон и реалізованым без спождженя…“ И дале: „На вічну дамаську путь[1] мавут прийти нові апостолы, котрі ся одрічут ушиткого, учинят благочестя жерелом дохода, обвяжуть свої стегна поясом праведности, уберут ся у шатя истины тай будут захищати сяті королювські права щитом віры. Мавут прийти нові апостолы, котрі приймут страданя, неувіреность и оковы ги свою вынагороду“.
Коли читаву сесі слова, на тямку ми приходит тото, што м прочитав позавчора в італіянськуй ґазеті Stampa: „Мадярщина направду дустала почесноє місто у новум европськум порядкови. Централноє положеня Мадярщины, єї економічна сила тай файно навчена армія — факторы, котрі читаво пудоймут значіня Мадярщины у сюм альянсі». Сесі заувагы давут и нам інформацію на роздумованя, бо у нас было дуже мало возможностей щиро выступити перед мадярськым парламентом и, ги репрезентантам даякой бизувной націоналности, чесно дослідити ідеї, на основі котрых признаєме ся на приналежность ид Дунайськуй котлині, всокочувучи при сюм ушиткі свої націоналні права. Думаву, же кідь не колись, та ныні, у часы нового упорядкованя Европы, сесі вопросы стали направду актуалныма. Як дуже добрі уповів єден именитый політик у єднуй иноземнуй ґазеті: „Общественый строй рабства и панщины ся кончив, епоха капіталізма тоже проходит. Стоїме межи двома світами, воюючыма межи собов. Перва світова война раз изгубила старый світ, діференцовала го, а нова світова война має інтеґровати, знівеловати вшитку Европу тай наново ї построити“.
Важу, же днесь, коли издовкола без выїмок, не лем у сюм парламентови, айбо, майжень, и у вшиткых парламентах тых, ко належит ид противоположному табору, говорят за вто, же йде нова Европа, нова реорґанізація людства, же ушиткі мусиме выправити старі хыбы тай ити ид такуй ліпшуй будучности, котра направду рішит проблему Дунайськой котлины.
Навірно, мож бы порувнати наші часы из славнов епохов Сийчені[2], мож порувнати пудкарпатськый наруд из народом трансілванськым, коли кажу, же и тоты, и другі сторожили Карпаты, и тоты, и другі фурт мали право ся высловити за проблемы Дунайськой котлины. У сесь час, коли я выступаву в змінившых ся ситуаціях, коли границь (готарув), за котрі сьме ся бороли з такым запалом, коли сьме гойкали „най жиє польсько-мадярськый готар», булше не є, иппен сесь вопрос теперь має нас ушиткых інтересовати, и, майперво, мусиме чесно побзерати на возможности, котрі годни ся появити.
Хотів бых, жебы честована палата позволила ми у сюм выступі ся докынути „націоналного“ вопроса, як го видиме мы, котрі належиме ид котруйсь націоналности, тай покласти сесь вопрос у тоту історичну перспективу, у котру попав пудкарпатськый наруд, котрый я называву карпаторуськым (kárpátorosz)[3] народом, жебы указати на тоты правдиві джунґлі, котрі доднесь еґзистувут в оцінці пудкарпатського народа. Чиню се тым булше, же тоты, ко ся занимат сим вопросом, дуже добрі знавут, же пудкарпатська, карпаторуська проблема на днешньый день представлена дуже силнов літературов.
Недавно ми на очи трафила „Bibliographie Géographique de la Russie subcarpathique“ («Ґеоґрафічна бібліоґрафія Пудкарпатськой Руси») Швамберы[4] (1923), в котруй наведені сут пиля 1400 книг за то, як и в якый спосуб рузні народы и нації освойовали Карпаты. Межи тым вун аналізує Тріанон и часы, котрі настали по нюм. Позвольте дати увагу и на то, як направду вызират реалность прикапчаня [ид Чехословакії], ци направду сесе прикапчаня мало місто, ци мало оно якісь правові наслідкы и ци направду пудкарпатськый вопрос, як го многі хотят днесь представити туй, у кулуарах парламента, выглядає иппен так и в горах, и долинах Пудкарпатя.
Годно быти, же ниґда не чули сьме тулко коментарюв, гикой чуєме днесь. Навірно, ниґда сьме не чули тулко іронії — я, видав, можу ото так назвати — ги у послідньый час, коли єдні из „gens fidelissima“[5] кувут праву поему насмішок тай глумлінь, у тот час, коли другі думавут, же сесь наруд є направду достойный лишати ся «gens fidelissima». Многі рувнавут карпаторосув из другыма націоналностями — німцями, румынами, словаками, словенцями — и кажут, же кідь мы ся збираєме рішати націоналну проблему, та будеме ї рішати у котрыйсь єден спосуб. Задоволнім ушиткі потребы єднако и не майме привілеґованых націоналностей, айбо рішайме проблему Дунайськой котлины у консензусі, так, жебы се задоволняло як ведучу, як писав єден французькый політик, „елітну націю Дунайськой котлины“, так и май малі націоналні ґрупы, котрі не лем направду приязані ид сьому реґіонови, ай хотят туй жити тай дале сполупрацовати з мадярами ги ведучов націоналностьов Дунайськой котлины.
Коли позираву на сі вопросы, коли їх аналізуву, все мушу ся обзирнути на недавню минувшину, коли у Мадярщины иппен ся проявило єї истинноє націоналноє християнськоє тай европськоє лице у пост-ґембешувськый час. Мы переживали такый період у празькум парламентови, коли знаменитый Крамарж[6], котрый у свуй час быв популарным депутатом віденського парламента, и котрый звер быв Габсбурґув пуд час Празькой револуції, уповів у своюй посліднюй бесіді перед смертьов: кобым товды знав, же дожиєме до краха, ид котрому приведе політика Бенеша[7], та ліпше бым быв умер у петли. Сесь Крамарж знав проґнозовати події. Як знаєте, криза ся начала в Европі, коли пілсудчикы[8] начали ся сомнівати межи німецьков тай анґлійськов орієнтаціями, коли Мадярщина пушла ґембешувськым[9] путьом, и товды Крамарж уповів, же Бенеш уже запоздив, товды была признана „де-юре“ комуністично-болшевицька Росія, што принесло из собов ушиткі тоты потрясіня, котрі сьме пережили в послідньый час. Зато мусив им спомнянути Дюлу Ґембеша, сього великого апостола, кідь можеме його так назвати.
У нас тоже были політичні партії а фракції. Не кажу вжек за 16–18 фракцій карпаторуського народа, а кажу за партії мадярські, бо они тоже были поділені на лібералный тай націоналный класы, и боролися єдна протув другої. (Выгук витязя[10] Андора Яроша[11]: Ніт! Се не так! Не было ниякых окремішньых мадярськых партій, они ся просто змішали из чехословацьков партійов!). Ци были фракції, ци ніт — на Пудкарпатьови они были аж бы як — а ци они даже ся змішали щи з кымись, мене не інтересує, и я не хочу чинити з сього высновок, же ци были бої, ци їх не было. Тото ня інтересує, же йсі партії трансформовали ся у великоє націоналноє єдинство, и в сюм велика заслуга мого колеґы Андора Яроша и його колеґ, котрі помогли вчинити націоналноє єдинство, котроє породило рух за ревізію, саму ідею ревізії. Ся ідея вже прозвучала была у бесіді Крамаржа, и майжек ушиткі в празькум парламенті чуствовали, же ушитко ся колимбат, тріщит, и же старый режим [у Чехословакії] раз тай упаде, же сесь старый режим булше не годен ся держати.
Иппен завто думаву, же кідь поясню, як мы, карпаторосы, представляєме си націоналні проблемы, як видиме будучность, и што возьмеме из мадярськой історії, товды по всякому за йсе будеме говорити не лем про мадярськый парламент и мадярськоє общедуманя — они тото знавут ліпше, ги мы — айбо, навірно, и про тоты націоналності, котрі вже не вірят нам и котрым хочеме доказати, же наші дії были добрыма, коли 3. новембра пуд моим проводом т. зв. русины (ruszinok), рутены (ruténok) ци карпаторосы (kárpátoroszok) єднодушно ся высловили за Мадярщину. На тот час исе быв логічный наслідок не лем історії, не лем соціално-економічных обстоянь, ай ушиткого, што годно скапчати уєдно наруд [карпаторосув] и націю [мадярув], котрі жиют урокаши тисячу рокув. Иппен зато хочу уповісти йсе туй, не лем про то, жебы успокоити самого себе, айбо и про то, жебы успокоити вшиткых тых, ко, годно быти, ай дотеперь ся сомніває в остаточных границях Мадярщины по Карпатах, и, годно быти, ай про то, жебы успокоити нашых американськых братув и сестер, котрі недавно, як им читав, змагали ся у 14 своих ґазетах описати майстрашныма словами тоты невозможні аномалії, котрі они глядавут там, де їх и не є.
Думаву, же щиросердечноє и серйозноє мужськоє слово не лем має вплывати всяде, у каждуй епосі й на вшиткых, айбо и треба робити з сього конечні высновкы, жебы уставити межи нами довіря, на котрому має ся строити нова тисячолітня Велика Мадярщина. Сесе довіря має быти капчов. Кідь хочеме мати автономію, сеся автономія мусит мати смысел, бо мерькуву, же вызнаня націоналной свободы є не розділювучым, а спойовалным фактором; може, по повнум одстороненю незгод стане ся зближеня, порозуміня и новоє тисячолітньоє цімборство. (Выкрикы одобреня и оплескы з боку правых депутатув.)
Ажбы як, а проблема меншин — дуже комплікованоє и серйозноє діло. Кось недавно написав быв у словацькых ґазетах, же вонкашньополітична вага Мадярщины опреділят ся тым, як она буде рішати вопрос меншин, вадь, як они сесе кличут, націоналностий. Ажбы як, я каждый день сліжу за словацьков пресов и словацькым радіом. Не хочу ся дотуляти туй ниякого вонкашньополітичного рішеня, айбо хотів бых заявити и рувночасно попросити пана міністра заграничных діл не забывати, же мы, карпаторосы, ниґда ся не одкажеме од нашых карпаторуськых братув и сестер, проживаючых на території до Попрада, и вчиниме вшитко возможноє, што бы ся не ставало в сюм напрямі, жебы карпаторуська ци рутенська земля до Попрада была наша. Колись я быв спеціално уповномоченый на йсе урядом у Празі ги міністер. Пережив им страшні переговоры, котрі сьме вели у тот час из Тісом[12] и другыма панами у Братіславі (Пожоні[13]). Мушу вповісти, же они усе ствержовали, же айно, мы, славянські браты и сестры, — они на сьому акцентовали — можеме дати вшиткым їхні права, же мы можеме дати вшитко, чого жадали од чехув у часі послідньой жилінськой револуції 6. октовбра[14]. Сесе было їхньым гаслом, кой они нас кликали. Кідь ныні пуйду до Пряшова, кідь побзераву на судьбу карпаторуського народа, котрый днесь за нашов статистиков має 285 000 душ населеня на території од долины рікы Уг[15] до Попрадськой долины, та мушу вповісти, же словакы у Братіславі не мавут право критиковати націоналну політику мадярського уряду. Сміло кажу вам и панам, из котрыма м мав много дискусій, же они не мавут права чинити тото, што чинят. Мойов цільов не є боронити мадярув, їх най боронит кось другый, айбо я заявляву, же тамошньый карпаторуськый наруд єдноголосно хоче ся вернути д Мадярщині. Перед тым, як ня навхтема выслали из Словакії, мав им можность збирати пудписы пуд меморандумом у каждум карпаторуськум селі, котрый вручив им панови премєр-міністрови. Сесь меморандум быв єдноголосно пудписаный ушиткыма селами, ниєдно з котрых не забагло дале жити пуд словацькым режимом. Теперь они глядавут тых пудписантув, строго їх каравут, айбо лем каравут, місто того, жебы дати їм права. Кідь узьму Снинськый, Гуменськый и Бардійовськый округы, де 98% населеня — греко-католицькі так звані карпаторосы, та там фактично не позволено ниякой карпаторуськой школы. Я товды загнав быв достовірну статистику за Пудкарпатя тай указав, же у т. зв. мадярськум ярмі жити на 600% ліпше, гикой у тум словацькум раю. Не говорю туй за уряд ци за одношеня цілого мадярського народа ид нам, а лем констатуву факт.
Розуміву, же вопрос меншин є єднов из майчуствителных, делікатных и тонкых мадярськых проблем, як уповів Іштван Сийчені. Об сесь вопрос ся розбило майбулше страстий через мадярську самосвідомость и часто одцентрові аспірації націоналных меншин. Се завто „майвеликый мадяр“ справедливо замітив, же націоналный вопрос — майактуална проблема будучой мадярськой політикы — мусит быти рішеный. У 1841. році, бігом великых дебатув, Сийчені додав ид своим пережым словам, же при обговореньови такых комплікованых проблем треба мати самозвладаня тай выдержку. Бігом Французькой револуції вун писав, же експансія мадярського характера (magyarság) не значит, же мадярська нація хоче пановати над другыма народами, же мадярська нація выховує собі на службу яничарув, айбо значит, же она и дале буде сокотити свою елітну роль у Дунайськуй котлині, тай же природноє добираня збере у собі майсовершені елементы про правліня и керовництво. У своюм знамум ділі Дюла Секфій[16] твердит, же мадяры, занимавучи централноє місто у великуй мадярськуй котлині, из свойов силов, котра ся вызаряє онь до границь, и великым політичным талантом, будут сокотити тай пуддержовати свою ведучу роль тай усе будут предлагати націоналным меншинам майповні права, котрі тоті про ся забагнут.
Дуже добрі знаєме мадярську історію, и дуже добрі знаєме, же, особено на зачатку [Первой] світовой войны, коли сам Франц Фердінанд[17] пуд розличным натиском уже быв думав за заміну цілой монархії на даяку Дунайську конфедерацію, на бану, побідив другый напрям. На бану, и туй, из зачатком Великой світовой войны, не восторжествовала справедливость, и, на бану, тоты силы, за які товды думала ціла мадярська нація, не реалізовали ся.
Позад сих сяточных приголошень, вопрос меншин, ци націоналный вопрос усе ся лишав кардиналным у мадярськуй історії. Днесь вопрос меншин є предметом деталного изглядованя в мадярськуй науці — не лем у журналі меншин, котрый ся выдає у Будапешті пуд редаґованьом Дежева Елекеша[18] и Бийлы Кенийза[19], ай у ціркуларах меншин Ференца Фолугеї[20], котрі каждый день ряснівут статями, што проливавут світло на реалні проблемы, котрі ся тычут як націоналных меншин, так и мадярськой обществености у цілови. Цілком природно, же вопрос меншин ище не є науков, и я не вірю, же вун сам по собі ся оберне на науку, было бы дуже чажко дати точну дефініцію меншины. Є повно вшелиякых дефініцій, айбо головноє то, як мы розумієме вопрос меншин. Аж приймеме позіцію, за котру говорят французы Франко тай Мелоїм, та постане опреділена асимілаторська дефініція. Айбо кідь приймеме май новочасноє французькоє рішеня, та увидиме, же понятя „нація“ годно залучати ушиткі народы, іґнорувучи лінґвістичні ци инші розділеня, а позиравучи лем на приналежность ид якомусь гражданству. Німці у послідньый час говорять за даяку духовну общость (універзум), и якраз духовна общость предлагає ідею державы. Ажбы як, кідь побзерати на статистику в Европі и в ушиткых державах світу, розділив бых Европу и вшиткі державы світу у сюм одношені на три ґрупы.
Перва ґрупа просто ся просит, якым є язык даякой особы. Так было, наприклад, до 1930-х рокув. Найшов им коло 37 держав, де ся звідавут, якым є язык осуб той націоналности. Друга ґрупа — гравут прім туй німці — звідат ся, яков є націоналность особы, а Канада, Швеція, Цейлон и дакулко другых держав належат до меншой третьой ґрупы, котра ся інтересує расовым похоженьом (ґенезов).
Днесь, не лем дякувучи свойому державному статусови, а и розширеню позад возєднаных територій, Мадярщина стала направду націоналнов державов (державов націоналностий), за што туй исьме недавно чули од дакулкох мініструв.
Ся держава націоналностий є державов Дунайськой котлины, и як такуй юй требало бы мати назывку „Велика Мадярщина“ (Nagy-Magyarország) у вшиткых смыслах сього слова. Ажбы як, дуже важно побзерати, з якого назору и як мы будеме вызначати йсі націоналності. Побзерайме на тото, што видиме в історії. Сам по собі язык гикой крітерій — исе, уповів бых, лем набыток послідньых вікув. Кідь розличаєме гуманізм, пак постреформацію, пак лібералізм и, у кунци, модерну, націоналістичну ідеолоґію, товды видиме, же у Середні вікы, наприклад, важным быв не язык, а реліґійна пропаґанда. Сесе тоже є причинов того, зашто, кідь найдеме румынську ци словацьку културу в Ерделю (Семигороді/Трансілванії) и, респективно, у Словакії — што можеме доказати через автентичні документы — та иппен мадярські поміщикы фурт способляли єї розвойови.
Мав им смілость заявити высокым кругам у Празі, же не годни сьме говорити за гонитву (перзекуції) и тисячолітньоє мадярськоє ярмо, кідь мадярськый язык фактично став домінувучым у сюй мадярськуй котлині лем 100 рокув теперь, кідь наші пановникы — може, зачинавучи з Сийчені — говорили чужым языком, — коли, напримір, у Карпатськуй котлині сященикы — маєме інтересні документальні свідченя сього — говорили латинов и провадили ушиткі документы латинськым языком. Говорити за тисячу рокув гнобленя годен лем тот, ко не має ани тямкы за історію.
Очевидно, же у часы, коли ідея Бога, гляданя Бога, Реформація были на поверьхности, и даже пуд ідейов гуманізма майголовнов сущностьов была реліґія, а не язык, лібералізм ужек значив дакотру реакцію, у котруй ся ковав язык даной краины, айбо и в сюм лібералнум, капіталістичнум світі золотоє теля, капіталістичноє призваня выпложовали інтернаціоналні ідеї и гадкы иппен так, як сперед сим тото робила реліґія, вызва єдиного Бога. Товды нико не позирав на то, ко на якому языкови говорит, айбо позирали на то, ко якыма грошима платит. И в сюм лібералнум світі проблема націоналности не была натулко актуалнов, як многі собі думавут. Кідь побзераєме на сторункы мадярськой історії, кідь побзераєме на політику Меттерніха, та увидиме, яку величезну борьбу вюг мадярськый язык у так званум мадярськум парламентови против рузных націоналных языкув. Дуже добрі знаєме, ко участвовав у дебатах из румынського, сербського тай горватського бокув за принципом „divide et impera“ („діли тай володарюй!“), наприклад, Ян Коллар[21], котрый товды быв словацькым пастором у Пешті, а потум Штур[22], Лудевіт Ґай[23], лідер горватув бан Єлачіч[24] а инші.
Завто справедливым буде уповісти, же у тоты часы, у часы Габсбурґув, из 1514. рока и, може, до Меттерніха, мож бы было описати історію Мадярщины так, же по епосі выгубленя кріпакув на території Мадярщины появлявут ся вшелиякі поселеня. Доста правдоподобнов є статистика, подля котрой, за даныма віденського суду, в Мадярщині 58% населеня чинили меншины („націоналності“) в одношеню до мадярув**.
** Туй автор дуже ся мылит. Подля резултатув научных студій, котрі майповно были выкладені в роботі Дюлы Секфія „Три поколіня и што прийде за нима“ („Három nemzedék és ami utánuk következik“), у XIII сторочови мадяры усе щи чинили девять десятых населеня краины. У XIV сторочу, на момент смерти короля Матяша (по 1490. рокови), частка мадярув, подля документув того часу, щи чинила 80%. Даже по 200 роках биток из турками и великого кровопролитя, спричиненого войнами Раковція за незалежность, мадяры ай так чинили половку населеня на зачатку XVIII стороча. И лем заплановані Габсбурґами поселеня зменшили число мадярув до уровня ниже 50%, так же у 1842. році у Великуй Мадярщині числило ся приблизно 4.8 мільйона мадярув, протув 7.7 мільйонув представникув меншин („націоналностий“).
Націоналні зборы 1848. рока направду не рішили націоналный вопрос, бо даже не могли го пообзирати; за записами того часу, Ласлов Телекі[25] дуже явно выступав по націоналному вопросови, айбо и в рокови 1848, в епоху Баха[26], и в 1867. рокови мадярськый парламент и мадярськый наруд были заняті докус другыма ділами, и цілком природно, же они не рішили были сесь вопрос остаточно.
Айбо тоті, ко критикує сесь період, и тоті, ко указує на то, же много міністерськых и офіційных заяв днесь — из якого бока они бы не звучали — кажут дашто новоє за рішеня націоналного вопроса, тоті вшиткі ся мылят; зобрав им ушиткі статі законув, зачинавучи од 1495. року тай до днесь, котрі ся односять ид націоналностям, и они ясно доказувут, же мадярськый уряд, мадярськый парламент, мадярська інтеліґенція ниґда не выступали протув націоналностий, ниґда не хотіли выховувати яничарув, а усе занимали принципіалну позіцію. Вже й первый закон из сього вопроса, 1495. року: XLV., у котрому ся говорит, же „одныні з рацув (сербув), рутенув, волохув (румынув) и хотьякых христіан“ и т. д. и т. п., „десятину (діжму) не збирати“. Се быв первый закон, котрый говорив за націоналності, и котрый ужек предлагав їм даякі привілеґії, годно быти, за принципом, у дусі якого сятый Стефан оддав быв свою державу сятому Емерихови. Бизувно мож уповісти, же вшиткі другі релевантні законы, респ. Закон XXIX 1500. року, Законы 1557:111, 1559:XIL, 1574:IV, 1593:IV, 1727:XXXIV, указувут розуміня ид націоналностям, гикой и Триєдина книга [Іштвана] Вербовція[27], котра у первому пунктови одкрыто говорит за русинув и другі націоналності, гикой и Закон 1868:XLIV, у котрум закріплена рувность націоналностий. Онь и не хочу цитовати законы з далшых часув, такі гикой 1921:XXXIII, 1924:11, 7500/1924, параґрафы Постановы 1919. рока, статю №58 Тріанонського закона[28], де выкладені сут імплементовані рішеня и проблематика з націоналного вопроса. Закон XXXIII од 1921. рока, Закон II од 1924. рока, котрі не лем вызначавут офіційноє хоснованя языка меншины, айбо на пудставі котрых, рувнавучи їх из австрійськыма и чеськыма законами — не хочу їх туй перерахововати, се бы было надміру довго — котрі были прияті рувночасно з нашыма законами, я мушу твердо заявити, же мадярські законы рішавут націоналный вопрос многым май ясно, многым май просто тай многым май одважно.
Адресуву сесе не мадярському парламентови, котрый и так исе добрі знає, а тым панам, котрі днесь, учора и позавчора фурт ворохоблят по радіови, в Америці, Словакії и другых краинах, закликавучи карпаторуськый наруд у тайных брошурах одорвати ся од тых, ко щи дале хоче метати ярмо на націоналности. Я щи ся верну ид сьому у своих далшых застановленях.
Пусля сього матеріала, котрый загортат булше ги 40 законув и міністерськых постановлень, хотів бых зацитовати дакотрі из высловув нашых вызначных осуб из сих вопросув. Іштван Сийчені сміло быв устав и уповів: „Я протув того, жебы кось, не важно ко, мішав немадярськоязычным народам Мадярщины слобудно хосновати свуй рудный язык, свою културу“. Етвеш и Деяк єднодумні у тум, же „націоналный вопрос — исе не вопрос той ци другой націоналности нашой отцюзнины, а вопрос, общый про нас ушиткых, про цілу отцюзнину, про цілу Дунайську котлину“.
Ференцови Деяку[29] належит файноє історичноє замерькованя: „Упозірує, гибы кажда велика нація мала своє окремішньоє предназначеня в історії людства, котроє уможнює выживаня сьой нації“. Думаву, же йсі слова и многі другі класичні цитаты явно перекликувут ся из словами жиючых и щи, годно быти, функціонувучых нашых великых сочасникув.
Як бы там не было, заскоченый им быв высловами бывшого премєр-міністра Іштвана Бетлена[30], котрый зацитовав сесі слова Іштвана Тисы[31]: „Любит ся йсе нам ци ніт, айбо націоналності, котрі жиют у краині, мавут право розвивати свою културу. Сесе не має ся трактовати гикой вражый крок, и їх не слобудно осуждати и чинити їм перепоны бурократичныма ідеями“. Дале Бетлен додає: „Кажда сяка націонална політика, котра ся чинила про придусеня языка меншины, всяде ся мстила сама собі и давала противоположный резултат, бо лем пробуждала націоналну свідомость меншин и способила зворотный вплыв“.
Зато м мав одвагу зачитати сесі цитаты, жебы сьме направду могли доказати тай вызнати факты тай історичні мерькованя, же мадярська політика, сятостефанська мадярська ідея у Дунайськуй котлині усе ся кывала у єднум напрямі, и я вірю, же и ныні она ся держит сього прямого и рувного напряма. Увіреный им, же идучи сим прямым напрямом, дуйдеме д конечнуй точці, и націоналности дустанут ушитко, чого желавут.
Позвольте ми выповісти третю думку, котра ся тыче май узко карпаторуського народа (kárpátorosz nép). За карпаторуськый наруд много пишут, много ся занимавут ним и днесь, и ко лем не заверне на Пудкарпатя, каждый ся вертат з иншыма зажитками, говорячи: „Не розуміву, што ся там діє“. — Завто хочу представити вам невелику історичну ретроспективу тай куртый выклад історії Пудкарпатя у чотырьох куртых періодах. Хочу ся докынути сього дуже курто, бо за йсе мож писати томы. Ги доктор Мадярського університета, сам им ся занимав сима часами колись у 1918. рокови, и приділив им быв тому много часу з академічного назора у Віденськум університеті, опубліковав им свої діла, завто чуствуву даякоє право на то, жебы теперь, ги скромный представник пудкарпатського народа, пояснив бых честовануй Палаті, што мы направду думаєме за свою власну історію.
Первый період — исе містична епоха прихода (honfoglalás; дустатя отцюзнины), за котру є много мітув и леґенд. Навперед уповім, же од того, які жерела читаєме, зависит тото, в якум контекстови поважує ся вопрос за населеня Пудкарпатя. Читавучи німецькі, російські, мадярські жерела, всяґде найдеме розличні заміреня, и бизувно, выходячи из сих замірень, каждый ся змагат вывести свої власні высновкы из сих історичных даных. Цілком природно ай цілком лоґічно, же коли чехы, котрі, наприклад, у сюм одношеню высловлювут конкурентный назор, кажут, же еґзистовала імперія Святополка (Szvatopluk/Svätopluk), же туй жили Кирило и Мефодій, же Мукачовськоє єпископство є продовженьом Паннонського єпископства — се не лем на шкоду історії — бо сесі русины (чехы акцентувут на сюм слові „русин“) сут направду чехами. Завто Пешек[32], первый міністер ошколованя и диктатор, поясньовав пудкарпатцям, же карпаторуськый язык (kárpátorosz nyelv) є ничым другим, як діалектом чеського языка. Очевидно, же йсе посправді автохтонна територія.
Маву смілость дати туй дві цитаты з мадярськых жерел. Перву написав Анонімус[33], другу — Кийзої[34]. Анонімус каже: „Almos similiter et mulli de Ruthenis Almos ducis adhaerentes secum in Pannoniam vénérant.” А Кийзої каже, же „Hic igitur Árpad, cum gente sua Ruthenoruffl Alpes prior perperavit et in fluvio Ungh primus fixit sua castra.“
Сут у нас лем сесі дві цитаты з мадярської історії, айбо думаву, же они многым май силні, ги чеська теорія Святополка. Не хочу туй дораз пробовати рішити сесь вопрос, ци йсі жителі Пудкарпатя были білі горваты, ци были они автохтоны, ци жили они вже туй до прихода мадярув, и тым май не хочу його туй рішати, бо міністер културы, наприклад, та й вцілови історикы днесь мавут другу гадку. Думаву, же з того часу ся лишила єдна истина, тота, котру сятый Стефан уповів свойому сынови Емерихови: „Єдноязычна тай єднокултурна краина слаба и крехка. Зато ти заповідаву, муй сыну, доброволно давати прибывавучым християнськым народам поживу и достойноє содержаня, жебы в тя жили май щасливо, тай у другум місті ся не селили“. Сеся истина значит, же сятый Стефан не заоберав ся тым, ци то быв Святополк, ци муцноє Кийовськоє княжество, ци якыйсь німець, ци, я не знаву, якыйсь тогочасный білый хорват, ци дако щи. Сятый Стефан щиро быв прияв християнськых вандрувникув, привітствовав їх ги дорогых гостий тай заклав імперію Сятого Стефана.
Друга епоха в нашуй історії — исе епоха Арпадовичув[35]. И туй тоже розличні студії мадярськых історикув давут основаня про многі споры. Майбулше они ся тычут того, што муг мати на гадці сятый Стефан, кой уповів свойому сыну Емерихови: „Именуву тя ‚Dux Russorum‘“, у дакотрых рукописах „Dux Ruissorum“. Історичным фактом є то, же сесе dux-ство, сесе керовництво Андрій (Ендре) I дав Бийлови, Бийла — Ґийзови у 1064. році, Ґийза — Алмошови в 1095. році. Бизувно є ай тото, же Ґийза І дустає од Михайла Дукаса корону[36], котру вун уєдно з коронов Папы Сілвестра чинит коронов державы Сятого Стефана, як и бизувно то, же Стефан ІІ споминат за якыйсь Dux Russorum, и што Калман споминат „sicut sclaves (словяне?) ac hospites“.
Сесе сут історичні слова, історичні вопросы. У тум трафунку, кідь исі карпаторосы уже были туй в епоху Арпадовичув, товды йсі великі історичні тверженя, направду історичні тверженя годні значити лем то, же межи карпаторосами и мадярами посправді было повноє порозуміня щи в епоху Арпадовичув. Айбо ци были они туй ги гості, а ци направду карпаторуськый наруд ужек жив туй, уповісти м не годен, тым булше, же послідні студії, не лем мадярськых изглядователюв, а и, наприклад, именитого московського професора, історика и лінґвісты Петрова[37], дуйшли д высновкови, же у леґенді за переселеня уєдно з Федором Корятовичом[38] у часы анжуйцюв[39] могло бы ся говорити за князя-утіканця-еміґранта из 40 000 воинув. Я и не знаву, кулком днешньым воинам одповідавут товдышні 40 000. Єдно є бизувно, же кось товды быв ся появив пиля Мукачова, годно быти, же даякый князь-еміґрант. Може, еґзистовали зязкы межи домом Арпада и восточныма князями, бо дуже добрі знаєме, же взаимні сопружества были дуже частым явленьом, королева привозила из собов своих стражникув, и даже у тот час, коли щи не было так званых рутенськых (rutén, ruténisz) ци, як твердит давньоє писаня, hospitesz (гостьовых) стражникув, коли знаєме, же йсе бизувно были мадярські стражникы, їх и зато называвут рутенами. Не годні сьме сесе доказати, айбо набизувно мож уповісти, же історія пиля 1450. рока дає нам свідченя того, же сесь наруд туй быв и вже у XV сторочови мав свою власну самосвідомость. Видиме карпаторуськый наруд пуд властьов Габсбурґув, зачинавучи з часув Могачськой катастрофы, и вун анґажовав ся майжек у каждому поступови и борьбі за свободу, котру мадяры начинали у тот час.
Сесь вопрос у любум случаї годен стати обєктом критикы з того назора, же за што ся направду говорило в тоті часы. Было повстаня Текелія[40], повстаня Раковція и повно другых меншых и булшых биток, у котрых видиме карпаторуськый наруд ги май одданый наруд Раковція, котрого даже на высланя до Родосто спровожовав [русин] Микула Долгої. Усяде видиме карпаторуськый наруд ги май вірного сопутника.
Туй нам треба порозуміти тот історичный факт, же туйкы говориме за то, же сесю борьбу протув віденськой камарілы, протув дома Габсбурґув пудняли мадяры, котрым усяко помагали місні карпаторосы. А помагали они завто, бо ся бороли за общу ціль, за общу слободу протув віденськой камарілы, де сиділи и чехы, протув камарілы, котра прийшла до Прагы з майпатентованов збруйов и за дакулко місяцюв рішила націоналный вопрос у майкласичный спосуб, проголосивши, же не є ниякых мадярув, ниякых судетськых німцюв, а язык русинув — исе лем діалект чеського языка. А угро-карпаторосы (magyar-kárpátoroszok) были героями, они ся пудняли на борьбу протув той віденськой камарілы.
Недавно м чув, як президент Бенеш выступав на лондонськум радіови в уніформі ґенерала-леґіонера, вітавучи нову чеську армію, котра ослободит чехув и цілу Европу. Ажбы як, зачудовав им ся його словами, тым булше, же коли вун говорив за чехув и словакув, уповів ай: „браты русины“. Не знаву, на якуй пудставі сесе ся стало, айбо йсе ся стало, и сесь єден из, уповічме так, курєрув и, може быти, добрый ученик великой віденськой камарілы дале веде пропаґанду, протув якой направду сьме ся бороли.
Позиравучи на то, як исьме войовали, позволю си припомнити Парламентови, же Пудкарпатя лем двычі было одділеноє од короны Сятого Стефана, єден раз грамотов Леополда в 1691. році[41], а другый — бігом чеськой окупації[42]. Кідь Палата представителюв позволит, буде інтересно, кідь я поінформуву президента [Чехословакії] Бенеша про сякоє. Поінформуву го, же маву право уповісти, на основі межинародного права и на основі фактув, котрі м сам пережив, же Пудкарпатя ниґда не было прикапчаноє до Чеськой Республікы.
Маву честь досвідчити йсе такым куртым історичним фактом.
Зато держу йсе важным, же днесь, кідь говориме за новый порядок у Европі, много ко путат понятя и кордоны, и много ко годен подумати, же туй якась хыба, же, може, йсе ґроф Алберт Оппоні (Аппоні)[43] поправив быв границі в Женеві, а не пан Бенеш, и же туй годни сьме говорити за даякоє непорозуміня. У своих 86 інтерпелаціях (парламентськых запросах), котрі м напечатав тай можу дустати щи днесь, много раз им чинив сесю заяву в празькум парламентови, хоть исі заявы все ся пуддавали цензурі, айбо я єї вчинив и на послідньых Великых зборах у восьмум місяці перед арбітражом, в Ужгороді (Унґварі), на стрічи так званого чесько-русько-мадярського цімборства, и теперь тоже чиню тоту саму заяву и говорю то самоє: історична правда є у тум, же Пудкарпатя юридично ниґда не было прикапчано ид Чехії. Бо історичный період, котрый передує Тріанонському договорови, начинат ся 8. януара 1918, а в Америці, з 14 пунктами Вілсона, — 18. юнія 1918. Перві Великі зборы были в Гомстеді без чехув 23. юлія 1918. Пудкарпатська делеґація была у Вілсона 21. октовбра 1918. У сесь час Шандор Векерле[44] третьый, четвертый и послідньый раз быв премєр-міністром Мадярщины. У нашум розпоряженю ся лишили вшиткі наші америцькі меморандумы из того часу, айбо там не є ниєдного споминка за припоєня Пудкарпатя д Чехії. На третюм зїздови, 26. октовбра — Мігай Карої[45] товды вже став премєр-міністром Мадярщины — у Філаделфії ся указує професор Масарик[46], и 12. новембра того рока, менше ги через місяць, намічат ся припоєня, коли за нього голосувут америцькі русины, айбо мушу зазначити, же йсе голосованя тоже ся докончило без закликаня офіціалных делеґатув, была невелика глота, и 67% из них проголосовали за Чехію, айно, айбо вєдно из самостуйным федеративным Пудкарпатьом, а — кідь так рішит Ліґа Націй, та и вєдно из новов великов галицьков, не знаву яков, федеративнов республіков, зато не йшла бесіда за прикапчаня д Чехії на правах анексованой провінції. 12. януара 1919 чехы ся первый раз появлявут в Унґварі, 13. януара ся появляє Жаткович из меморандумом од американцюв, а 8. мая три так звані карпаторуські (kárpátorosz), руські (ruszin) рады ся капчавут уєдно, и в такум виді они йдут до Прагы 23. мая. Того такой рока, 10. септембра 1919, у Сен-Жермені быв пудписаный мирный договор, а 18. новембра 1919 опублікованый первый закон за самостуйность Пудкарпатя. У сюм законі, так званум „Ґенералнум статуті“, пудписанум Брейхов[47] тай Еноком[48], каже ся за то, же карпаторуськый наруд має право за 90 днув скликати власні крайові зборы, котрі одобрят рішеня за свою приналежность. У нас была возможность булше раз вести переговоры з празькыма кругами, и гаслом усе было тото, же сесь конкретный „сойм“ не має ся скликати, бо и сам послідньый премєр-міністер Годжа, з котрым им держав много переговорув у послідні дны, говорив рузным партіям: скличу сойм, ваш парламент, котрый быв признаный Сен-Жерменськым мирным договором, пудписаным 10. септембра 1920, же вы маєте право рішати вопрос свойой приналежности на пудставі права на самовызначеня. Айбо вун так ниґда и не быв скликаный!
Но пак, правда є в тум, же не є ниякых доказув того, што Пудкарпатя, карпаторуськый наруд ци америцькый карпаторуськый наруд направду ся быв прикапчав ид Чехії подля межинародного права, и што йсе было даяк санкціоновано.
У послідньый день, на посліднюм засіданю Рады мініструв перед Віденськым арбітражом, 27. октовбра, быв пуднятый тот истый вопрос. Сировый[49] ся просив, ци буде голосовати карпаторуськый наруд, ци ся снажит вун на ревізію и ци хоче вун сам рішати свою судьбу. Товды, двома голосами протув двох, было приято рішеня, же айно, вун хоче выхосновати своє право на самоопреділеня тай не принимат диктатуру, котру чеськый уряд нутив му бігом 20 рокув.
На засаді сякой історичной правды цілком зрозуміло, же карпаторуськый наруд ги такый жив своима правами до послідньой минуты, кой заявив: нас не прикапчовали. Кідь почитаєме книгы Масарика, вун у многых містах говорит за Пудкарпатя ги за „депозит“ (внесок); ріка Уг ся описує до посліднього дня ги „воєнна демаркаційна линія“, а не фінална границя, не як державна (краинська) границя, бо про вызначеня словацько- ци даже чесько-карпаторуської границі были делеґовані рузні комітеты. Зато ниякоє рішеня не было приято ни у якум одношеньови. Иппен зато маву смілость заявити, же сесь карпаторуськый наруд усокотив своє слобудноє право тай ушиткі возможності, на основі котрых вун фурт муг сам рішати свою будучность тай свою судьбу.
Вертавучи ся д історії, годни сьме повісти, же у рузні часы были рузні переселеня, што засвідчує тот факт, же на Пудкарпатьови є пиля чотырнадцяти діалектув од Попрада до долины Вышавы, и йсі діалекты, йсі народні звычаї ясно доказувут, же переселеня йшли рузныма путями, рузныма містами, пуд рузныма зажитками. Туй хотів бых розличити щи вопрос так званого „етнічного вплыва“.
Поваживши сесь вопрос, як исе чинят днешні соціолоґы, увидиме, же сут три виды етнічного вплыва: так званый вплыв слобудного выбора, завойованя тай історичный вплыв. Позвольте повісти, же приток карпаторуського народа приналежит ид посліднюй ґрупі, ид історичному розселеньови, кой наруд доброволно прийшов и доброволно прияв ідейноє первенство мадярського народа в Дунайськуй котлині, як за йсе пишут зарубіжні історикы, и як такый усе ся змирьовав из свойов судьбов тай ся снажив найти своє щастя у сюй зміні, у сюй ситуації.
Позад недостатка часу хотів бых перейти ид свому послідньому вопросу, посліднюй тезі, тай уповісти, же по обзорови сих прав меншин хотів бых побзерати на історичну минувшость карпаторуського народа тай ся довідати, што говорит нам днешня ситуація, як днесь стоит вопрос Пудкарпатя и де мож найти истину.
Цілый пудкарпатськый вопрос обертат ся довкола вопроса автономії. Хотів бых начати йсю невелику дискусію из трьох цитат. У своюй одпиравучуй бесіді ид парламентови пан реґент Горті заявив, же нашым первым заданьом буде вытвореня самосправы про Пудкарпатя, населеного переважно угроросами, у дусі з давньов конституційов краины тай орґанічно вписувучи ся у неї. 13. марця 1940 пан премєр-міністер Телекі заявив, же то, чого чехы не дали были за двадцять рокув, мы даме за єден рук, айбо додав, же за два тыждні могли бысьме йсе вчинити лем товды, кобы у нашум розпоряженьови было лем 20 рокув. Бывшый міністер пан Ярош товды уповів, же треба, жебы сятостефанські традиції уможнили усвідомленый житьовый простур про наші націоналності. Я споминаву йсі три цітаты завто, же вшиткі три факторы одповідали у тот час за управліня Мадярщинов, и пудкарпатськый наруд вцілови довіряв и довіряє вшиткым трьом. Туй такой дуже актуалным є коментарь міністра култув , котрый казав, же наш уряд хотів утвердити значущость духовного пуднесеня и аспірацій, укоріненых у мадярськых традиціях минулости, коли вун (уряд) пробовав уреґуловати будучный живот руського народа Пудкарпатя в рамках самосправы Пудкарпатя.
Бизувный им, же лоґічным слідством сьой автономії, за котру так много говорят и пишут, буде тото, же мадяры всокотят свою геґемонію в Дунайськуй котлині, а вшиткі націоналності найдут си свою ідентичность. Автономія, на мою гадку, — исе не розділювучый, а споювучый фактор, вдяку котрому мадяры, ги лідеры народув Дунайськой котлины, из радостьов дадут своим меншым братам и сестрам права, якыма сесь наруд ся тішив тисячу рокув и буде ся тішити щи тисячу рокув у будучности.
Хотів бых, жебы днесь, коли так много ся каже за націоналный вопрос, коли вопрос нашых німецькых братув и сестер, годно быти, рішеный навпул, и коли перед краинов стоит проєкт границь Великой Мадярщины, пудкарпатськый наруд не лем быв бы привілеґованым народом, не лем gens fidelissima, ай дустав права, приділеня котрых послужит прикладом про вшиткі краины тай укаже, же сесь наруд не лем має тисячоручну історію, ай хоче обезпечити свою будучность ищи на тисячу рокув и з любовльов думати за своє коріня.
[1] За Новым завітом, на дамаськум пути ся стало „Павловоє наверненя“ — гонитель християн Савл дустав од Бога благодать, конечну про то, жебы стати апостолом Павлом. — Туй а дале коментарі товмача, окрем позначеных (*).
[2] Ґроф Сийчені Іштван (Gróf Széchenyi István, 1791–1860) — мадярськый політик, общественый діятель и писатель, закладатель Мадярськой Академії наук. За нього ся каже ги за „майвеликого мадяра“. Вун быв лідером лібералного немешства, варовав протув надмірного замилованя націоналізмом, котрый муг розвалити єдность многонаціоналного Мадярського королювства, чим ся розходив из радикалами пуд орудов Лойоша Кошута.
[3] Автор хоснує етнонімы ruszin, rutén, magyar-orosz, kárpát-orosz на позначеня руського народа (русинув). Передаєме сі назвы позад узвычаєного написаня на руськум языку. Мы при тум послідовно пишеме давно хоснованый якосник руськый, а не русинськый.
[4] Проф. Вацлав Швамбера (Václav Švambera, 1866–1939) — чеськый ґеоґраф, декан Ґеоґрафічного інститута и Факултета природописа Карлового університета у Празі.
[5] Gens fidelissima (лат.) — „руд майвірный“, сяк характеризовав у свуй час Ференц Раковцій ІІ, Великый Князь куруцув, у котрого у войськови у єднум шорови из мадярами били ся воякы руського коріня.
[6] Карел Крамарж (Karel Kramář; 1860–1937) — чеськый політичный діятель, первый премєр-міністер независимой Чехословакії. Быв сторонником федералістськой політикы у многонаціоналных державах (як в Австро-Мадярщині, так и у Росії).
[7] Едвард Бенеш (Edvard Beneš; 1884–1948) — другый президент Чехословакії (1935–1938 и 1945–1948; у 1940–1945 президент в екзилови), міністер заграничных діл ЧСР у 1918–1935 рр. У рокы Другой світовой войны — керовник чехословацького одпора.
[8] Пілсудчикы — тоты, ко розділяв назоры Юзефа Пілсудського (Józef Klemens Piłsudski; 1867–1935 — первый голова обновленой полськой державы), імплементовав його політику.
[9] Дюла Ґембеш (Gömbös Gyula; 1886–1936) — правый мадярськый політик, премєр-міністер Мадярщины из 1932. по 1936. рук. У 1935. рокови на выберанках у парламент його сторонникы дуставут булшину голосув. Усилює мадярськоє військо и начинат перебудованя державы по фашистськуй лінії, айбо не завершат свої планы, бо умират од хвороты.
[10] Орден Витязя (Vitézi Rend) — высшоє державноє вызнаменаня (нагорода) Мадярського королювства періода реґентської монархії 1920–1945 рокув, подобноє до немешського.
[11] Андор Ярош (Jaross Andor, 1896–1946) — родом етнічный мадяр из словацькых земель, мадярськый політик, ґенералный секретарь Зєдиненой мадярськой партії, котра ся снажила прикапчати часть території Чехословакії д Мадярщині. Снажив ся вчинити єдину мадярську ідентичность, бо „каждый член мадярськой меншины [у Чехословакії] має занимати єдину позицію у вопросах днешнього и завтрашнього дне“. Перебрав ся у Мадярщину в 1938. році, де став міністром у ділах вернутых територій. У марті 1944. рока, коли німецькоє войсько окуповало свого бывшого союзника — Мадярщину, Ярош став головов Міністерства уднушньых діл, де орґанізовав депортації мадярськых жидув. По войні быв засуженый и розстріляный новов мадярськов властьов.
[12] Монсеньйор Йозеф Тісо (Jozef Tiso; 1887–1947) — словацькый політичный и державный діятель, римсько-католицькый сященик и теолоґ. Прем’єр-міністр, а пак презідент Словацької державы, сателіта Німеччины. По пораженю у Другуй світовуй войні быв выданий урядови Чехословакії, засуженый до смерти за воєнні злодіяня и повішеный.
[13] Автор дає дві назвы головного вароша Словакії — нову словацьку (Bratislava) и мадярську (Pozsony). Дале автор хоснує ушиткі топонімы у їх мадярськуй формі. Мы даєме їх у традиційнуй руськуй формі.
[14] Глінкова словацька народна партія 6. октовбра 1938 р. одобрила Жилінськый маніфест, у котрум проголосила автономію Словакії. 7. октовбра быв вытвореный автономный уряд, а головов власти тай міністром уднушньых діл став Й. Тісо.
[15] Мадярська назва рікы — Ung, руська тай словацька — Уг/Uh. По Другуй світовуй войні, переписувучи пудкарпатські топонімы, совєтська влада хыбно вывела гідронім Уж од урбаноніма Ужгород (Užhorod), хоть у посліднюм маєме чергованя (алтернацію) г//ж: Уг, айбо Ужок, Ужгород.
[16] Дюла Секфій (Szekfű Gyula, 1883–1955) — мадярськый історик, публіцішта и політичный діятель, член Мадярськой академії наук.
[17] Ерцгерцоґ Франц Фердінанд Карл Лудвіґ Йозеф фон Австрійськый д’Есте (Franz Ferdinand von Österreich-Este, 1863–1914), наслідник австро-мадярського престола. Убитый сербськым студентом-тероріштом Гаврилом Прінціпом, што стало каталізатором межинародной кризы тай привело до Первой світовой войны. Соавтор концепції федералізації Австро-Мадярщины из твореням 12 націоналных автономій про кажду велику націоналность імперії.
[18] Дежев Елекеш Сенткотолної (Szentkatolnai Elekes Dezső, 1889–1965) — правник, статистик, демоґраф, професор, президент Централного статистичного управліня.
[19] Бийла Кенийз (Kenéz Béla, рожд. Kreutzer, 1874–1649) — статистик, економішта, економічный політик, міністер торговли; член Мадярськой академії наук. Быв головов катедры статистикы в Університеті Франца Йосифа в Клуж-Напоці и в Будапештськум університеті им. Петера Пазманя. Своима ідеями за політику землеволодіня вун ся силовав выліпшити продуктивность мадярського сілського ґаздувства тай усокотити мадярськоє населеня в Ерделю.
[20] Ференц Фолугеї (Faluhelyi Ferenc, рожд. Szövényi, 1886–1944) — правник из межинародных вопросув, професор університета и правознатель. В октовбрі 1914. рока быв назначеный надзвычайным публічным лектором из мадярського публічного права, межинародного права тай філософії права у Єпископськуй юридичнуй ошколі, де выкладав 30 рокув онь до свойой смерти.
[21] Ян Коллар (Ján Kollár, 1793–1852) — словацькый політик, поет, філозоф, археолоґ, славіста и лутеранськый (авґсбурзького віровызнаня) сященик, зачинатель панславізма у поезії, предвісник ідеї „славянськой взаимности“. Будучи єдным із ідеолоґув словацького народного возроженя, вун пропаґовав хоснованя словаками літературного чеського языка, што привело його до конфлікта из Людовітом Штуром, котрый пропаґовав народный словацькый язык про націоналноє писемство словакув. Завто Коллар даже узяв быв собі псевдонім Чехобрат Протиштурськый (Čechobratr Protištúrsky).
[22] Людовіт Велислав Штур (Ľudovít Štúr, 1815–1856) — словацькый поет, філолоґ, лінґвіста, новинарь, історик, общественый діятель, ідеолоґ словацького націоналного возроженя, автор словацького языкового стандарта, орґанізатор словацькых револуційных кампаній бігом мадярськой револуції 1848. рока, депутат мадярського парламента.
[23] Людевіт Ґай (Ljudevit Gaj, 1809–1872) — хорватськый поет и лінґвіста, просвітитель и общественый діятель, єден из творцюв горватського літературного языка.
[24] Ґроф Йосип Єлачіч-Бужимськый (grof Josip Jelačić Bužimski, 1801–1859) — войвода Австрійськой імперії и горватськый державный діятель. Быв активным учасником придусеня мадярськой революції 1848–1849 рр. Скасовав у Горватії кметство (панщину).
[25] Ласлов Телекі (Teleki László, 1811–1861) — мадярськый політичный діятель, писатель. Бігом револуції 1848 р. як депутат Державных зборув выступив за федеративноє перевшореня Мадярщины. Быв готовый про побіду револуції дати народам Мадярщины право на самовызначеня и територіалну автономію.
[26] Епохов Баха называвут режим неоабсолутізма, націленый на централізацію державной влады, вытвореня стабілных політичных условій про проведеня модернізації економікы вдяку проводникови ідеї усиленя абсолутной влады монарха, міністрови уднушньых діл Александру Баху (1813–1893). Змоцненый державный апарат узяв пуд свою юрисдикцію земськоє управліня. Было заведено єдиноє австрійськоє пудданство, судоводство, быв проголошеный принцип всеобщого елементарного школованя.
[27] Зберька звычайового права, знама ги „Tripartitum“ (мад. Hármaskönyv) была зложена Іштваном Вербовційом (Werbőczy István, 1458–1541), раз маґістрат королювства, пак намісник (nádor). Є тото зберька правовых норм и звычайового права Мадярщины. Сам Іштван Вербовцій ся родив у селі Вербовець (Verbóc) в Уґочанськуй жупі (днесь — Берегувськый, до 2020 р. — Виноградувськый/Севлюшськый район Пудкарпатя).
[28] Бесіда за Мирный договор межи Союзныма зєдиненыма державами и Мадярщинов (Постановы и Декларація пудписані 4. юнія 1920 р.). Статя 58 пише: „Ушиткі мадярські приналежникы будут мати єднакі гражданські и політичні права без розлукы расы, языка ци реліґії“.
[29] Ференц Деяк (Деак; Deák Ferenc, 1803–1876) — мадярськый політичный діятель, „отець“ австро-мадярського скапчаня (компроміса; нім. Ausgleich; мад. kiegyezés) рока 1867.
[30] Ґроф Іштван Бетлен (Bethlen István; 1874–1946) — мадярськый політик, премєр-міністер Мадярського Королювства у 1921–1931 рр.
[31] Ґроф Іштван Тиса (Tisza István; 1861–1918) — мадярськый політичный діятель, двычі премєр-міністер Мадярського Королювства у час Австро-Мадярскьої імперії (1903–1902, 1913–1917).
[32] Йозеф Пешек (Josef Pešek) — голова одділеня школ при ґубернаторови Пудкарпатськой Руси. Знамый быв свойов пуддержков галицькых освітян, котрі робили на Пудкарпатьови.
[33] Анонім, нотарь мадярського короля Бийлы ІІІ (1172–1196), автор „Діянь угрув“ (Gesta Hungarorum, 1196–1203), майстарой мадярськой хронікы.
[34] Шімон із Кезы (Кийзы) (Шімон Кийзої, лат. Simon de Keza, мад. Kézai Simon, слов. Šimon z Kézy; конець ХІІІ ст.) — майзнамый мадярськый літописець, автор латинськой хронікы „Діяня гунув и угрув“.
[35] Королювськый дум Арпадовичув правив Мадярщинов у 889–1301 рр.
[36] Мадярська королювська корона чинит ся двома основныма частями. Нижня має форму золотого обруча из украшенями — исе т. зв. грецька корона. Єї подаровав быв мадярському корольови Ґийзі I візантійськый імператор Михаил VII Дукас, бо жонов Ґийзы была візантійка. Імператор узяв у 1075. році корону із свойой скарбовни тай загнав своюй землячці, котра стала королевов Мадярщины. Верьхня часть была вчинена в Італії.
[37] Алєксєй Петров (1859–1932) — історик, професор словянознавства. У 1922. рокови еміґровав у Чехословакію, жив у Празі. Быв членом „Научного общества им. Т. Шевченка“ у Лвові, почесным членом Общества им. А. Духновича.
[38] Федор (Теодор) Корятович (Коріятович) (бл. 1331–1414) — подільськый князь. У 1393 пуд тиском литовського князя Вітовта пушов у Мадярщину, де быв приятый корольом Сиґізмундом (Жиґмондом) и став паном Мукачовськой домінії. У 1391–1414 рр. быв власником Бардійова (мад. Bártfa, слов. Bardejov). Заклав монастырь у Мукачові. Сут такі дані, же привюг из собов из Поділя 40 тисяч селян.
[39] Династія Анжу правила Мадярщинов од 1308 по 1387 рр.
[40] Імре Текелі (Thököly Imre, 1657–1705) — мадярськый політичный и воєнный діятель, проводник куруцув у 1682–1685 рр., Великый князь Ерделя (Семигорода) у 1690–1691 рр.
[41] Бесіда за т. зв. Diploma Leopoldinum — грамоту, пудписану імператором Леополдом I, котров семиградськоє княжество было напряму пудчинено віденському імператорському дворови.
[42] Бесіда за 1920–1939 рр., коли Пудкарпатя было частьов Чехословакії.
[43] Ґроф Алберт Аппоні (Gróf nagyapponyi Apponyi Albert György Gyula Mária, 1846–1933) — мадярськый політичный діятель, немеш, великый землевласник, міністер у ділах реліґії и просвіты у 1906–1910 тай 1917–1918 рр., сторонник мадяризації меншин. Голова Академії Сятого Стефана у 1921–1933 рр. Керовав первов мадярськов делеґаційов на Паризькуй мирнуй конференції; межи 1911. и 1932. роками пять раз ся номіновав на Нобелову премію мира.
[44] Шандор Векерле (Wekerle Sándor, 1848–1921) — мадярськый державный діятель.
[45] Ґроф Мігай Карої (Gróf nagykárolyi Károlyi Mihály Ádám György Miklós, 1875–1955) — мадярськый політик. Прозваный „червеным бароном“ за змаганя вытворити демократичный режим у Мадярщині по розпадови Австро-Мадярщины. Быв премєр-міністром у новемброви 1918 – януарови 1919 тай первым президентом Мадярщины у новемброви 1918 – марцьови 1919 рр.
[46] Томаш Ґаріґ Масарик (Tomáš Garrigue Masaryk, 1850–1937) — чехословацькый державный и політичный діятель, соціолоґ тай філозоф, лідер кываня за независимость Чехословакії, первый президент Чехословацькой Республікы (1918–1935).
[47] Ян Брейха (Jan Brejcha, 1867–1924) — чеськый желізничный урядник, быв фактичным первым чехословацькым ґубернатором Пудкарпатськой Руси (1. авґуста 1919 – 1920 рр.).
[48] Едмонд Енок (Edmond Charles Adolphe Hennocque, 1860–1933) — французькый ґенерал, возглавив воєнну диктатуру на Пудкарпатьови у 1919–1921 рр. про забезпеченя державного управліня, общественого порядка и супокою на загроженых територіях Чехословакії.
[49] Ян Сировый (Jan Syrový, 1888–1970) — чеськый воєнный, політичный и державный діятель, премєр-міністер Чехословакії у час Мӱнхенськой угоды (з 2. септембра до 14. октовбра 1938). Коли 5. октовбра Едвард Бенеш подає демісію, Ян Сировый дочасно застає функцію президента до 30. новембра, до выбраня президентом Еміля Гаха.