Недавнї, в липцю, зрыхтовал єм артикуль Стандардизованый русинскый язык. Жебы написати штоси справды хосенного, я призерал ся засадам старых правописий, карпатскым диялєктам в синхрониі а дияхрониі а так дале… Як ся мож дізнати з артикля выже, на долгу перспективу волїл бым выробити даяку правопис на морфонематичных засадах, што потрібує глубокых докладных бадан каждого складника нашого языка. Ба хоц навет найменьшого! Властиво, такым складником є юж добрі позабыты полемікы з < ъ >. Наприклад, ци вартат писати < ъ > на кінцю слова: < стôлъ / стωлъ; мêдъ / мѵдъ >? Вартат! Знаю… лем не квапте ся одраз одповідати 😉 Я обґрунтую.

Зачнийме од назвы. По-нашому < ъ > ся называт не твердый знак, а ёр. Уж сама назов нам указує, же не вшытко просто! Якбы про наш язык функция ґрафемы < ъ > ся зводила лем до того, жебы показати твердіст попереднёй суголоскы, товды сенса писати < ъ > на кінцю слова бы справды не было. Раз буквами < ь, я, є, ї, ё, ю > позначаме мякіст попереднёй суголоскы, то решта (непозначеных) суголосных автоматичнї остают ся тверды. Отже, справа не в твердости…

Історичнї ґрафема < ъ > ся хосновала на позначыня прасловянского звука [ŭ] – укр.: надкороткого (зредукованого) голосного середнього підняття. Назагал лїнґвісты вважают, же деси до XI-XIII-го сторіча (по занепадї редукованых) вшыткы всхіднословянскы диялєкты тот звук затратили… Лем ци направду? Ци затратили го нанич? Ци не заховали ся даґде подібны його рефлєксы*… наприклад, в Карпатах? Но-ле, збадайме! Нас цєкавит слаба позиция. Смотте, што мі ся вдало однайти:

На лемках І. Верхратьскый потрібных рефлєксів уж не фіксує, але споминат о неякім «погомонку» в дакотрых інных диялєктах: «Коли загально в україньскорускім звучні суголоски в визвуцї виговорюють ся зично, а в декотрих говорах навіть їм товаришит погомонок (Nachhall), мов споминка страченого ъ н. пр. сньіг(ъ), хльіб(ъ) – вимавляють Лемки звучні суголоски в визвуцї найчастїйше глухо: люд, мюд, град, брыд, хльіб, сьніг звучать як лют, мют, грат, брыт, хльіп, сьніх…». Як видиме, «погомонок» вартат найперше глядати в тых диялєктах, де суголоскы (укр.: приголосні) остают звучны. Приміром, деси на бойках:

«Межі Бойківщини» А. Княжицкый

Находиме інформацию о подібнім «голосовім вызвуцї» на бойках і в І. Свенцїцкого:

Цєкаво, же пан Свенцїцкый подає рефлєкс < ъ > з придыхом h на кінци. До слова, судячы зо сел, вшыткы записи І. Свенцїцкого, правдоподібнї з Турківщыны (Верховины).

Ба! А што на Підкарпатской Руси? Як знаме, векшіст тых «старых професорів» тїсно лучыли Підкарпатску Русь а галицку Бойківщыну: іх етноґрафію, іх гвары… Отже, маме дос добры підставы глядати подібны рефлєксы < ъ > тїж за Карпатами. І находиме! В. Гнатюк в передслові до збіркы «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (рока 1897-го) твердит: «Часто досить можна почути в виговорі Угорських Русинів останки самозвука ъ, хоть треба запримітити, що звук сей тепер на повнім вимертю і не задовго не лишить ся з нього слїду, як то стало ся і в нас (замітка: в Галичынї). Коли записував я казки від М. Фотула в Стройнї і сказав йому, що Н. не був нинї в церкві (а то було сьвято), то він відповів менї з здивованєм: Ньіт-и? (Себто: Не був?) По тім „ньіт“ було чути зовсїм виразно коротенький звук и; колиб його трошки оповідач був продовжив, було би вийшло з слова „ньіт“ слово „ньі-ти“. Так само чув я і по иньших словах сей звук пр. дяк-и, так-и, дух-и; найчастїйше ж приходив він в дїєсловах минулого часу, пр. буў-и, роби́ў-и, чита́ў-и і т. д.». Але… вшыткы тоты слова сут од люди, котры робили своі баданя в епоху, коли модерна лїнґвістика лем ся зароджовала, за то ци мож тым словам по-науковому вірити, ци не сут они лем байком? Не беру ся гварити… Хыба повім, же-м долго глядал даяке наукове потверджыня словам «старых професорів» і нашол єдно в Івана Панькевича. Пан Панькевич был уж специялїзованый языкознавец, якого барз цїнили в провідных славістачных колах меджевоєнного часу… і было за што цїнити. Фактичнї, він был першый, хто ґрунтовнї (по-науковому) збадал диялєкты Подкарпатской Руси. Так в єднім своїм листї до языкознавця І. Зїлинского п. Панькевич написал (рока 1930-го): «Вчора був я в Ужку на екскурсії… Натомість зберігається сильна звонкість на кінці слів з виразним глухим (дубъ)…». А на тім… покаль квітка 🙂 

Виник: мыслю, коли поглядати щы глубже, то мож буде найти кус веце інформациі, жебы дополнити тот артикуль. А Вы як думате? То вартат писати < ъ > ци нїт? Пиште своі заввагы в коментарях.

*рефлєкс звука – то є одображыня даякого звука языка-предка в языцї-потомку; наприклад, рефлєксом прасловянского *ę в гнешнім карпаторусинскім языцї (переважнї) выступує я: [ja/´a]: *vъzęti => взяти.