Єден млинар по смерти лишыл своім трьом сынам лем млин, сомаря та коцура. Сынове прудко поділили добро: старшый взял cой млин, середущый взял сой сомаря, а меньшому остал ся коцур. Меньшый брат барз ся засмутил.

Братя моі, – гварил він, – зможут чесні заробити на хліб, коли будут жыли разом. А мі, худобному, коли зім коцура а зроблю рукавичкы з його скоры, остане лем вмерти голодном смертю.

Кіт вчул тоты слова, але аникус ся не грыз:

– Не журте ся, пане ґаздо, – повіл він зо серіозным видом, – нарыхтуйте мі торбу та замовте файны чоботы, бы мі зручні было ходити лісом, і caмы скоро ся переконате, же ваша частка не така і планна, як то ся може здати…

Меньшый брат перше не надал тому особливого значыня, але спомнил, як імаючы щуры а мышы, кіт ся вдає до ріжных выбриків а хытрости – висит догоры дриґом, прятат ся до мукы а грає мерлого, – і подумал: «А што коли коцур справды мі поможе в моій біді?»

Іношто кіт отримал вшытко, што просил, вбул чоботы, шмарил торбу на плечы, з переду лабы взял шнурок і пішол до гаю, де было барз дуже крілів.

Кіт поклал до торбы высівкы а заячу капусту, а сам ліг в корчах, якбы мертвый, і ждал, жебы котрыйси молодый, недосвідченый ци легкомысельный кріль шуснул ся до його торбы покушати то, што в ній было.

Ледво він ліг, як молоде глупе кріленя, спокусившы ся высівками, влізло до торбы. Нараз кіт затяг шнурка, схопил кріленя та вбил го без жалю, i барз гордый зо свойой здобычы, пішол просто до палаца просити, бы о нім доповіли цісарьови. Коцура завели до цісарскых покоів. Там він ся вклонил цісарьови i повіл:

– Ваша высокосте! Mоі пан маркіз Карабас (такє чудне мено выдумал коцур про свойого ґосподаря) звеліли мі піднести вам оного кріля зо свого садка.

– Скаж свому панови, – одповіли цісар, – же-м му барз вдячный i задоволеный з такого дарунка.

Коцур ґречні попрощал ся i пішол гет.

На другый раз він ся спрятал в жыті, так само розклал свою торбу і лем як двох цікавых куріпок забрали ся до ню, смыкнул шворок а зімал обох. Toвды він зас пішол до цісарского палаца i піднюс цісарьови тоты птахы.

Цісар раді взяли куріпкы i звеліли почастувати кота мышами. Так, час од часу, протягом дакількох місяців кіт приносил цісарьови дичыну, котру якбы забивали на полюваню або ховали по садках його пан маркіз Карабас.

Єден раз коцур дознал ся о тім, же цісар разом зо свойом дочком, найгардійшом принцезном в світі, ідут на прогульку берегом piкы. Коцур нараз прилетіл до свого пана i повіл му:

– Як послухате мойой настановы, то будете щесливі до остатка жытя. Вам треба лем ся выкупати в ріці в тім місци, де я покажу, а вшытко решта я уж полагоджу сам.

Маркіз Карабас вшытко зробил власні так, як му нараів його кіт, хоц навет не підозрювал, зач тото треба.

Якраз коли він купал ся, берегом piкы вюз ся свойом каретом цісар. Кіт уж чатувал на нього, выскочыл на дорогу i штосила закричал:

– Ратуйте! Ратуйте! Mapкіз Карабас потапат!

Цісар, як учул тот крик, вызернул з кареты. Він одраз познал кота, котрый не раз підносил му розмаіту дичыну в дарунок, i наказал свойой варті гнати на поміч мapкізови Карабасови.

Покля бідного Маркіза вытягали з рікы, кіт підышол до кареты i оповіл цісарьови, же як пан Карабас ся купали, пришли злодіі а вкрали му убраня. (По правді, коцур-хытрун спрятал убраня свого пана в корчах під великым каменьом). Цісар одраз звеліли своім придворным принести маркізови Карабасови єдно зо своіх найгардійшых облечын і был надзвычайні ласкав до нього.

Принцезні маркіз тіж барз сподабал ся: адже він был гардый i стрункый хлопец. Чудове цісарскє облечыня было Карабасови барз до лиця, а його ніжны очы гварили о лагідній вдачы.

Цісар запропонували маркізови сісти до кареты та повезти ся з нима на прогульку, а радый коцур пігнал ген наперед.

Як коцур увиділ селян, што косили на луці, озвал ся до них:

– Уважайте мені, люде добры, коли вы не скажете цісарьови, же сеса лука належыт маркізови Карабасови, вас вшыткых порубают, як начынку до пирога!

Коли карета дістала ся до косарів, цісар звідали ся, чыю луку они косят:

– Тото лука маркіза Карабаса, – одповіли косари в єден голос, бо кіт іх барз налякал своіма погрозами.

– Мате гев файный маєток, – схвальні одказали цісар маркізови Карабасови.

– Так, ваша величносте, – одповіли маркіз, – шторік на луці чудесна косовиця.

Коцур, котрый тріском летіл попереду, стріл пак женців та й гварит:

– Уважайте мeні, люде добры, коли вы не скажете цісарьови, же сесе поле належыт маркізови Карабасови, вас вшыткых порубают, як начынку до пирога!

Цісар о хвилю надіхал до женців та й захтіл ся дознати, чыє то є поле:

– Маркіза Карабаса, – одповіли женці в єден голос, i цісар зас был задоволеный, так само, як i маркіз.

Kоцур, чысто забывшы о втомі, летіл попереду кареты i вшыткым, кого стрічал по дорозі, веліл одповідати єдно а то само, за то цісар был барз задоволеный, же маркіз Карабаса має такы великы маєткы.

Hapeшті кіт прилетіл до пречудового замка, якый належал страшному людожерови. Тот людожер был надзвычайні богатый: властиво він был паном вшыткых тых земель, през якы вюз ся каретом цісар. Кіт зазвідал, хто тот людожер та што він вміє робити, i попросил дозвол вступити до замку та оддати шану його властительови. Людожер ґречні привитал кота а запропонувал му кус одпочыти.

Кіт згодил ся i повіл:

– Мені повідали, же вы вмієте обертати ся на буд-якого звіра i легко можете, наприклад, обернути ся на льва ци слоня. Ци то є так?

– Ба ая!, – одповіл людожер грубым голосом, – i жебы довести вам, што то є правда, я зараз оберну ся на льва.

Стукнувшы ся о підлогу, людожер в момент обернул ся на величезного льва. Кіт так ся зляк, як увиділ пред собом страшного звіра, же здер ся на рынву (хоцкы был в чоботах, а в чоботах не так уж і просто дряпати ся по дахах). Але як увиділ, же людожер зас прибрал свій попередній вид, переляканый кіт поволи зліз долов з рынвы i признал ся, же ледво не вмер од страху. Людожер голосно зареготал.

– Мені тіж повідали, – зас гварил кіт, – нібы вы вмієте обертати ся i на дрібных звірів, наприклад, на щура ци на мыш. Лем, по правді, я мыслю, же так неможливо.

– Неможливо?! – крикнул голосно людожер, – То позерай!

Моментом людожер обернул ся на малючку мыш, яка тады-сяды забігала по підлозі. A кіт, допір увиділ нону мыш, шупс на ню – і зіл!

Тотчас цісар, іхаючы мимо, звернул увагу на чудовый замок людожера i захтіл го осмотрити. Кіт вчул стук кареты, рванул настрічу а повіл цісарьови:

– Прошу ласкаво, ваша высокосте, до замка маркіза Карабаса!

– Як, пане маркізе, – йойкнул подивованый цісар, – i тот замок тіж належыт вам?! Я ниґда не виділ нич ліпшого! Ходме, хцу посмотрити!

Mapкіз подал руку молодій принцезні i они пішли слідом за цісарьом. Гости зашли до великой салі, де увиділи гарді прибраный стіл: то людожер гостил своіх приятелів, але тоты ся довідали, же приіхал цісар, і поспішыли втечы.

Як увиділ цісар, якыма закоханыма очыма позерала на маркіза принцезна, та іщы будучы захопленым богатством маркіза Карабаса, постановил:

– Як хцете, пане маркізе, вы можете стати моім зятьом!

Маркіз низко ся вклонил, подякувал цісарьови за чест i в тот сам ден оженил ся з принцезном. А кіт стал барз поважном особом i полювал з того часу на мышы лем для розвагы.

Шарль Перо

Присвячую Вугликови