Як ся має Ужгород при войнї?

Доброго здоровля. Уже бȳлше місяця прȳйшло, як моя держава є атакована Російськов Федераційов. Бомбы ся мечут на наші вароші, солдаты убивавут нашых люди. Фурт ся бою за тых свойих родакȳв ай цімборȳв, які сут там, многым ближе ид вражым танкам, гикой я. Фурт ми в голові сидят тоты образы.

Многі люди утїкавут на запад. Туй даже не говорю за тых, тко просто ся бойит за свою безпеку, бо преповно є ай такых, кому ся вертати вже не є куды. Буча, Ірпінь, Маріупіль, тай повно другых сут домак зничені. Тисячі а десяткы тисяч люди утратили свою хыжу, ушытко, што нажили за рокы, утратили свою роботу, утратили своє місто у сюм світови. Чужі люди, якых сюды не кликали, убивавут, ничат, лишавут за собов пустоту там, де квітло людськоє місто.

Тоты люди утїкавут, много з них прȳйшло через Ужгород на границю дале, но преповно ся убстало ай туй, у нас.

Люди

За даными управы Ужгорода, типирька у вароши є бȳлш ги 30 тисяч дочасно переселеных люди. Цифра видит ся не велика, кидь руняти из тым, ож свою хыжу лишило бȳлш ги 10 міліонȳв люди домак в Украйинї за сись місяць, но при тȳм уважуйте, ож Ужгород сам має лишек 112 тисяч. Значит, у нашому малому варошови типирька є скоро на третину бȳлше чиляди.

Вижу йих каждый динь, кой иду вон. Є нима повно усягды: на набережнȳв, у паркови, на лавицях у центрови, на терасї из кавильом, у столовȳй пиля мої роботы. Доста легко йих ся удає упознати по тому, як ходят, як роззиравут ся навкруг, як говорят… Часто чути, як розказувут дашто телефоном: «Не, я не дома, я в Ужгородї, всьо добрі, як сам?»

У дакотрых лицях видко радȳсть тай надїю, а у дакотрых повно журы. Мȳй телефон из першых днȳв розрывав ся выд оповісток выд цімборȳв: «Мигалю, мож даґде найти квартиру? Треба ми привезти жону а дїти!» Тяжко было выд того, ож не можу помочи каждому.

«Розуміла-м, ож война буде, щи за пару днȳв сперед тым, як зачали были бомбити Гостомелськоє летище, котроє добрі видко из нашої хыжі в Бучі. Перебрали сьме ся у Житомир. Знала-м уже, котрый звук ня збудив того рана, но мало тко из родины слухав. А кобы й слухав, нич бы тото не змінило.

В Ужгородї-м не у первый раз, выступала-м туй на фестівалови «Березневі коти», была-м ай на другых актівітах. Йшли сьме сюды довго, но дуже сьме были серенчливі – ай на люди, ай на вшытко другоє. Хочу дуже подяковати Ужгородови, ож ня сяк приняв, буду фурт сесе тямити.

Розуміву, ож сесе дочасно, тай туй сьме у вароши лиш дочасно. Уд сиї дочасности дуже тяжко – уд того, ож ушытко ся скоро мінят. Учора-сь жила нацїло – свȳй варош, своя робота діпломатічного филя, робота из книжков – а днись уже нич того не є. Я можу робити за границьов, кидь буду мусїти, но хотїла-м жити в Украйинї, я туй мала вшытко. Желаву нам всьым выстояти сесе. Ушытко побируєме».

(Юлія, писателка и малярка из Бучі. Текст адаптованый.)

«Сам им из Кропивницького. 24. фебруара пробудив им ся у шість годин рана, запримітив за оболоком самольоты, запереживав, тай нараз удкрыв новинкы. У тоту секунду зачав збирати «тривожный гатіжак». Уже 4. числа было далшоє тяжкоє рано – окупаційноє російськоє войско забрало Енерґодар, зачало стрїляти по атомнȳв електрарни. Ясноє дїло, ож зарвати атомну електрарню є самогубством, айбо в тот момент нитко не быв бизȳвный, ож што сидит у головах окупантȳв. Хоть вітер того тыждне фукав на сїверо-запад, дорадив им ся, ож лїпше ся посокотити. Нараз, як ми выйшло, пȳшов им до цімбора в Ужгород. Пастор нашої церьквы орґанізовав перевезеня, найшов люди. Там была цїла ґрупа, датко ся вже вернув назад, датко лиш планує.

Туй чуву ся у безпецї, хоть поночи выє нам сирена за воздушну тривогу. На кониць стало ясно, же загроза ядерної катастрофы типирька не реална, та лажу ся на днях домȳв».

(Илько з Кропивницького. Текст адаптованый.)

Варош

Інфраструктура Ужгорода не была готова ид сякому наплыву чиляди. Улицї переповнені машинами, уже нич не каже ся за парковкы. Повно люди жиє даґде, де не є прилаженої кухнї, завто идут заполуднати у кавилярні вадь столовкы, де типирька фурт глота. Податко в очереди ся звідат: «Што такоє човлент?» На набережнȳв не є міста сїсти. Люди из батьогами дашто чекавут. Ткось выгулює песика, ткось иде из великов ґрупов люди, кажучи: «Шкода, ож зайшли сьте ид нам спозад сякої біды, но радый им вас у первый раз в Ужі видїти». Як город стрїчат люди?

«У нашуй школі на даный час можеме приняти 85 чоловік, на тото туй є вшиткі мінімальні умовы. Теперька заселено 64 людей. Каждый день цифра ся мінять позераючи на тото, кулько людей прийшло, тай кулько ся зобрало в путь дале. Подаколи за день руно до нас заселять двох, а подаколи прибуде і пятдесятеро за дві години. Майтяжко, коли тото вночи. Бульша частина іде дале за границю разом з первым автобусом, якый їх повезе у Німеччину, у Італію, чи ще даґде. Но є і такі, ко як ся заселив 3-5. березня (марта), тай дотеперь – тоті туй уже як дома. Дако помагать нам, коли треба орґанізовати дашто. Дако найшов си роботу (єден таксістом робить), тай комунальні пудприємства предлагають переселенцьом даяку роботу. Кому треба – робить.

Люди приходять усякі, но май бульше є тых, кому справді треба тото, шо робиме, ги пару тых, ко ся збере тай пуйде гет, фыркаючи, глєдати «ліпшоє». У дакотрых колеґ дома ся тоже поселили родичі, цімборы чи чужі люди. Майчасто чую, же як вони ся старають хоть дома їм дачим помочи, жебы ся не відіти туй «лодарями, нахлібниками». Майтяжко відіти тоті очі людей, коли они чують сирену. Мы туй, Хвала Богу, не віділи тото, шо пережили многі з них».

(Ольга, учителька ЗОШ №2 в Ужгородї.)

Ресторан «Делфін» на Кыювськȳв Набережнȳв переформатованый на столовку, де приходит каждый, тко не має де зварити си їсти. Волонтеры, майбȳлш містна чилядь, сокачат там динь и нȳч, їдїня ся пак розвозит ай у другі міста. Вшелиякі громадські міста перечинили ся на волонтерські центры, што збиравут гуманітарну помȳч, розселяют люди, плетут сїткы, возят їдїня, тай такоє инчоє.

«Лично я не маву близкых цімборȳв, які бы прийшли в Уж из небезпечных міст. Но за сесї дны мав им читаво бисїд из чужыми людьми, што мусїли утїкати. Дорадив им ся робити йим безплатні екскурсії. Ідея не нова, тай не моя. Колеґы у всюй Европі чинят подобні акції. Смысел такого шпацірованя из людьми – мало завгурити йих дачим другым, дати йим шансу чути ся в безпецї, дати йим шансу побыти туй дома, туй в Ужгородї. Така є моя професія ґіда – помагати чиляди ставати туй містныма».

(Віктор, екскурсійный ґід из Ужгорода. Текст адаптованый.)

Што буде дале?

Раз тяжко робити проґнозы на будучнȳсть, не никавучи на позітівні кываня в украйинського бока. Даже кидь война ся кȳнчит доста шіковно, даже кидь окупаційноє войско выдступит, преповно люди вже не вернут ся домȳв. Не вернут ся ниґда, бо вертати ся не є куды. Цїлі вароші сут розбомблені: хыжі, далницї, паркы, школы, садикы – ушытко побомбленоє. Цїлоє коліно люди буде сим травмованоє. Буде вырастати не там, де ся родили. Буде глядати си новый живȳт у другых містах. Подакотры ся даже не вернут в Украйину, нич уже не кажу за свȳй город.

Кидь вам лично ся трафит така чилядь, прошу вас, поможіт йим. Бо прийде динь, буде просити помочи каждый из нас. Мусиме ся держати у рокаши из людьми – бодай из тыми, з котрыми вєдно жиєме.