Добрый вичур, дорогі читачі!
Майже мало ко з вас ся задумовав, як иппен жила чилядь у началі ХХ-го столітя. У вты часы ґаздувство у людей дуже ся одрізняло уд того, што є ныні. Хотів бым указати на єдну інтересну річ, яку сам узнав уд родины. Бисіда пуйде за саму просту суль. Айно – суль колись была зовсім инаков.
Ще при житю мойої прапрабабкы усьый наруд на Хустщині хосновав на кухни ропу. Ропа ото є солена вода, айбо точніше – концентрована мінеральна вода з доста великым умістом соли. Йсі жерела не сут столовыми водами, тым ся й удрізнявут уд многых другых мінеральных жерел на Закарпатю.
Многі знают, што Мараморош (восточна часть Закарпатя) фурт быв центром соледобычи. У середньовічу Тисов возили суль у Трансільванію тай Валахію. Пораз кажут, што сам Хустськый замок поклали, обы сокотити тот маршрут уд бандиту.
Хотя типирь сього торгового путя вже не є, айбо містна торгувля солив остала ся надовго. Даякым її одголоском была й продажа ропы. Робутні люди з Тячувщины везли її продавати по селам: Изі, Кошельову, Копани, Рокосову. Майбурш ропы ся возило з села Уґля, што на ріці Терибли. Там люди задля того копали колодязі коло соленых озер або пудходящых жерел, а з них и набирали си ропу. Пораз ще возили з Солотвина, но май мало.
Иппен задля того «закарпатські чумакы» паровали си возы з бочками, куды наливали доста много ропы. Кой приходили на торгы, было їх видко здалеку – величезні бочкы, покрыті курками засхлої соли, муцні коні, тай самі голосливі продавачі, што прикликовали си купцюв – усьо сесе дуже падало до ока. Сяк проходили улицями, ставали коло хыж, а чилядь уходила нараз из готовыми бербеницями (малыми бочками), обы купити си мало ропы дому. Набирали кулько треба тай хосновали як ся пригодит. А вто была дуже важна приправа на кухни – у каждої родины суль стоит на першому лиш місті.
Пудливали ропу, наприклад, такой у їдіня – майбурш страв тогды было з даяков дзямков, аж не самі супы. Приміняли ропу и при самому варіню. Айбо ци умочовали в нюй штось, ци упарьовали, я вже достоменно не знаву, бо сесе-м не узвідав. Знаву, што мают на нашому селі давні рецепты файного закладованя – салату. Тото усяка друбно натерта зеленина, яка ся закручує в банку. Тогды готовым росолом была си вта ропа – бери тай наливай, лиш сперед того треба усьо файно проварити.
Много де ся могла пригодити ропа. Тому и была дуже важнов приправов на каждому столі – без ниї ся нич не обходило. Май потум, через рокы, она пушла з шору. Замінила ї май удобна тай дешева камняна суль, котру возили у розцвіт радянської влады кулько могли, а инаку не пуддержовали. Ко й хотів ще ропу возити, вже не муг. Так ся она й скончила.
Айбо й дотипирь лишило ся ще доста немало усякых колодязу. Многі з них, хоть и невшорені, фурт ся хоснуют чилядьов. Обы пришпоровати, люди набиравут удты повно воды, а пак довго-довго ото упарювут и, як я розуміву, просівают. Уд того, што ропа є дуже солена, легко ся перечинює в просту розсыпчасту суль. Сяк чинят типирь – тай не дуже є хосен чинити даяк инак. Щи й у такых друбницях видко зміну поколінь – не думаву, што у давні часы кось ся часто занимав отым упарьованьом. По-перше, ото довго – а приправа має быти до столу нараз, тай не куповала ся не на потум, ай на куртый час, як простый продукт. По-другоє, чув им иппен за вто, што ропу в їду лили такой рідку.
Ропа ся удзначила и в культурі: історії з колодязом ропы ся публіковали в рамках сього проєкта, и в старшому выданю «Народні оповіданя про давнину». Тямлю малу, ще радянську книжочку з піснями Верховины, де ся споминав соляный колодязь. Сяка была історія нашої старої соли – ропы, части нашої культуры и каждоденного живота нашых предкув. Дякую вам за читаня!