Дійôві особы:
МАРИНА — Скромна, симпатична дівчина. Закÿнчила десятый клас ґімназії.
ОЛЕНКА — Cестра Марины, учениця пятого класа.
ЮРА — Оленчин тай Маринин брат, бывшый студент юридичного факультета УЖДУ. Типирь, по нидавнÿй смерти ÿтця, обы прокормити родину, став заробÿтчанином.
ВІКТОР — Юрин цімбора, уєдно ся учили на УЖДУ. Студент тритього курса юрфака.
РІТА — Симпатична, ярка, стильно убрата, самоувірена. Сього рôку закÿнчила ґімназію.
Літо. Комната Марины: рекоме, перед ним — журнальный столик, два крісла. Полиця из книгами. Оленка, за журнальным столиком, малює косиці у вазі. Юра никать.
Юра: Файно… Косичкы ги живі. Буде з тя художник.
Оленка: Я мрію про ото. Айбо не знаю, ци є у ня талант…
Юра: Та де бы ни быв! Ото видко по твойых малюнках. Та уже не хочеш быти артисткôв? Про тото-сь мріяла ранше. Удколи у тя ся поміняли планы?
Оленка: Удколи? На зимньых вакаціях наша школа орґанізовала ескурсію в Ужгород. Были сьме у музею «пуд удкрытым небом», у картиннÿй ґалереї… Боже, які там картины! Така краса! И мені ся захôтіло мальовати. Раз ем прôвбовала мальвати колоровыми церузами…
Юра: А, тямлю, и мені-сь подаровала на динь уродин єден малюнок!
Оленка: А пак ми Маринка купила исі пастелі.
Юра: Но, типир знаю, што ти принести из Мадярщины! Крôмі блузочок, топаночок, штôсь для мальованя.
Оленка: Та коли йдеш?
Юра: Кôй папіря буде готово… Дись у кÿнци місяця.
Оленка: Айбо дôті, братчику, учиниш хôть два важні діла: поучиш ня водити машину, тай хôть двычі-трічі пуйдеш изô мнôв на Тису.
Юра: Буде учинено, моя повелительницьо!
Марина: (Заходит из пакунком). Купила-м нам по мороженому, тай студенинькôї мінералочкы. (Роздає, никат на Оленчин малюнок). Малюєте? Файно! (До Юры). У бôвті стрітила-м Віктора, цімбору ти. Учора прийшов из Ужгорода.
Юра: Но?
Марина: Казала-м му, ош ты ся вернув из Чехії, айбо скоро идеш у Мадярщину. И ош ты бы быв, бизÿвно, радый, кить бы вÿн зайшôв до нас…
Оленка: Айбо и ты, сестричко, была бы-сь рада. Ци так?
Марина: Не говори дурниці! У Віктора є дівчина, они ся стрічают.
Юра: (Телефонує). Привіт, Вікторе. Давно сьме ся не виділи… Мÿг бы-сь зайти. Поприказуєш, як ти йде наука, почуєш про житя русина-заробÿтчанина… Заєдно бы-сь принÿс мÿй мадярськый словарьчик, што-сь зычив того літа для свôюї бабкы. Збираюся у Мадярщину, придасть ми ся… Ни сам ись? Из Рітôв? Та пôй из нив, май весело буде… Та пôйте вулі типир, бо по полудню мы ся збираєме на Тису… Добре, чекаєме…
Оленка: Шкода, што прийде из тôв вертихвÿсткôв!
Юра: (Зажурено). Ба ци давно ся стрічают?
Марина: Ни знаю… Видит ми ся, ош утратив ись ї, братику. Ріта рахує Віктора свойым женихом. И кôй Віктор стане юристом, єї отиць узьме го у свÿй бізнес…
Оленка: Интересно, ци знає про йсе Віктор? Пак у ниї каждый місяць другый жених!
Марина: Оленко, казала-м ти уже — не плетькуй!
Оленка: Ото не плетькы… Усьо село знає…
Юра: (Задумливо). Як скоро час иде. Ищи нидавно сьме из Віктором закÿнчили ґімназію. До хрипоты сьме спорили, ош куды ся подати учити. Віктор плановав на медичный, у столицю, а я, — по пудказці нянька, на юридичный, у УЖДУ. Ледвы-м го нарадив, обы сьме поступали уєдно на юридичный. И кить бы нянько, прôщун бы, не умер, типирь бы сьме обоє грызли ґраніт юридичнôї наукы уже на тритьôму курсі…
Марина: Знаю, Юрику, ош тяжко ти. Потратив ись тÿлько сил обы осуществити свôю мрію — поступити в університет, пак мусів ись лишити ученя та стати заробÿтчанином на чужині… Айбо перед тôбôв ищи цілоє житя, ты ся догониш.
Оленка: И переженеш усьых цімборÿв! Бо ты сильный и ни ись май дурный, ги цімбора ти. Тямлю, як до тя бігав, коли сьте ся готовили поступати, обы-сь му штôсь пояснив…
Марина: Дасть Бог и туй, у нас, мож буде найти рôбôту и не мусай буде ити у чужину. Зможешся и заочно учити.
Юра: Вы ня не шкôдуйте. Я поступаю так, ги маю поступати. Я ôбіцяв нянькови, ош издôнню из мамчиных плич журу за родину.
(Заходит Ріта, за нив Віктор, здоровиться из Юром за руку).
Ріта: Привіт всім! (Ходит по комнаті). Фу, така жара, що не хочеться взагалі рухатись! От тепер би десь у Турції або Єгипті плюхатись у морі! А тут така духотища! (Бере з стола Оленчин малюнок та убмахуєся ним). Тут душніше, ніж на дворі! Як ви це витримуєте?
Марина: Сідайте та упийте студенôї мінералкы — подаст.
Ріта: А то хіба допоможе? Навпаки! Від того тільки спітнієш… А кому хочеться ходити спітнілою? Ви би хоча вентилятор влаштували, чи шо…
Віктор: Сідай уже, успокÿйся! Тай говори по нашôму. Мы туй усі свôї, русины.
Ріта: Я не вмію говорити правильно «по-нашому». І ніхто не вміє, кожний говорить як забагнеться. Тому говоритиму не «по-нашому», але правильно.
Марина: Най говорит як юй ся хоче…
Оленка: Якôсь ї пôрôзумієме… А мÿй малюночок, будь добра, дай сюды — есе подарунок братчикови… Обы ня згадовав у Мадярщині…
Марина: (До Ріты). Де-сь купила сисю блузочку? Дуже елеґантна…
Ріта: (Шпурять рисунок на стÿл). Татко привіз з Праги. Та ще цілу купу елегантних речей — подарунок за успішне закінчення гімназії. (Гепнула сôбôв у крісло).
Віктор: (До Юры). Та коли идеш?
Юра: Дись у кÿнци місяця. Дôті ищи ся устигнеме наговорити. Інтересує ня, як там наші цімборы.
Віктор: Айно, туй ти словарь. (Передає Юрови словарьчик). Тешшийк — прôшу.
Юра: Косоном — дякую. (Смієся). Згадав ем анекдот про тешшийк. Русин, верховинець, у Будапешті, звідат прохожого пана по нашôму: «Паночку, прôшу красно, де у вас туй бударь?» Пан упулив очи: «Тешшийк?» Русин повторив звіданя, а пан изясь: «Тешшийк?» Русин: «Но добре, лишім бударь, кажіт май легкоє: де у вас кôлôдязь, обы ся напити воды?» А тот изясь, уже нервозно: «Тешшийк?!» «А невоя бы тя убила, — каже русин, — я тя файно звідаю, а ты з ня збыткуєш, тешиком ня убзываш. Но та знай: сам ись тешшийк, жона ти тешшичка а діти ти тешшинята!» (Усі ся сміют).
Ріта: Це на нас дуже схоже! Нашу мову розуміють тільки тут на Закарпатті, і то хіба що тільки по селах.
Марина: Ошибаєшся! Русины живут у многых державах світа: у Чехії, Словакії, Румунії, Сербії, Польші…
Юра: Тай и у Мадярщині, куды йду робити!
Віктор: Много нашых и за океаном — у Америці, Канаді, Бразилії.
Оленка: (До Ріты). По усьому світови, панночко!
Ріта: Нісенітниці…
Юра: (До Віктора). Туй плануєш провести вакації?
Ріта: Та ти шо?! Це було б самовбивством! Ми збираємось у Єгипет. Там, кажуть, чудові пляжі.
Марина: Чудесно! Увидите знамениті піраміды… Заздрю вам!
Віктор: Сесе щи не точно. Бо…
Ріта: Як «не точно»? Ми ж домовились! Я не збираюсь проводити свої канікули у цьому захолусті! Що я тут не бачила? Я давно мріяла побувати у Єгипті і ти обіцяв…
Віктор: Нянько ся збират чинити кôлôдязь, та хôтів бы-м му помочи.
Ріта: Мій татко пообіцяв, що як закінчу ґімназію, оплатить мені подорож на двох у любу країну світу! А колодязь копати… на то є робітники!
Юра: (До Ріты). А куды ся збираш поступати?
Ріта: Нікуди. Я ж не дурна марнувати свою молодість сидячи за партами, заробляти диплом, який нічого не дає. Он скільки дипломованих торгують на базарі!
Юра: Айбо чилядник ся учит не лиш позад диплома. Знаня розширяют наш кругозор, розвивают наші способности.
Віктор: Ни задарь уже древні казали, што знаня ото сила…
Марина: Не кажучи, што ото и интересно.
Ріта: Не думаю, що сидіти без грошей то дуже «ин-те-ре-сно»! В мене інші плани — хочу стати фотомоделлю. Це не тільки цікаво, а й гарні гроші можна заробити, жити легко і красиво…
Марина: Айбо есе ся рідко кôму удає.
Оленка: Тай што у тôму доброє — обы тя фотографовали, а пак розникали. Кôму ся хоче…
Ріта: Ти ще мала, щоб це розуміти… Розумні люди радять мені не упустити свій шанс — спробувати себе у цьому бізнесі. З моїми даними в мене повинно вийти — кажуть, що я фотогенічна… ну і фігура відповідає необхідним стандартам…
Віктор: И ты, Марино, фотогенічна. Не хôтіла бы-сь ся подати у моделі?
Марина: Ніт. Я мрію стати учителькôв, учити дітий…
Ріта: Псувати собі нерви з чужими дітьми за копійки? Безглуздо!
Марина: Я люблю дітий. Учити їх чôмусь дôбрôму, хосеннôму, формовати з них порядных, чесных людий, по мôйôму, интересно…
Юра: Быти скульптором дітинськых душ, як кажуть, дійсно має быти интересно.
Віктор: И благородно. Айбо робота учителя — нелегкый труд, бо кромі любви до ученикÿв, треба мати ищи и великоє терпіня тай знаня.
Юра: И не лиш сесе, ай и талант.
Ріта: А таких вчителів я щось не зустрічала. І не дивно — за таку платню, яку їм дають, навряд чи кому захочеться проявляти талант, любов і терпіння!
Марина: Айно, платня невелика… Айбо настоящый учитель дÿстає великоє моральноє довольство, и часто отвітну любов свойых ученикÿв.
Віктор: Ни задарь свого першого учителя або учительку чилядник памнятає усьо житя.
Марина: Я мрію учити нашых дітий по нашôму, быти учителькôв русинського языка.
Ріта: Кому потрібна ця неотесана мова, на якій розмовляють хіба що по селах і то по більшості тільки примітивні селяни. Тратити на це свій час — це гріх і глупство. І до того ж, це не практично. Всі цивілізовані, культурні люди говорять на державній мові. Той, хто прагне говорити культурно, говорить на упорядкованій, українській мові.
Юра: Айбо кромі хÿсна, выгоды, практичности, раціональности чилядник має думати и про душу, сôвість, чисть… Та ци мож раховати того чесным тай розумным, котрый не честує своє, свÿй язык, язык свойых предкÿв?
Віктор: Айно. Не дурный казав, ош не знати державный язык — ганьба, тай не практично, айбо не знати свÿй материнськый, своє рÿдноє слово — просто аморально.
Юра: А май точно кажучи — преступ перед совістьôв. Ото значит быти янычаром.
Марина: Я мрію учити дітий грамотно писати по нашôму, по русинськы. Прививати їм інтерес, любов до рÿдного слова, до нашôї культуры, нашых співанок, казок, до нашôї літературы.
Юра: Айбо, на жаль, раз бы треба упорядковати наш язык, обы были нормальна граматика, правопис. Обы усі писали єднако тай грамотно…
Марина: Так, ги кажеш. Позад сього и хочу стати філологом, лінгвістом, обы трудитися над сим.
Віктор: Про сесе у нас, у обществі имени Духновича, мы часто говориме, кой ся зыйдеме. Кить поступиш в УЖДУ, непримінно прийди до нас, у общество. Нам треба такых ги ты — патріотично настроєных, рôзумных.
Ріта: Та фотогенічних — ще додай. А нам, бідним, що не балакають сільською мовою, куди діватись?
Оленка: Учитися говорити по нашôму, по русинськы…
Юра: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», — казав Шевченко.
Віктор: У нас уже є непÿлла русинська література. Суть у нас свôї талантливі поеты, писателі, публіцісты.
Ріта: А що написали ці «талановиті» поети та письменники?
Віктор: Дам ти прочитати Духновича або Павловича, нашых великых поетÿв, котрі щи сто пятдесят рôкув тôму писали по нашôму. Увидиш, як файно звучать їх стихы.
Марина: Мені ся любить стих Духновича, котрый ми нянько раз читав… А я пак научилася го на памнять. Про Убогого: «Лиш сирохман тай убогый легко жиє в світі. Вÿн зимов спить, спочиває, не журится в літі. Туй убманит, там украде, а дись и попросит. Не боится збоя, вора. Бо всьо з сôбôв носит».
Юра: Сись, убогый — мудрый чôлôвік! Вÿн, як древньый філософ, котрый казав: «Всьо своє нôшу из сôбôв».
Віктор: Айно, тямлю из латыни, што сьме ся учили на першому курсі, тямиш? «Omnia mea mecum porto».
Юра: Та де бы ніт…
Оленка: А мені ся полюбив його смішный стих: «Прийди ты до нас, хôть на малый час. Раді будут тôбі наші, наварять ти з медом каші, прийди ты до нас».
Ріта: Кажеш, що це написано аж сто п’ятдесят років тому…
Віктор: Айбо и нынішні русинські поеты пишут ни май гÿрше. Я май ціную Ивана Петрôвція, нашого великого русина, прощÿн бы, нидавно умер. Пише: «Русинська бисідо жива, ты — типлі мамины слова. Ги наші горы вирьхова, ты — стрôгі няньовы слова».
Юра: Там, на заробÿтках, мы — наші фаттьовы, по рôботі, по вечери, кой дôбру дяку маєме, звыкли сьме перечитовати Петровція. Бо вÿн не лиш добрый писатель, но великый фіґлярь. Пише: «Я памнятник сôбі вчинив из быля, ид ньому путь отавôв им убклав. Вÿн дôвго бы стояв, кить бы огня ни было, вать вбы го кÿнь голодный ни зÿжвав».
Ріта: Бачу, що цей Петровцій досить об’єктивно оцінює свою творчість!
Марина: Задарь иронізуєш! Петровцій — великый наш сочасный поет, переводчик. публіціст… Дуже много учинив для возродженя русинства у сисі тяжкі для нас часы. Дуже любив свÿй русинськый нарÿд… Пôслухай, што писав. (Бере книжку из полиці, читать). «В русинськый світ, ги в рай, ми нянько двирі утворив и я узрів у ньÿм свôю єдну дôрôгу. Я по русинськы каждый динь из мамкôв говорив, я по русинськы каждый динь ся мôлю Бôгу».
Віктор: Маю книжку, у якÿй вÿн изобрав тай опубликовав понад пÿвдрага тысяч старых нашых забытых слÿв.
Юра: Тай понад сто пятьдисят коломыйок!
Оленка: Айно, мамка ня научила єдну, ищи коли-м была мала: «Идут вуці в полонину лаисті білинькі, а за ними у три шоры ягнятка малинькі». Файно?
Марина: Та не лиш Петровцій писав. Типирь появилося доста много молодых русинськых поетÿв. Пишут файні стихы, што ся публікуют у русинськôму алманахови. И такый у нас уже є!
Ріта: А хто то читає?
Марина: Ко читат? Тот, ко ся чувствує русином. Ко переживат за нашу культуру, язык.
Оленка: Єдным словом — порядні люде…
Ріта: Виходить, що я непорядна? Піду! Не буду заважати вашій «розумній» селянській бесиді! (Встає, сердита, рушатся ид двирьом. Обращаєся до Віктора). А ти залишайся серед «порядних» і агітуй їх в своє безглузде «общество»! (Порывно выходит).
Віктор: Перебачте, мушу ити… (До Юры). Из тôбôв ищи поговориме. А тебе, Марино, чекаєме у Духновичÿвцюв…
Марина: Аж поступлю…
Віктор: Увіреный ем, ож поступиш!
Оленка: И я увірена! (Віктор выходит).
Юра: Ріта ся читаво розсердила… Мы усі говорили против ниї…
Марина: Не против ниї, ай за наше русинство, за ото, што нас болит.
Юра: Я и не пудозрівав, ош Ріта така самоувірена, агресивна…
Оленка: Ота вертихвÿстка учинила бы з тя, братику, пудкаблучника. Так што добре, ош ни на тебе ся велла! А кить Віктор на таку ся злакомит — така му ціна…
Марина: Оленко, Оленко… Ищи-сь мала, а уже-сь велика плетькашка! Но, та йдеме на Тису? Аш идеме, тôвды идім нараз, бо маюся вернути, дôкі мамка прийде из роботы, обы-м устигла учинити вичирю. Ни лишу, обы мамка фарадна при двох дівках ищи вичирю чинила!
Оленка: Но, та йдім нараз! Наплаваємеся читаво, правда, Юрику?
Юра: Правда, правда. (Встают, выходят).
Александер Хуст, Мала Копаня, 2021.