Хрест на хлібови

Руснаки, гикой і другі житēлі гôрських долин, ще докус недавно вели доста архаїчноє каждоденноє житя, наповненоє столітніма традиціями, в котрых християнські звичаї ся фурт перемішували із дуже давніма сохташами.

У нашôй родині держатēльом сяких сохташôв была бабка Анна. Она ся родила у Кайданові пôд Ракошином, айбо цілоє своє житя прожила у Мукачōві. Інтересно было видіти, як диля житēльôв сіл од Мукачова до Ракошина «Варишом» (сяк, из великої буквы, як у Булґакова «Город») было Мукачово, а дале од Сēрēднього, кідь казали «іду у Вариш», сесе вже быв Ужгород. Одвічноє суперництво межи Ужгородом а Мукачовом, видав, задержало ся і до днēсь. Іще не так давно ужгородці дражнили мукачôвцьôв «герінґашами», од мадярського hering (оседелець), бо казали, ош мукачôвськоє жидôвськоє населеня все їсть лем тоту рыбу; зато на ужгородцьôв житēлі Мукачова казали «годьмаші», од hagyma – цибуля, бо тоті, видав, усе їли цибулю.

Айбо верніме ся од нашим сохташам. Бабка наша была дуже богобōйнов, знала, што на якоє сято треба робити, а што коли робити не мож. Учила, ош у нēділю авадь у сято неваловшно не лем аршовати керт («заваруй Боже!»), но і біґльовати, шити, авадь дашто різати, «бо товды сим раниш серце Ісуса». Она научала своїх унукôв молити ся, водила у тоті атеїстичні совєтські часы до церкви, робила на Сятый Вēчôр бобальки (по цілому Пôдкарпатю то была головна страва у тот дēнь, лем рахôвські гуцулы сохтовали робити кутю), пекла кіфлики з лекварьом, готовала кошар на Паску. Йой, як ісьме товды чекали на тоті Великодні писанки, на тот шовдарь – а ще у кошарови мусіли быти хрінь (його сперед Паски продавали жителі села Давыдкова, їх і кликали «хріняшами»), сыр, масло, вино і – майголовноє – паска! На Зēлēні Сята (Трôйцю) клали сьме за образы зрізані гілки липы (авадь даякого иншого дерева), а по селах люди выкладовали цілі дēрēвцята на капуру.

Ялинки у Мукачōві ся продавали коло вокзала, і было три піка їх продаж: сперед «мадярського» Рôздва (на всі сятки по новому стильови у нас казали «мадярські», «мадярськов» називали сьме і католицьку цēрьков Сятого Мартина у Мукачōві; де межи руснаками жили словаки, там казали «словацькоє Рôздво», «словацька цēрьков»; завто мадяры а словаки на греко-католицькі (у совєтські часи православні) храми говорили «руська цēрьков», а на сята по старому стильови – «руськоє сято»), потому сперед Нового року (казали, ош товды ялинку куплявуть «мацкалі»), а пак іще єден пік – сперед «нашого», «руського» Рôздва. Дуже многі старші люди клали ялинку лем на 7 януара.

Рôздвяный час мы, дітваки, дуже сьме чекали ще й зато, ош то быв час подаркôв. Майліпше было тым, ко держав сятки за обома стилями. У них первым ішов даровати подарки «мадярський Сятый Миколай» – 5 децембра, потому «руський Миколай» – 18 децембра. По совєтському сохташови дôставали сьме подарок на Новый рôк од Діда Мороза (котрый «ходив» по садках, школах а орґанізаціях). Айбо ще ходив даровати подарки Ісусик (авадь Єйзушко) – перший раз «мадярський» 25 децембра, а пак «наш» – 6 януара. На Рôздво вчили сьме колядки – головныма на Пôдкарпатю были руська «Коли ясна звізда» і мадярська «Mennyből az angyal». На Рôздво ходили бетлегемеші (вертеп) – у варишови доста тайно, а по селах май одкрыто.

Великдēнь дітваки чекали ще й зато, ош у Великодный понēдільок треба было йти ся поливати. Тēпēрь тото доста веселый сохташ (даґде на востоці краю поливавуть ся у маю, на Юря, головно у румунських селах), айбо давно у варишови то быв доста серйозный звычай: хлопці а мужчины брали духи вадь одеколон і йшли поливати дівочок і жôн. Сперед поливаня мож было уповісти віршик. Єден такий віршик у перекладі з мадярської звучав так: «Я маленький садôвник, поливаву чічки. Приснило ся ми сночи, ош єдна чічка зав’яла. Ци мож її пôлляти?» Дале фляшочков із духами робив ся хрест над головов того, кого поливали, за што поливач дôставав писанку (а дітваки ще й гроші – зато сēйсь сохташ дуже сьме любили і старали сьме ся пôйти пôлляти якмайбôлше знакомих). Сохташ тот быв такий серйозный, ош, памнятам, мôй дідик у послідні рокы житя, уже майжек не виходячи ниґде з дому, вважав за обов’язок пôйти пôлляти свōю сестру.

Были у нас і всякі забобоны, такі як не йти, кідь тобі перейшла путь чорна мачка, не вертати ся домôв, кідь ісь дашто забыв. Были і доста чудні: напримір, бабка казала, ош нôгті, котрі ся зостригавуть, треба одкладати в даякоє єдно місто, бо душа пôсля смерти прийде за нима. Даґде збирали і палили у шпорі зостриженоє волося.

Айбо ци не май головным сохташом, котрому нас научила бабка, было класти ножом хрест на хліб перед тим, як його різати, і ниґда не лишати на зēмлі ци подлазі хліб, кідь вôн упав. Она навчила нас честовати хліб і тяжку працю хлібороба.