Лежала книга на столї,
Старинька, чорна, хоснована,
Удну в нюв буквы гет чудні –
«Хлѣбъ души» ся называла.

Не розумів ся нич дїтвак,
Тай звідать дїдика дїтина:
«Ачий йсе, дїдику, и є
антична бисїда Русина?»

Старинькый каже му на вто:
«Пак Ты гет мудра в нас дїтина!
Бо й сись язык, што туй го видиш,
Є тоже рÿдным про Русина!

Сїдай, ануж, на ладу файно!
Гадкуй лише, обысь не впав!
Ти поприказуву, як было
В часах, кой правив Растїслав».

Тот пан, прощÿн бы, Растїслав,
Што знав ся йщи писати Растїк,
Быв славным князьом Мораван,
Хоть обставав вазалом франкськым.

Позад того й чилядь містну
Навертали д християнству
Католицькі місіонарї,
Што ишли д ним из Баварська.

Слабо в Франкÿв йшла робота
Межи западных славян,
Бо за їхньым сохташом
Бога мож было славити
Лиш латинськым языком.

Знаєме из документÿв,
Ож помежи нас, славян,
Окрюм вчителюв нїмицькых
Были місіонарї всякі:
Были «зъ влахъ» и были грицькі…

Айбо чилядь «неславянська»,
Мусай туй ти уповісти,
Была дуже-дуже панська:
Они вчили панÿв в градох,
Де їм файно ся жило.
Нїшто довго туй гадати –
Не тягло їх д людьом простым,
Ид поганÿм у село.

Поникав на вту «роботу»
Мудрый Растїслав Моравськый,
В пичÿнках му были Франкы
З читавым ярьмом ґерманськым.

Тай уєдно з Святополком,
Князьом титульным Нїтрянськым,
Ладять листок Мигальови –
Быв тот цїсарь у Бізантську.

Пишуть му у тÿм письмови,
«…Ож уддавна ся змагавуть
Побідити вни поганство.
Завто просять сим посольством
Д царьоградському дворови,
Вбы найшли їм мудрых попÿв,
Обы знали чилядь вчити
Й навертати д християнству
У славянськÿм языкови!»

Кой скÿнчили му читати,
Цїсарю прийшли на гадку
Два шіковні кандидаты,
Котрых мож было спокÿйно
Ид славянÿм заганяти.
Были вто два рÿдні браты,
Кирил й Метод из Солуня,
Ужек укі дипломаты.

Кониць I. капітолы.