Лемкы сут консервативны люде. Часто-густо нона лемківска консервативніст шкодит лемкам, бо робит неможливыма адекватны дискусиі о даякых проблємах, наприклад, о вжытку буквы < ы >. Роздїлившы ся на два таборы, впавшы в антаґонистичны ідеолоґічны крайности, лемківскы дїячы (найперше, проукраінскы) чысто знецїнюют або забывают о найвеце важный чынник в тім спорі – языкознавчый. Не хотячы тверезї ся презріти гісториі лїтери а єй цїли в лемківскій правописи, они сьвідомі а несьвідомі губят нашу рідну бесїду. Яко молодого лемка, такє явиско ня барз злит, отже-м рішыл розставити даякы цяткы над < і > (ци радше над < ы >) – бодай в сфері языковій. Мам тверде, щыре переконаня, же неупередженый науковый підхід зрештом остаточно озме верх.

Гістория гнешнёй фонемы / ы / барз давня. В дашто інній ґрафемній формі она ся фіксує в двох найстаршых точнї встановленых словянскых азбуках – цирилицї (в выглядї < ъı >) а глаголицї (в выглядї < ⱐⰺ >). Вчены і до тепер дискутуют, яка з тых азбук ся явила першом (осібнї я, на ґрунтї доказів І. Огієнка, скланям ся до думкы, же глаголиця), одповіднї труднї і повісти, яка медже двох позначок єст переднїшша. Байка! Принцип мают цалком єднакый, а властиво злитя двох інных буков. Про цирилицю: < ъ > (ѥръ, – «єр», в Галичынї – «ёр») + < ı > (ı, – «і»); про глаголицю: < ⱐ > + < ⰺ >. Одсаль і одповідный выгляд < ъı > а < ⱐⰺ > і назов – ѥръı («єри́», у Галичині – «ёри́»). Зрозумілї, в давнїх цириличных лїтописёх мож стріти тїж інны ґрафемы на позначыня той фонемы – наприклад, злитя < ъи >. Проте запис у выглядї < ъı > є найчастїшшый і власнї од нёго і веде ся звыкле нам написаня буквы < ы >. Оно втвердило ся під болгарскым вплывом далекого XIV-го сторіча в півуставі – спрощенім різновидї цириличного писма, якє позваляло кус зручнїшше а скоре записовати буквы (в буквы < ъı > одпал початковый оґоник). Одтак ґрафема < ы > послїдовнї вжывала ся в Украінї аж до середины ХІХ-го сторіча, а в Галичинї а Закарпатю – аж до совецкой окупациі (як правило, в етимолёґічных правописёх, зокрема ґраматиках М. Максимовича, О. Огоновского, І. Панькевича, А. Волошина…).

Очевиднї, навет так коротко і поверхнево ознаємившы ся з дїєписом твореня а дальшого вжываня буквы < ы >, мы можеме засьвідчыти, же она занимат своє цалком орґанічне місце в нашій гісторичній азбуцї. Яснї, повстає товды зьвіданя о пряме єй призначыня – якы звукы нём давнї позначали?

Певна річ, дати курту одповід о звучаню фонемы / ы / было бы неправильнї а, направду, і не до кінця можливі. За то в абзацї выже я сьвідомі написал в множынї слово «звукы», бо каждый словянскый диялект, ба кажда гвара, має своі власны рефлєксы прасловянской *y, якы можут ся цалком ріжнити. На тото тверджыня вказуют слова выдатного языкознавця Ю. Шевелёва: «Хоч як парадоксально це звучить, але поділ діалектів на північні та південні в українській мові є давнішим від самої української мови, що вона, власне й виникла завдяки злиттю цих двох діалектних угруповань… Уже на пізньому етапі розвитку праслов’янської мови звукозміни в південноукраїнських (умовно галицко-карпато-подільскых, – прим. гавтора)  і північноукраїнських (умовно кыівско-полїскых, – прим. гавтора) діалектах проходили трохи по-різному». З той цитаты выплыват, же і на звучаня фонемы / ы / в лемківскых гварах варта смотрити през призмат властиво галицко-карпато-подільского прасловянского нарічя (їх безпосереднёго предка), а не през призмат даякого новішого утвора, приміром, гнешню украінску мову, як тото хыбнї робят дуже украінскых лемківскых дїячи а бадачи: «На початку історичної доби в північних діалектах мала місце зміна сполук ky, gy, xy на k’i, g’i, х’і; натомість на півдні аналогічний процес відбувся приблизно двома з половиною сторіччями пізніше, тобто наприкінці XIII ст.», – повідат пан Шевелёв в своій «Історичній фонології української мови», пак додаючы: «Фактично, це внеможливлює їх інтерпретацію як спільних звукозмін: вони радше можуть бути окреслені як самостійні звукозміни з тотожними наслідками». Такым робом, слїпе ідеолёґічне іґнорованя а намаганя ся не вдавати до тонкости ани лемківской, ани украінской фонолёґиі і, як наслїдок, насаджованя лїтературной украінской фонетичной азбукы лемківскій бесїдї… не назвати інаце як злочын! Подібнї як тепер од лїтературной украінской фонетичной азбукы потерпат лемківска, так колиси украінска мова потерпала од москєвской ярыжкы – системы ґрафічных знаків, котры цалком не одповідали духови украінской мовы. То пошто, зьвідат ся, украінскы лемкы заперают свою бесїду до тых кайданок?

Што же… Вернме ся до звуків.

Языконавцїма приято думати, же в прасловянскім языцї юж спомнена фонема *y преблизнї звучала яко неогубленый голосный середнёго ряда высокого піднесїня (в МФА позначат ся симболём [ɨ]). Труднї повірити, але архаічне галицко-карпато-подільскє нарічя (предок карпаторусинской бесїды) не лем успадковало нону стародавню вымову – оно аж по гнеска ю втримало в векшости своіх диялєктів, медже них – і в лемківскім. Направду, тото єст фантастичнї, знаючы, же в переважній векшости інных словянскых наріч од ней остали хыба незначны слїды. Тобто, слухаючы нашых лемківскых бабцїв а дїдусїв, мы даєме нурка в сиву давнину – фактичнї, наповаме ся бесїдом первісных словян, гей… неякый романтизм ту не буде зайвый.

Відомо, кажда фонема може дашто мінити своє звучаня. На тото вплывают дуже факторів, наприклад, конкретне фонетичне середовиско, місце акцента (натиска), позиция в слові тощо. Лемківска фонема / ы /, мимо вымовы [ɨ], годна набывати і дуже інных одтїнків (алёфонів) – звучати або веце «грубо» – [ɯ] (яко правило, по губных: / п /, / б /, / м /), або же веце «мяко», лем легко напоминаючы украінскє / и / а практичнї збігаючы ся з пільскым / y / – [ɪ̈] чи [ɘ̟].

Варіянт звучаня / ы / як [ɯ], згіднї пільского філёлёґа З. Штибера, пошыреный во вшыткых лемківскых гварах. Тото тверджыня доповнює языкознавиця М. Пшепюрска-Овчаренко в своій працї «На пограниччях надсянського говору»: «…в деяких говірках воно пересувається більш до заду, приймаючи подекуди й лябіяльне забарвлення. Щоб не виходити в надто великі детайлі, я не буду зупинюватись на подрібному описі різних відтінків цього ы в поодиноких селах. Згадаю тільки, що більш задня вимова ы панує головно в селах, що безпосередньо сусідують з польською мовою, або виказують споріднення з лемківським, чи бойківським говорами. Така вимова особливо замітна в селах Павлокома, Лубна, Добра Шляхетська, Кінське, Воля Крецівська, Квасинина, Мігова», – тобто не лем во «властиво лемківскых», але тїж у переходовых надсянско-лемківскых гварах. Ба! Цєкавы дани подає знаный украінскый бадач І. Верхратскый. Описуючи фонетику гвар Закарпатя, він одзначат: «Взагалі угорско-руске (закарпатскє, – прим. гавтора) ы у переважної части говорів, хоть тверде, грубе і представляє иньший звук, нїж и — таки понайбільше не звучить так грімко і низко гортанно, як у Лемків галицких». Фактичнї, спілставившы слова трёх мовників, можеме охарактеризовати задню (барз грубу а низку) вымову / ы / як єдну з найвыразнїшшых ознак лемківской бесїды.

Варіянт звучаня / ы / яко [ɪ̈] чи [ɘ̟], згіднї польского філёлёґа З. Штибера, поширеный по гварах недалеко Сянока, наприклад, в селах Боско (Бошько, Бешько), Сянічок, Збоїска, Лукове (Лукова, Луків) т.і. Така вымова легонько наближає / ы / до / е /. До прикладу, в Боску слышнї ю в словах [my^eš] ([мы^еш] чи [ми^еш]), [my^edłȯ] ([мы^едло^у] чи [ми^едло^у]) і т. д., хоцкы быват в Боску і «груба» вымова, переважнї по / б /: [hubы] ([губы]), [hrybы] ([грибы]).

Безперечнї, то лем курте знаємство, бо тїж медже лемків можеме слышати выяв фонемы / ы /, же ся зближат до / о / – [bωk] ([бы^ок]) у Далёвій; до / у / – [mъı^uty śa] ([мы^оти с’а]) в Команьчы; до / а / – Wasoka Hora (теренова назва) в Гічві коло Балигорода… Єдным словом, прикладів мож подати дуже і ледві не з каждой гвары… Лем, не можу не вспомнити словом ищы єдной характерной прикметы, яка лучыт до єдного дуже лемківскых сел. Ходит о юж згаданім наближеню / ы / до / о /, правда, гев лем во префіксї < вы- >. Грубша, сесе вымова на стат < вобрати, восхне, вогляд > (< выбрати, высхне, выгляд >), котру З. Штибер одзначыл в селах Тиханя, Черемха, Далёва, Команьча, Морохів, Тїсна, Довжиця, Буковец і Андреёва. Без жадного сумнїва, бытує она і в велё інных селах, якы філёлёґ просто не збадал. До слова, ідентичну цеху ту а там М. Пшепюрска-Овчаренко зафіксовала такой в Надсяню.

Континуючы… Яснї, плын віків прецї наклал своі одбиткы на лемківскє гваріня. Тото одбило ся в даякых звукомінах. Наприклад, упадку архаічного / ы / по / к /, / г / а / х / в селах коло Рыманова а Сянока, де юж услышыме < лемкі, мухі, сокіра > місто звыклого старого < лемкы, мухы, сокыра >. Ци наопак го появі, през ствердіння архаічного / и / по шыплячих на західній Лемковинї: < шыти, печы > місто «правильного» центрально і всхіднолемківского < шити, печи >, альбо < шіти / шіті, печі > як у Тиляві (Телёвій). Ба, навет на місци / і /, же повстало з гісторичного / о / (< стіл, міст, кіт, підійти > зі < столъ, мостъ, котъ, подоити >), спорадичнї можеме услышати [ɤ], який тїж записуют знаком < ы >: < стыл, мыст, кыт, підыйти >. Не гварю юж о інных звукомінах… Як ся каже, панове, што Вам ищы треба, абы зрештом зрозуміти, же / ы / з / и / в лемківскій бесїдї – то сут дві ріжны фонемы, якы позначают на писмі гет ріжный набір звуків? Же они ся не злили в єдну фонему, як то еволюционовало в украінскій лїтературній мові? Певнї, треба щы остатнїй і найважнїшшый пункт – розділове значыня: пишучы на місци < ы > букву < и > а вимавляючы / ы / як / и /, мы станеме незрозумілыма правдивым лемкам. В тім легко ся переконати – дос лем порівнати < я была > (я була ~ я перебувала) з < я била > (я била ~ я вдаряла), < де ты? > (де ти?) з < де ти? > (де тобі?),  < жена мыла > (дружина мила ~ жінка чистила) з < жена мила > (мила дружина ~ кохана дружина),  < вмыты рукы > (вмиті руки ~ чисті руки) з < вмыти рукы > (вмити руки ~ помити руки), < забыл єм > (я забув) з < забил єм > (я забив ~ я вбив)… Писати в тых выпадках <  и > намісць < ы >, одповіднї і вымавляти – рівноціннї, якбы в украінскій бесїдї позмінёвати вшыткы < і > на < и > і потім не розуміти, ци в слові < кит > ходит о сільскім котї, а ци о морскім китї. І єжели очевидна ріжниця < і > з < и > на вымові і потреба єй одображыня на писмі в никого не выкликат сумнїв, то чом же аналёґічна потреба одображыня на писмі ріжницї < ы > з < и > выкликат? Чом векшіст украінскых лемків о тім не мыслит? Зьвіданя риторичне… 

Наостаток, процитую слова лемкознавця Івана Верхратского: «Не перечу, що в школах середних треба старати ся о рівномірну вимову. Але в школах людових по части таки мимо усильної працї учителїв людових дїти все вимавляти муть своїм місцевим говором, а тоє зовсїм не пошкодить їх рускій бесїдї. Найлїпшим приміром нам можуть стати пр. лемківскі школи. Най но потрудить ся учитель дїти виучити вимавляти сливки а не сливкы. Була-б се лише непотрібна і безпожиточна страта часу наставляти дїти, щоби зміняли вимову язика, який докола себе чують. Наука не єсть пустою забавкою, а з неї мусить спливати дійсний пожиток для народу». Час бы нам уж зрештом зрозуміти, же фонема < ы > єст таком самом конечном ознаком лемка, як і «лем», як і чуга, як і красна лемківска сьпіванка! Будме собом! З повагом…

Максим Равлюк, Кіньскоє коло Сянока

Короткий висновок

< Ы > – це не «якась» проста фонетична риса (як її часто недбало трактують «специфіка лемківської вимови»). Це важлива фонологічна й морфологічна риса лемківської бесіди, що вона її унаслідувала напряму з галицько-карпато-подільського наріччя праслов’янської мови. Від цієї риси залежать значення слів. Подібно, якби «спрощено» записати українською < великий кит > (мовляв, нам, нібито, немає великої різниці між < и > та < і >) та, як наслідок, не дати читачеві відразу зрозуміти, чи маємо на увазі морського кита, а чи свійського кота. Не позначати фонему < ы > на письмі – це калічити лемківську бесіду. Це не проблема лемківської бесіди, що її вокальний ряд є довший, ніж вокальний ряд української літературної мови (про реальний зв’язок лемківської бесіди та української мови поговоримо дещо згодом). Це проблема деяких діячів, які свідомо чи несвідомо силуються запхати лемківську бесіду в корсет сучасної української азбуки, хоч лемківській бесіді цей корсет об’єктивно затісний. Отже, друзі, будьмо мудрі та НЕ ВБИВАЙМО ЛЕМКІВСЬКУ БЕСІДУ!

Головні використані джерела:

1. Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови;
2. Марія Пшепюрська-Овчаренко. Мова українців Надсяння;
3. Zdzisław Stieber. Atlas językowy dawnej Łemkowszczyzny;
4. Zdzisław Stieber. Dialekt łemków. Fonetyka i fonologia;
5. Іван Верхратський. Про говора галицких лемків;
6. Іван Верхратський. Знадоби для пізнаня угорско-руских говорів.