Фольклор и леґенды старого Марамороша

Читаво много сякых придуманых, а може и непридуманых леґенд знає наша чилядь. И моя мамка, дав бы юй Бог здоровлічка тай кріпости, розказовала ми такі всякі оповідкы — за старі часы и овту нечистоту, што блудила хамничом понад Тисов по зворах у Морошанськых хащах Тереблянськой долины, — што я й не знав и ниґда м не чув про такоє, бо овты розказы не пуддают ся здоровому розуму и смыслу у нишньый час. Но у каждуй такуй оповіди, розказови ци леґенді є цятка правды — ийсе я си сяк думаю.

Тямню, як казали, ош куй пушли из свойым няньком, мойым дідом, у хащу на дрыва, та куй забрыли межи зворами, гибы поблудили, прибив ся до них якыйсь грубезный чорный пес. Ище каже, ош чудно ім было — ба чый? Тай удкіть ся взяв? Але пес не пес, а штось похожоє межи псом и вовком.

Посеред хащи, куй довкола ни души. И туй псина ся взяла, ай якась чудна, страшезна, встаючи догоры на задні лабы. Што за мара? Псище роздявив слинаву пащеґу и тихо никав за ними, гибы штось хотів ім казати вадь дашто просити од них.

Айбо нич, вергли му дарабу хліба тай половичну скыбку солонины, та пес то схопив тай утік од них у дибря. Лиш слід му ся вбстав — слід май грубезный, ги у вовка, бизуно, але што у нюм было особенным? Овто, што перидні лабы в него были гибы май довгі од задньых, читаво кустляві, и мускулисті, ги в чилядника. Оповив іх якыйсь непонятный страх — ош што исе такоє было непонятноє и ниґда не чуваноє?

Минув ся час, и за овто ся забыло — мало што годно быти? — кобы ни єдна пришта, яка ся стала у Шандрові коло колодязя из ропов.

Давно суль было не так и просто роздобыти, хоть было у достатку по всьому краю од Златины-Солотвина и аж пуд саму Верховину, — но про простых русину была доступна тулко ропа, из якої уварьовали суль. Так и жили. Землі были панські и всьым управляли паны.

По пути д колодязьови, куй пудойшли з возом май близько, пудходит ид мамці якыйсь чоловічище и каже юй: «Я тя знаю, нибого!» А мамка ся звідат: «Та выдкы ня годны сьте знати?» — «Ци тямиш, — каже юй, — Як гурі у хащи дала сь ми хліба з солонинов? Я ни забыв!» Мамка из дідом онь поципиніли, попріли од страху. «Завто си годны сьте начиряти ропы, кулько лиш повезете». Ропа чиряла ся из колодязя такым собі деривляным чирялом. «Биріт на здоровля», — удтяв ропляник…

(Ропляник — овто чоловік, назначеный паном никати за порядком пиля колодязя з ропов, якый подаколи ропу сохтовав и продавати, вадь міняти на харч.)

Та не встигли з ним и заприказовати, як вун їм гепнув повну ґелету ропы на вуз, онь кунь ся кегешный, саракый мало не спудив, бо иньшак ропу и не мож было везти, вадь ґелетами, вадь серидньыма коновками. Ишли тко як муг, з возами на конях вадь на волах, запряженых у ярмо. «Штось, Марічко, дітино, мині недобре, — каже дідо мамці, — ба яку овто гія мати силищу, убы ґелету повну з ропов усадити на вуз? На овто гія чотыри-пять ипных лиґіню, вбы высадили на вуз, — а сийсь сам єден ся справив. Ачий из «кротону» буде, най ся не приказує».

(Кротонами называли тых лиґіню, што мали непонятну выдкы величезну муць, читаву силу, што могли легко пястьов у чоло убивати быка, гнути на шиї жилізні шаранцы, вадь розгынати куньські пудковы. Вто были фатьовы!)

Ипениць слухав им мамчину оповідку роздявленый, та не дуже ми ся й вірило, ош овто годно быти такоє поправді. Та не може быти… Нись у сякоє нико й не повірит, будут ся лишинь сміяти — бо, як кажут моя мама, нись нечистота уже не по хамниках ци хащах, нись нечистота на чиляди… Ба ци?

За того чоловіка, ропляника, што ся вбертав на пса-вовкуна, много ходило леґенд. Подейковали старі люде, ош вун у Марамороши не єден, было їх, казали, такых вовкуну, фест. А сего пак май изгодя у Салдобоши убив дідо-млинарь коло водяного млина, у пувночи забивши у грубезного страшного псища ошвилу. Та коли на днині пушов ся поникати, нараз му удняло річ… На земли увись у кырви, из ошвилов у килюхах лежав мертвым ропляник из Шандрова.

Из переказу мойой мамкы, яка нам фурт из братями прич оповідала сякі пришты, але мы были бітанґами тай не дуже сьме брали її розказы за правду, но страх од того присутствовав и, бывало, брав своє.

Записано мнов 11 юнія 2015 года у вирьхнюм Марамороши, у селі понад Тисов, што ся кличе Бущином.