Жив си раз маленькый ярич у яричовськȳй родинї. Жили си край хащі, помежи двома людськыма кошеницями, помежи лїщанками, за драчом. Яричок, будеме го туй кликати Микулом, — хоть направду у них ся не сохтує кликати ся пойменно, — рȳс си у великȳй родинї из ищи десятьма, такыма ги вȳн, малыма клубками игол. Любив Микула дуже їсти грибы тай яблыка. Грибы, на благо, росли такой туй помежи лїщанками. Мняткі, невысокі, легко йих было убаляти та тягти домȳв. Из яблыками было мало май тяжко, бо яблыка росли на кошеници, далеко-далеко за драчом. Ид тому щи было ся є што прȳйти.

Даяк раз идут си Микула из свойими братчиками по хащи, глядавут які добрі грибы. Идут си, роззиравут ся навкруг, розникувут, ож де сут тоты лїсковичкы. Туй раз штось зашуміло у листьови! Ушыткі яричі ся изкрутили у клубочкы тай трясут ся выд страху. Єден лиш Микулка так не учинив — сись ся нич не бойит, ад-де!

— Братчикы, ба што вам є? Чом исьте ся попрятали? — звідат ся Микула.

— Та як чом? Там дашто изшуміло! Як мамка казала? Кой дашто непонятноє зашумит, та треба ся прятати!

— Е, сміхы! Кого ся бояти? Тко ня кыне? — сміхує ся из них Микула.

— Не знаєме, тко тя може кынути, но кидь ся не изкрутиш, та може ся дȳзнаєш!

Микула дале у свого бока — тадь туй никого ниє, никого не видко, чом ся маву бояти, ож там дашто изгриміло? Тото бізȳвно быв даякый орїх авадь што. Кобы тото была яка небезпечна звірька, та ачий бы уже за сись час ид нам прийшла.

— Йой, братчику, — кажут му другі — може на сись раз правду кажеш, айбо твоя адсися смілȳсть тебе у єден динь заведе у біду!

— Е, лупина! Розказуйте… Я си знаву сам порадити, — фыркнув йим Микула, убернув ся та покрочив у того бока, выдкі зашуміло было.

Того дне Микула из братовами си найшов доста читаво грибȳв, айбо як ся вернули домȳв, та видко было, ож наш смілый бетярь не мав добру дяку.

— Што ся стало, дїтиночко моя? — звідат ся Мати Яричка.

— Е, та нич такого, — каже Микула, — ходили сьме по хащи, а там было дашто изгриміло…

— Та вы ся попрятали а указали му иглы, ай? — перебиват го матїрь.

— Но, ушыткі ся изкрутили, айбо я — нєт.

— Ийой! Та як тото?! — нервозно му изгойкала мати, — Ты си сяк біду найдеш, щи пак ай братчикȳв из світа изведеш! Никай на на нього, не буде ся вȳн прятати…

— Пак мамко, но што ся могло стати? Никого сьме там не видїли, лиш шум быв тай готово, — пробує ся выдговорити Микула.

— Сыночку мȳй, айбо ты не знаєш, што там могло быти, ци гыд даякый, ци лишка. А оно бы тя схопило лиш тай готово!

— Мамко, я ся нич не бою! Кидь бы тото быв гыд великый, та закрутив бы-м из нього узлик та завісив нам понад норов! А кобы лишка — закусив бы-м ї там нараз та учинив нам домȳв палас из шкуры!

Браты сесе слухавут, поєдны ся сміют, поєдны на нього никавут онь из искрами у очох, бо тайомно бы тоже хотїли быти такыми смілыми, но боят ся. Матїрь на них очима лиш раз — тай поубертали ся ушыткі гет.

— Сыночку мȳй, золотинькый — каже му дале мати — ты щи дуже малинькый, щи дуже слабинькый. Айно, нас не забере ани гыд, ани лишка! Айбо лиш тоды, кой ся изкрутиш у клубок. Бо наша головна збруя, милый мȳй, — не когтї тай не зубы, а ипен наші иглы.

— Мамко, я уже великый!

— Так, тихо, — выдказує грозно Микулови мати — ануж, поскакали гет спати, доста было казковати! Завтра буде новый динь.

Полїгали си яричі спати цїлов родинов, укрыли ся теплым папланом из букового листя, поєдны зачали вже дрїмати. Микула щи довго не мȳг уснути, куріцмав ся, не давало му ся прияти тото, ож мусит ся изкручовати гет. Уже єднов ногов у снови вȳн си дале мальовав, як геройсько буде копкати того гыда, котрый ся пряче у листьови, не слухавучи наказы выд мамкы…

Прийшов другый динь, зобрали ся братчикы-яричі зась у хащу глядати си добринького заїсти. Ладят ся ити идгорі за грибами. Микула си став тай крутит носом.

— Айбо я хочу яблыка.

— Тадь як, — кажут Микулови братчикы, — яблыка щи не попадали, щи сут на деревах.

— Но та поубаляєме йих! — каже Микула.

— Е, не говори дурноє, — кажут му братчикы, убертавут ся у другого бока та крочат горі груном за грибами.

Микула си стойит, думат момент, а пак ся убертат тай гет у драча. Шіковно біжит ид свойим яблыкам. Біжит, біжит, уже ся потихы ай драча кȳнчат, лиш тягне ся за ним слїд из листя, а подакотроє му ся позакапчовало на иглы. Уже помалы выйшов из драча гет, залїз у высоку траву. Над головов у первый раз за довгый час видко чистоє небо, не видко ани хмар, ани конарикȳв, што го фурт закрывали выд сонечка. Мусїв мало привстати, обы поникати, у котрого бока цобарити ся ид яблінкам. Натїгат ся, роззират ся, тай чує чудный шум — дашто там цорконит. Сякі звукы малинькый ярчик щи ниґда-шуга не чув. Айбо туй спомнив мамчині казочкы за люди, за косарюв, што знавут дзеленчати тыми свойими косами. А подаколи станут си, пудоймут тоту косу идгорі, узьмут камінь, котрый носят из собов у спеціалному желізному жебикови, та зачнут косу тым каміньом товчи тай шіпати. Перич си Микула гадав, ож тото мамка си ушытко придумала, айбо типирь вȳн видїв ипен тото, за што ся розказовало.

— Та де у ґалибы! Мамка правду казала! — подумав си Микула.

Айбо попиля того мамка му щи часто казала, обы вȳн надовго из травы не вылїзав, бо може го запримітити подаяка звірька та забрати гет. За сесе вȳн, ясноє дїло, забыв. Быв занятый другым — позирав на косарюв.

Но тай раз — дашто дуже великоє пудбігло ид Микулови. Величезна звірька, што подабала на лишку, лиш была многым май велика, сміло бігла руно на нашого безстрашного їжака. Микула онь заціпінїв! Дашто удну му пудказовало, ож ачий прийшов час ся зачати бояти та утїкати гет. Айбо як? Кидь тото біжит так скоро, выд сього ся мусай тоды прятати! Айбо як ся прятати? Изкрутити ся у клубок? Признати ся самому собі, ож страшно? Ож вȳн не смілый? Тото не!

Закидь си Микула сесе думав, та звірь уже стояв понад ним, ухопив го за малиньку нȳжку, та шмарив ним гет убока. Раз! — тай Микула ся ударив у яблінку, онь так далеко политїв. Заболїло го, излящав! А лютый звірь дале біжит на нього из выдкрытым пыском, из якого висит предовгый мерзькый язык, цяпконит из нього слина. Микула порозумів, ож из сим фіґльовати не мож. У слызах ся изкрутив у клубок. На сьому вȳн утратив послїдню цятку свої смілости. Трясе ся гибы иззяб, писконит ги мыш, так му страшно, што!

Великый страшный звірь уже зачав пробовати го укусити, но иглы го дзьобкавут у рот, та не може. Звірь ся сердит, пудскакує, гарчит! Айбо не йде гет, стойит горі сиґіняшным яричком тай дале го пробує кусати. Микула уже споминат ушыткі мамчині історії, глядат ниточку, яка бы му помогла ся изпасти. Гойкат, — мамко, поможи! — но туй го нитко не учує.

Туй раз звірь яв быти тихо, стало чути чиїсь тяжкі крокы. Дашто узяло Микулу тай потихы го пудняло из земли. Стало чути голосы.

— Никай на, якый піціцькый! — каже єден косарь другому, — Ануж, держ пса.

— Щи бы мало тай закусив бы го, нє? — выдказує му другый.

— А видїв ись, як политїв ид яблінци?

— Но, — каже сїдый косарь, — лиш не розуміву, як го наш Джекі ухопив. Ачий ся тот не успів изкрутити у клубок.

— Но, добрі, подерж пса, а сього сиґіняшного понесу гет у драча.

Молодый косарь покрочив из їжаком у бока ид лїщанкам. Розонадїв мало драча, поклав го глубоко помежи драчкы, обы го пак пес не досяг нияк.

— Но, біжи си гет ид матери, — уповів высокый хлопиць тай пȳшов гет си дале косити. Скоро бы вже полуднати, а косарї ани половку не угатили!

Микула си лежав изкрученый попуд корчом, леґдвы-леґдвы за пару минут набрав ся смілости, обы ся розкрутити тай поникати, што є навкруг, ож де є. Страшно го болїла нога, но серце ся так шіковно било, ож тоту ногу почти не чув, гибы закочанїв гет усьый. Скоро лиш порозумів, де є, почимчиковав горі груном, найти си братчикȳв.

— Матице Божа! Што ти є? Де-сь ся стратив? — звідавут Микулу братове.

— Йой, най ся не приказує! Такоє ми ся стало страшноє!

— Страшноє? Из тобов? — яли ся сміяти малі яричі.

— Лиш не кажіт мамцї, дуже вас прошу!

Розказав йим Микула ушытко, ож што ся стало тай як, як ся на нього вер великый звірь, як го захоронили выд звіря косарї.

— Ийой, та ты видїв люди? Правда, ож дуже сут великі? — звідавут ся братчикы.

– Правда-правда! Такі сут читаві, ож у єднȳв жминї держав ня, тай нас бы ся там стало ачий четверо!

— Та де у біды! — чудувут ся Микуловы братове.

— Айбо дуже вас прошу — нич не кажіт дома.

На сюм покрочили братчикы гет домȳв, завадили єден грибик ай Микулови на иглы, обы опусто не йшов, обы вызирало, гибы быв из нима. Прийшли домȳв, а матїрь йим такой из порога ся звідат:

— Так, ты смілый єден, ты чом храмлеш? Де сьте были?

— Мамко, мы сьме ходили… — зачали розказовати братчикы.

— Чіт! Най сись каже. Де сьте были? — перебила йих мати.

Мусїв ся Микула признати, ож не ходив за грибами из братами, ож сам-саминькый пȳшов за яблыками, ож стрїтив великого звіря, ож спасли го косарї.

— Правду сьте казали, мамко, ищи-м малый, обы бити звіря, — каже Микула.

— Сыночку мȳй, тот звірь ся кличе пес, сякого ани єден великый ярич не побирує закусити. Туй уже є єдно, якый ись смілый.

— Та значит, треба было нараз ся изкрутити? Айно? — звідат ся смілый ярич.

— Айно, сяк.

— Та значит, подаколи бояти ся не є пȳдло? Я давно думав, ож кидь ся буду дачого бояти, та будут ся из мене братчикы сміяти, — каже Микула.

— Пораз нерозумні дїтвакы годни ся из тебе сміяти, айно. Айбо лїпше най ся из тебе посміє єден дурный, гикой обы пак за тобов жалїла тай ревала цїла родина.

— Розуміву, мамко. Дале буду ся прятати нараз, чим учуву даякый шум. Айбо кидь тото буде малинькый гыдик, авадь даже середньый, та я ся розкручу та закушу го!

— Йди вже спати, герою наш, — выдказала му мати та загнала усьых пуд паплан.

Мало бȳлше ги за місяць наш ярич зась сміло ступив на кошеницю, айбо на сись раз быв не сам, ай из усїма братчиками. Яблыка уже зачали падати на зимлю, уже чекали нашых малинькых дзьобливикȳв. Сього року яблык буде доста, обы файно перезимовати.

Ілустрації: Олька Фурт