Осїњ 2013-го, пáмятам як несь… Вечер, падал дрібный дощ, а под тым дожџóм шол я — до силовни. Чи від вéчера, чи від дощý, вшиткі люди ся поховали гет і вýлица была цївкóм пуста, аж мі стало цне ся. Жебы́ бодай якóсь розсяти нону вечерову тугу, запнул си музику з радейка на телєфонї та пішóл си далїй, зак слышу: «…слухай, мила, як тот пташок сьпіват…», — і мном граз затырмусило. «Але то є файна мова!», — подумал я си, а коло серця приємнї потеплїло і якíсь голос зо сердины мі повíл: «Максимцю, то є лéмківска!» Тóтчас я вспомнил як дáвнї, щи мі малому, дїдо повідали о своїх дїтячих роках, о своїй родинї, о высїдлїню зоз Пољщи́ на Україну. О Єзус! То было чисто припадково, алї хтовды штось ся первернуло г менї — мі ся так захтїло навчити гадати по-лемківску, же не было рады! Так єм поволи зачал ся брати за навуку… 

Уроџеный я во Љвові, ту дзїсь і жию. Українці часто называют Љвів столицём Галичины, а до кня́жачої Галичины належит і Лемковина. Зіправды, гáлицком столицём Љвів єст тіљко на словах, бо тераз ту є труднї спіткати чогóсь гáлицкого, нех навет не кажу о лемківскім. Добрі, же щи зостали х селḯ тáтова родина, то было мі від кого переяти гáлицкого… íно праві не зостали никт од кого мож было переяти лемківского. Стары давнї гмерли, а по собі лишили не дуже — хібаљ память… і нéякі стравы на Велию. Єдной, другой, третой слово… штось мі повіли дїдо: «То так батьки́ говорили!», — штось мі повіли мама: «То так баба з дїдом казали…», — а штось мі повіли бабця: «То в дїдуся́ в родинї так говорили…».

Файнї, але того было мало — мус было гля́дати вєнцей — я знову ся вернýл до музикі. Rock-H! 24/7! Сьмішнї, алем не міг подумати, же мова сьпіванок Rock-H і мова моїх прадїдів дось інна. Но бо сконд?! Сконд я мал о тім знати, коли щи зо чколы нам повідали рíжныї бздуры, што вшиткі закарпатцї сут лемками. Власнї так слова варош, жона, фіґлюву, гнуй, туй, ож стали мі звыклы. Витайте! Тераз Максим юж гонорово ходи́л а вшиткіх вчил… закарпатьскої мовы. А правдиву лемківску як не знал борше, так і дале не знал. Єдно, же на тім ся не спини́л, а глядал даљше – і нашóл: lem.fm, radio-lemko.pl, lemko.org… вы не думайте, товды тотó не было так просто як неська! Музика Ю. Дошної, зáписи старых люди на каналї В. Максимовича, ксёнжка І. Верхратьского — короткій спис моїх жрудел. Од плíдної роботы і резуљтаты дóбрыї. Допущам, до 2016-го рока я юж гміл дось добрі писати, отже мышлїти по-лемківску. Натіљко добрі, накіљко міг писати а мышлїти чоловíк, котры́й ниґда перше не слышал лемківскої бéсїды на живо. Інно повíм о гаданю не так радо, бо щи доси мі тяжко свобіднї радити. Радити єст труднїшше, як писати, бо нїма коли́ думати, бо нїма хто з тобóм гадати. З писмом так не є. Годен єс написати і стерети, знову написати, дібрати лїпшой слово, відповісти потóм. Всё-єдно звідкіљ твій розмавяч, хоть з Лемковины, хоть з Пољщи́ аљбы Україны, хоть з Гамерикі аљбы Канады. Писати легше, просто мі повєрте… Но та байка! Гадáю, так бы на тім ся хтеды кінчило: гміл бым ладнї по-лемківску писати, гміл бым по-лемківску трошка гадати — то тїшил бым ся, і юж — íно пришол 2018-ый рік…

Цїлá моя́ близкá родина была выгнана з рідного села х 1945-ім роцї, коли́ был подписаный Układ pomiędzy Polskim Komitetem Wyzwolenia Narodowego a Rządem Ukraińskiej Socjalistycznej Republiki Rad dotyczący ewakuacji obywateli polskich z terytorium U.S.R.R. i ludności ukraińskiej z terytorium Polski. Руснаків пігнали до Росиї, а поляків пігнали до Пољщи. Тіљко даякі руснакі зостали, зостала і даяка моя даљша родина. Мої дїдо тримали з нима контакт без цїлый час, íно штось ся змінило по 90-ых, і контакт был затраченый. Хіба мама мі повідали о родинї стонд, а дїдо все снили, же кєдысь знов ся там вернут… 

Як єм гадáл, пришóл 2018-ый. Україна юж мала безвіз з Пољщом, за то вы́робили зме пашпорты, і догадали зме ся з мамом зробити дḯдови презент на вуродины — поєхати до Кíњского. Не знали мы ани як там тераз доєхати, ани нич не знали мы о родинї — чи хто щи жиє, чи нї — бо за долгі рокі ник не давал ся чути. Дорога была долга і трудна: зо Љвова до Перемышля, зоз Перемышля гірскіма серпентинами до Сянока, а від Сянока до пољскої Грабівници, нарештї, від Грабівници, аж гвечер, дібрали зме до Кíњского. Добрі, же шофер автобуса оказал ся тутейший. Він знал нашу родину: затримал автобус, повíл де мамо зыйти і хказал руком на їх двір. Фіртка была не запнута. Коло нового камінного дома, обік іщи́ стояла деревяна халупа, алї юж нихто там не жил. До слова, по селḯ щи розмітано, ту і там, мож было стріти стары халупы, íно як і тота, вшыткі пустовали. Подуркали зме г двери… і нам отворили. «Наталю! Уйку Влодек!», — радї вскричали уйко Митек і запросили нас до сердины. Митек з рáдости не знали што повісти, зáчали нас штось по-пољску пытати, аже на тот гул вышли бабця. Называла вона ся Марыня, были тото сестрінька мої прабабы. З мінуту вони позырали на мого дїда, а мої дїдо позырали на ню. Бабця Марыня руком втерли слызи́ і повіли: «О Є! О Є! О Єзус! Влодку! Влодку! Думала м, же тя юж ниґда не зобачу!», — і начала нас выцюлововати. О хвилю сїдили мы за столом і радили. Пане Боже, мі ся не вірило своїм ухам! Стары бабця розмавяли з нами по-руску. Ба! Та так добрі гадали, нїбы так каждый день ся гадат! Решта родины розуміли руску, алї на штодень юж гадали по-пољску (тіљко не лїтературнї, а своїм диялєктем).

Руска мова (властиво, так нашу бесїду называют на Кіњскім і полякí, і позосталы руснакі) дось інна від звыклої лемківскої. Щи сиљнїшше ружнит ся вона від звыклої гáлицкої. Єст она, якобы штось середущого меџи том а другом. Акцент ту рухомый — не лемківскій, алї тыж барз відмінный од акцента гáлицкого чи україњского. Приміром, акцентуют: вóда, нóга, Пéтро, черéвикі, пи́рогі, голодны́й, гля́дамо, дáмо, поштó і так далїй. Слова лем не знают, ту кажут: тіљко, íно. Сут і тверды лемківскі цехі: кажут што, заховали старе -л: был, лиши́л… Мова Кіњского – то єст восібный сьвіт. Тым тот сьвіт і цєкавый, же вукропнї не подібный до решты сьвітів. То єст мій сьвіт! Сьвіт, штом так долго го глядал.

Без тых штырі рокі был єм х Кіњскім рімнї штырі рáзы. Тераз маю і контакт з роди́ном, і дось мовного матеряля стонд. Єжелї вы ся зьвідате: «Што то єст рідна мова?», — твердї відповім: «Мова села ваших предків!», – не вы́чколена мова, не мова ґазет абы телєвізиї, а мова селяњской халупы. На тім і застанови́л ся, і вам застановити ся раю. Жадна лїтературна мова не годна замінити вам говіркі прадїдівского селá: ани вкраїњска, ани піљска, ани навет лїтературна лемківска. Найперше пиљнуйте рідного! А як тото рідной в якім краю гучи́т і де го мате гля́дати — погадамо юж гнед… 

Пиште долóв г одгуках скуд вы родем і які вособливости мовы знáєте? Здибамо ся! 😉

Артикуљ написато на живо переятом і знову поновленом говірком зо села Кíњскоє коло Сянока, на лемківско-бойківско-долівскім пограничу.

Короткі правила читати:
• < е > не под натиском читамо яко ~ / и /, приміром: вечер ~ вечир, первернуло ~ первирнуло;
• < о > не под натиском читамо яко ~ / у /, приміром: дощý ~ дущý, поховали ~ пухували;
• < е > перед слїдучим мнякім напруженї читамо, яко ~ / и /, приміром: несь ~ нись, неська ~ ниська;

Тримати натиск. Ту є постарано преставити тіљко натиск певный. Натиск, же ся не ріжнит од лемківского преважнї не было рушано.