Є єден давній анекдот: зазвідали ся раз у старого діда, у яких крайинах вôн быв. Дідо каже, ош в Австро-Мадярщині, Чехословакії, Мадярщині, Совєтському Союзі, Украйині… «Но, айбо много сьте походили світом!» – «Ейде, ниґда-шуга м не выїжджав из свого села – тото крайины од мені приїжджали!» – ôдповів дідо.

А мôй дідо (мы, внуки, казали на нього «дідик») такōй «побывав» у многих крайинах, жиючи лем у Мукачōві (хоть і выїжджав быв із вариша дакôлько раз, онь до Будапешта) – айбо вôн іще за своє житя побывав і Дьордьом, і Дєрдєм, і Іржійом, і Юрьом, і Ґеорґійом. І што інтересно: сесі вшиткі варіянты імени Георгій вôн мав у документах, выданых уже за совєтської влады. Стало ся сесе так. Коли у 1950-ті у СССР робили копії з мадярських і чеських метрик, то написали в них імена так, як они были указані в ориґінальных документах, правда, по-російськи і/вадь по-украйинськи. Зато дідо у копії свідоцтва про народженя быв записаный як Дьердь Дьердьевич (лем по-російськи), а у копії свідоцтва про одруженя – уже як Іржі Іржійович (бо женив ся «при чехах», імня записано лем по-украйинськи) – туй мушу ще добавити, ош «по батькови» в копії сих документôв добавила была йому вже нова, совєтська влада по російському сохташови – у нас сперед того ниґда такого офіційного понятя не было. А в совєтських паспортах дідо вже быв і Георгій Георгійович, і Юрій Георгійович. Айбо сесе іще не вшитко. Коли у 1970-ті міняли паспорты, кось там, гōрі, рішив, ош треба записувати, як было у первому документі – і дідо став Дьердь Дьердьевич по-російськи, айбо чомусь Дьордь Дьордьович по-украйинськи. Так, не сходячи з міста, дідо поміняв быв кучу імен.

Айбо, кромі офіційного імени, каждый руснак мав іще своє домашньоє імня, пōд котрым його знавуть родина а цімборове. Наша бēсіда дуже богата на такі зменшувально-пестливі назывки, хоть самых хрестильных імен было у руснакôв не так уже і много.

Хотів бых туй перелічити дакотрі імена своїх родичōв і знакомых так, як ісьме сохтовали їх кликати. Хōчу пôдкреслити, ош сяк кликали чēлядникôв у Мукачōві, у нас руснацькі назывки дуже ся перемішали были з мадярськима. По довколишніх селах хосновали ся майбôлше руснацькі назывки.

Анну кликали сьме так: Онуш, Онушка, Анця (по селах).

Анжела, Ангела, Анжеліка: Онґі, Онґіца, Ондьолка.

Валентина, Валерія: Волія, Воліка.

Варвара: Борішка.

Ґабріелла: Ґобі, Ґобіка.

Ґізелла: Ґізі, Ґізіка.

Єлизавета: Ержі, Ержіка, Bőzsike.

Катерина: Коті, Котіка, Котіца.

Маґдалина: Моґдушка, Моґда, Душка, Душіка.

Марґарета: Морґіта, Морґітка, Ґіта.

Марія: Моріка, Морішка, Марішка, Марічка, Маря (по селах, айбо на сято Успенія Пресятої Богородиці і мы казали Сята Маря).

Олена: Ілонка, Ілуша, Ілушка.

Ольга: Ōлґіца.

Поліна: Пōвла (мад. Póla), Поланя (по селах).

Тереза: Теріка.

Юлія: Юлішка, Юца.

Андрій: Андрійко, Бонді, Бондіко.

Антон: Тōвні (мад. Tóni), Тōнчі.

Георгій/Юрій: Дюрі, Дюріко.

Іван: Йоні, Йончі.

Ілля: Илько.

Людвіг: Лойош, Лойчі.

Микола: Мікі.

Михайло: Мішко.

Олександр: Шоні, Шоніко.

Павло: Полі.

Степан: Пішті, Піштіке, Пітю, даколи Штефан.

Тиберій: Тібі.

Юлій: Дюсі.

Окремо хочу уповісти за два імени: Василь і Федір. Їх чомусь перекладали на офіційну мадярську як László і Ferenc. Сейсь переклад етимолоґічно неправильный, бо Василь по-мадярськи буде Bazil, а Федор/Федір – Teodor вадь Tódor. З другого боку, László по-нашому ото Владислав, а Ferenc не має руського ôдповідника.

Ференци у нас ставали ся Федорами, і наоборот – Федори у мадярськôй метриці Ferenc-ами лем за фонетичнов подобов. Но, а у родині уже Федька кликали Фері, Феріко.

Межи словаками а словацькими русинами імня László дôставав хрещеный на Ladislav, што етимолоґічно вірно. Дома таких кликали Ладьо, а у нас майбôлше Лоці. Но айбо чому Ласлом ставав Василь, сесе загадка (по селах Василя часто кликали Цильо, Цилько). Ладьом (мадярськоє Ladi) мôг быти і Володимир, правда, давно такоє імня межи руснаками было доста рідким.

Моя тютка розказовала, ош многі попы хотіли при хрещеню записати імня по-мадярськи, і коли у єднôв родині родила ся дівочка, котру батьки хотіли назвати Мирославов, вôн довго думав, як ото буде по-мадярськи, і не найшов нич ліпшого, як записати німēцьким імням Зіґфріда (од Sieg – перемога і Frieden – мир).

Великий наш художник Ерделі (справжньоє прôзвище Гриць) при чехах быв Vojtěch, при мадярах – Béla, а в СССР його знали ги Адальберта. Як так годно быти, ош такі непохожі (і нетотожні з лінґвістичної точки зору) імена суть єдным імням? Туй треба побзерати в історію: чеський князь Славник назвав быв свого сына Войтехом, а імня Адальберт вôн собі взяв при конфірмації (миропомазаню) на чēсть свого духовного наставника Адальберта Маґдебурзького. За свої діла Войтех-Адальберт быв проголошеный сятым, і чехи його знавуть ги Сятого Войтеха, поляки – Войцеха, а в латинських жерелах (а ôд них і в нас) вôн фіґурує як Сятый Адальберт. А дале сесі два імени зôйшли ся в єдно.

Єден мôй троюрôдный брат записаный як Микола Міклошович – і вôн, і його отēць – Миколы, айбо отēць ся родив быв «при мадярах», а його сын уже «при руських» (туй слово «руські» значить «росіяне», а не «руснаки»). Нянька сього Миколы Міклошовича кликали Міклош Яношович, айбо його молодший брат уже ся родив быв «при руських», і быв Іваном Івановичом. У школі зо мнов ся вчив Федір Франтішкович, хоть обидвоє были Федьками – сесе значить, ош його отēць родив ся быв «при чехах», і його записали Франтішком (то же, што і мадярськоє Ференц, што, як уже сьме писали гōрі, неправильно з етимолоґічного боку).

Іще любили наші руснаки кликати дома дітēй абсолютно не так, як звучало їхньоє офіційноє імня. Напримір, єден наш родич поїхав быв у 1920-ті роки в Америку, айбо його невіста обстала ся была в Мукачōві і не хотіла йти за океан. Любов перемогла, і приїхав тот чōлōвік домôв, айбо на споминку про Америку свою доньку Оксану они дома кликали Бийбія (од англ. baby). Тēпēрь сьôй паніці вжебôлше ги 80 рокôв, айбо вшитка родина і сусідове знавуть її ги Бийбію. А ще єдна наша знакома, Марія Дмитрівна, межи своїма знана ги Дуціка – чому, она і сама не годна пояснити.

Є і такий спомин у нашôй родині. Даколи руснаки хрестили діточок на два імени. Так ся родила і Марія-Магдалина. Айбо в совєтські часы мож было мати лем єдно імня, і коли Марія-Магдалина прийшла была в загс за паспортом, юй уповіли, ош пишуть лем єдно. «Дōбрі, напишіть ня товди Магдалинов, мене ушиткі так кличуть». – «Ніт, мы пишеме первоє імня!» – уповіли юй. І так она цілоє житя у документах Марія, а межи людьми – Магдалина, Моґдушка. Її цімборка Марія-Валерія иппен так: у паспорті Марія, а люди кликали її Воліка, Волія.

Туй іще варто згадати, як ісьме кликали членôв родины: мамка, няньо (нянько, даґде ай опо, од мадярського apa), брат, сестра. У нашôй родині братôв зо стороны діда (мамкиного нянька) кликали сьме по імені, за котрым додавали сьме бачі (мадярськоє bácsi, дядько): Мішко-бачі, Йоні-бачі; дідовых сестер кликали сьме по імені, за котрым добавляло ся нийні (мадярськоє néni, тітка): Тері-нийні, Морішко-нийні. А уже бабиных (маминої мамы) братôв кликали сьме вуйко: Йоні-вуйко; її сестер кликали сьме тютка: Ілонь-тютка, Пōвла-тютка, Моріш-тютка. Староє слов’янськоє слово стрыйко (брат нянька) у нас не хосновали, айбо мы знали, ош «так говорять на селах». А вуйко (мамин брат) хосновали сьме – може зато, ош дідова родина была з вариша, а бабкина – із села.

І напослідь іще єдно спостереженя. У нас зменшувальні суфіксы -ко, -ка, як і в украйинськôй бēсіді суть пестливыми, ніжными, они ниґда не мали зневажливого значіня. Мы малыми все казали: мамка, бабка, дідик, Володька, Мішко, і сесе звучало дуже по-доброму, по-домашньому.