Представте си ситуацію: я, уже доста рослый хлоп, мавучи дас 25-26 рōкӯв, жию в другӯв державі, не там, де ся родив, невыспаный иду на рōбōту, де батрачат много такых самых ги я. Вылїзавучи на другый поверх, первым дїлом тягну си лабы ид автоматови из кавільом, обы ня хōть мало цōркнуло сперед тым як стану си на робочоє місто. Замітуву у нього кōпікы, а попиля мене стойит моя колеґа, котра сюды тоже прийшла из далека — кидь дōбрі тямлю, десь из Черкас. Звідаву ся ї, ож кӯлко є годин, бо годинку м акорат быв стратив сперед тым. Выдпōвідат ми, ож є 8:20, за пять минут бы сьме мали быти уже на містови. Кажу їв: «Дякуву». А она ми нараз выргла: «Треба казати ДЯКУЮ! Звідки ти взагалі взяв оце ДяКуВу?!» Чесно вам казати, ōнь им быв задеревів на пару секунд, не знав им, што на сякоє выдказати.

Туй мусай вам раз упōвісти, ож дас пӯврока сперед сим я из нив майбӯлш говорив по-украйинськы, обы їв не было дуже трудно. Розказовав им за руснакӯв, за нашу істōрію, такоє всячино. Было їв доста інтересно, казала, ож пак глядала ай сама інформацію на інтернетови. Вызирало, же мала даяку таку пасівну пудпōру нам. А туй сесь трафунок мене, кидь так мож казати, шоковав, гибы ня у студену вōду верли. Никав им на неї, тай не знав, ци маву їв дашто выдказати, ци просто плюнути межи очи — усякі недōбрі думкы ми лїзли у гōлōву. Бо у сюй державі она так само «нитко» ги я, так само їв містні мōжут казати «говори нормално», єсьме туй руні. Та выдкі ся узяв сякый «мікрошōвінізм» у мого бока? Чого ися панїка ся дорадила, же ї форма слова є даяк лїпша выд мōї? Исе дōвга тема, кōрїня кōтрōї тягне ся усягды.

Локалный «мікрошōвінізм» круг нас.

Курта істōрійка на зачаткови сього текста — далеко не первый припад, кōй ми перстом тыкали у рӯдноє слово, айбо тото видав быв тот самый, коли м перестав такōму терпіти. Туй ся треба навернути скоро на десять рōкӯв назада, кōй я молодым 17-гӯдньым хлопаком прийшōв ся учити в Ужгород в універзіту. Ги мож ся догадати, приказовав им так, ги приказовали ушыткі в Кушници в тот час. Айбо «великый варош» говорив инако. Ипен у сюм вароши, котрый себе кладе ги «столицю Закарпаття» кым май бӯлше стрїчав им маленького шōвінізма ид «закарпатськӯв» бесїдї. Ипен у сюм вароши, обы ся не заганьбити, выдавив им из ся рӯдный акцент тай слова гет, обы ся изпаяти из варошом; обы вызирати ги люди кругом мене; обы ня нагōду нитко не заганьбив, ож гōвōрю даяк «не так», даяк «не нормално». Уже теперь, днешньыми очима, исе даже мало чудно споминати, ōнь ми смішно из самого себе. Якраз у сьōму варошови, де пōлōвка люди, кидь не бӯлше, мавут даґде у селови родину, кым май часто стрїчав им як бесїду того самого села тоты люди не терплят. Чув им фразы: «Вот давай только без этих своих сельских словечек». Чув им: «А можеш не говорити закарпатською? Вона мені неприємна» — тай много сякого другого — выд люди, які зо мнōв як до, так пӯсля, доста цімборсько тай адекватно говорили.

Чом йих так казят мōї слова, а тым бӯлше туй, у маленькōму крайови пуд Бескидом, де якраз сив «недōбрōв» варіантōв бесїды говорит многым бӯлше люди, гикōй «престіжным» ужгородськым говором? Не буду казати, ож вшыткі такі, бо тото бы была просто не правда. Айбо из усьых міст, де м быв, май много на ня воняли за «мамчиноє слово» якраз туй, у варошови на ріцї Уж. Чого ся так стало?

Як тото «нормално», а як нє.

Давайте зайдеме май из нейтралного. Як тото «говорити нормално»? На сякый вопрос каждый чилядник буде выдказовати даяк инако. Бо у каждого тота «норма» буде своя, у каждого буде даякоє своє никаня на тото, як бы треба говорити. Ипен у мōму припадови, ги малый 17-гӯдньый сирохман из Кушницї, говорити так, ги говорили у мене в сурдикови, было самым «нормалным» станом. Бо тото была бесїда, яку м, ги ся каже, «зассав из цицькы з молоком». У шкōлї ня учили ай украйинську бесїду, айбо было бы дуже наївно думати, ож я нив мӯг говорити даґде инде у селови — то не, долиш у шкōлї. Та мож раховати, ож дїти у Кушници, хōть так, хōть сяк, уже жили у такӯм языкōвӯм дуалізмови. Бо даже кидь йим тото ся позиціоновало ги «єдна бесїда», на вшытко мусїли знати два инчакі варіанты. Бо на парну у шкōлї треба было казати «подушка», а на путь — «дорога»; бо на булю треба было казати «картопля», а на пасулю — «квасоля»; бо мнясо стало «м’ясо»; бо на цуря треба было казати «одяг», а на автōбусови уже не мож было ити, ай лиш «їхати». Та фактічно у малого дїтвака у селови уже было мінімум дві нормы. Єдно «нормално» — як ся говорит дома, а другоє «нормално» — як ся у шкōлї буде писати у зошит. Из тōв малōв разницьōв, ож кидь у шкōлї у зошитї изхосновати даякоє «домашньоє» слово, та учителька бы тя яла выправляти; а кидь дома сōхтуєш казати нōві слова из школы — та наші люди уже не выправлят, ай «прӯмкнут».

Так само в Ужгородови была, тай є, своя норма, яка є инчака як выд тōї, што ня ї навчила мамка, так выд тōї, што ня ї навчили в шкōлї. Долиш из тōв разницьōв, ож проста чилядь має даякый «сōціалный престіж», кидь говорит даякōв конкретнōв нōрмōв; а кидь говорит другōв нōрмōв, та уже йим пораз будут вырґати «говори нормално». Угадайте, «тко є тко» у сюв ситуації. Звіданка доста ріторічна.

Ися ситуація из Ужгородом далеко не унікална, бо так само пораз на украйинську бесїду неґатівно никавут у Києвови, так само на бесїду простого «выходняра» годни реаґовати пораз люди у Братіславі. Сесь список мож прōдōвжити дале, бо скоро пōлōвка днешньых бесїд была у сякӯв ситуації щи недавно. 200 гōдӯв назад пōлōвка Прагы не знала говорити по-чеськы, в тот самый час пōлōвка Будапешта не знала говорити по-мадярськы… Інтересно, правда?

Село ги асоціація невошколености. Выдкі сякоє?

У многых люди аж до днесь є тверда асōціація, ож челядь, яка говорит по-русинськы, бізӯвно є невошколенōв. Чом так? Бо, за первоє, так ся стало, ож майбӯлш русинська бесїда ся днеська держит у селови, а не у варошови. Айбо чом село стало нараз «невошколеным»? Мōї сокласникы так само пōступали в універзіты, многым май у престіжні ги я, поставали дохторами, адвокатами, писателями… Люди, за якых ниґда шуга бы не было ганьба йих родинї. Рōзумні, читаві, благі люди! Айбо каждый є из села — даже знаєте, из котрого. Та як так? Люди из села, так выйшло, стали ся професіоналами свого дїла, спеціалістами, мештерами. Практічный приклад нам указує, ож челядник годен быти фест рōзумным, не никавучи на тото, де ся родив, ци у селови, ци у гōрōдї. А исе значит, ож тот факт, же они дома говорили по-русинськы (авадь, ги казали ми раз, «по-сїльськы»), нияк не спирав йих інтелектуалный рӯст.

Бізӯвно кажда держава мала ид тōму свӯй путь, а иппенцї у нас много в чōму в сюм виновата ай мадярська влада свого часу,  ай чеська, ай «сōвіты», ай теперь — украйинська. Туй треба дуже помалы тай акуратно деталізовати, за што кажу. Кидь узяти изгруба період пōслїдньых 150 рōкӯв, та почти не найдеме ани єден кус часу, коли бы русинська бесїда ся раховала даяк престіжнōв, авадь хōть рунōв другым. Быв куртый чехословацькый період, коли вызирало, же накониць годни сьме з тым выйти на дїлу шор, айбо не повело ся. В тот час ай так высока школа не была по-русинськы, хōть мали сьме школы закладні (хōть так). Обы ся учити в універзітах, треба было знати другі бесїды. На локалных урядах тоже было пōвно чехӯв, якым треба было казати по-чеськы, «нормално». В сōвіцькый час из тым стало ще май гӯрше. Село ся домак «демōнізовало» у очох прōстōї челяди. Село ся сōціално «трощило», бо кōмуніштам село не было выгодным. Туй исьме не были дачим унікалні, бо села украйинські тай рōсійські мали руно таку саму біду. Челядник из села мав многым май конзерватівноє никаня на живот, на традіції, май твердо стояв ногами на свōюй земли, май силно ся противив, кōй му забирали худобинку у «колгоз». Сяка челядь сōюзови не была выгодна. Завто у цїлком научнӯй літературї того часу, выд 1950. рōкӯв тай дале, часто мож было стрїтити тверджіня, ож челядь у селови треба «окултурити». Из сим на люди силовали ай «културну» бесїду, тым самым понижавучи сōціалный статус йих материнського языка, якым бы вӯн не быв. Дякувучи сякӯй пōлїтицї поклали у деревище много красных діалектӯв ай рōсійськōї, ай украйинськōї, ай білōруськōї бесїды, но тай нас не убыйшло.

Сōюз ся розвалив 30 гōдӯв назад, а соціалноє никаня тай рōздїленя на бесїду «престіжну» тай «непрестіжну» убстало ся у крови люди. Бо тоты самі люди из мōї школы, нараз чим попадали у великый варош, спішыли ся из ним изолляти, самі себе наскоренько асіміловали, обы йих нагōду не заганьбили за «сільську мову». Тай я помежи нима быв руно такый самый, бо як ми было 22-23 годы, та так шікōвно старав им ся говорити «по-ужгородськы», што яло ми быти тяжко приказовати из мамкōв по-русинськы. Теперь на тото никаву ги на страшный сон, якый, благо, уже ся кӯнчив про мене. Но щи не про каждого.

Навернути ся ид свōму.

Як вернув им ся из Прагы в Ужгород, та зачав им робити піціцькі експеріменты: у бōвтах, у кафе тай ресторанах, на рōбōтї, усягды, де быв им часто, та зачав им пробовати говорити так, гибы м говорив дома, по-русинськы. Подаколи зась стрїчав им тото самоє, люди выд ня крутили носом. Айбо я уже не в тых роках, обы исе даяк мене казило, обы ми робило пōгōду. Бо я твердо стōю на свōюв земли, я точно знаву, ож моя бесїда є руно така сама добра, ги кажда друга.

Айбо было многым бӯлше люди, які ся сьōму лиш израдовали! Не стане ми перстӯв переличити тых, тко казав: «Йōй, тадь ты наш? Так ми было лудно за нашым словом туй…» По сякых словах у тōму кафе, из сим персоналом, говорив им уже лиш сугубо по-русинськы, тай радовало ня тото, же исе радовало ай йих. Пак стало видко, ож пōлōвка из сих «ужгородськых» сут усягды из сього краю, ож йим тоже пораз было тяжко выд сих процесӯв асімілації, ож было йим лудно за «бабчиным словом». Та уже днесь твердо знаву, у якōму ганделикови маву говорити державнōв, а у якōму мōжу си пōлївити тай показковати из нашыми.

Туй не пōдумайте, ож я даяк тручаву вас выдректи ся выд бесїды державы, у кōтрӯв жиєте. Бо кидь нагōду жиєте в Украйинї, та мусите знати приказовати по-украйинськы, так ги любый другый обыватель. Так само, ги мусїли бы сьте знати по-словацькы у Словенську, так само, ги мусїли бы сьте знати по-французькы у Франції. Мусите знати самі шорити своє папіря, мусите твердо знати, ож не треба вам тōвмача, обы прочитати законы вашōї державы, ож не треба вам пōмӯч, обы поняти, што выд вас хоче міліцішта. Айбо исе вшытко є за формалні ситуації. Бо кидь нагōду стрїли сьте на улици у варошови свого давнього цімбора из села, та годни сьте из ним говорити так, ги маєте дяку. Кидь вас на улици перестрїне датко, кого не знаєте, та руно так само можете му выдказати тōв бисїдōв, яка ся вам май любит. Бо у неформалнӯв ситуації, кōй закон вас не тручат говорити даяк конкретно, та ваша материнська бесїда стає руноправнōв ид материнськӯв бесїдї другого челядника.

У себе на рōбōтї, такōй теперь, я хōснуву мінімум три бесїды наєдно, каждый день. У робочых чатох пишу по-украйинськы, у неформалных чатох пишу по-русинськы, из загатарными колеґами приказуву по-анґліцькы. Тай щи ани раз не было в тӯм біды! Ани раз, ани єден колеґа, не попросив мене «говорити нормално». Бо тото сут рōзумні, шікōвні люди, кōтрі знавут, ож не єм дурный, ож єм руный из нима, ож беру йих так само серйозно, ги они мене. Благо бы вам вшыткым найти си такых самых цімбōрӯв тай колеґ, якых маву я.

Та на другый раз тяміт — кидь датко вам на улици упōвість, кӯлко годин теперь, та сміло му кажіт «дякуву», авадь «дякую», авадь «köszönöm», авадь «děkuji», кидь сяк казала вам мамка. А кидь другый чилядник буде байловати вас выправити, авадь, Боже хорони, упōвість вам «говори нормално», та не спішіт му дашто казати. Засмійте ся, помахайте му рукōв, та йдїт си по дїлу, бо туй бӯлш не є из кым говорити, бо сесь чилядник не бере вас руным сōбі.

Сокоти бабчиноє слово, бо нитко другый замісто тебе ото не учинит. Честуйме ся, майте ся!