У сьōму назōрі напишу, чōму у мōйōму селі Березникы тай другых селах, кōтрі сут пȳд полонинōв, авадь пиля ниї, рахувут ї єдным из народных симвōлȳв. Чим ōна важна карпатськым русинам, яку має рōль у їхньōму живōтї?

Раз им сидїв у бабы пиля шпора, слухав, што гōвōрят из нив сусїдкы тай цїмборашкы-родичкы. Жаль, из тых вшиткых пару ся їх убстало. Зайшли были говорити за зворы, гранкы, за болотя, што фурт были у Кривōму (реґіон у Березниках). А пак яли говорити за мороз, што доста читавый быв на двōрі. Тоды й пōвіли тото, што й дотипирь ми ни выходит из головы: «Мороз днись доста, айбо и так у Керецьках уже буде май студено. Полонина у нас выще села та и выд вітру нас сокотит, и выд усього. Ни задирь казали, ож полонина —мати наша!»

«Полонина — мати наша» — исе ни просто словозлука, а исе доказ, ож полонина має у живōтї руснакȳв велику важнōсть. У случаї Березникȳв, село є у долинї, по крайках котрого гранкы, а выще — Боржавська полонина. Сякоє положеня села є доста конфортноє, бо полонина поправдї сокотит село выд вітрȳв. Дуже мало є такых случаїв, убы вітер біды наробив. У зимнї дны ни є у нас дуже кріпкых мōрōзȳв, што тоже дуже добре. Як-ни-як, айбо полонина точно село сокотит.

Треба пōвісти, ож Боржавськый хребет находит ся доста далеко выд села — чуть бȳльше, ги 4 км. Но тото ни мінят великōй важности полонины про руснакȳв из Березникȳв. Ни просто так полонина є на нашōму гербі — ōна стала символом села. Май велика гора ся кличе Стōй. Кроме того є ищи Жид, Граб тай инші. Из тых вшиткых полонинськых гранок пōлучат ся, ги-м уже споминав, Боржавськый хребет, котрый файно видко из гȳрськых  урочищ Лыса, Бȳк, Ясїнникы тай из пōля.

Но чōму ся стало так, ож полонина стала символом? Ясноє дїло, ож ни лише завто, ож годна присокотити людий выд вітру. Ай завто, ож ищи выд давных часȳв полонина была дуже важна про ґаздованя руснакȳв, а ипен про вȳчарство.

Пошти половина худобы з Березникȳв каждого року перебывала на полонинї. Вели худобу у яри, а вертали ся пȳзньов ōсїньōв. Умовы про ґаздованя были специфічні — сувора погода, дикі звірі, хвороты, што робило живот вȳчарȳв тяжкым. Айбо ися, уже забыта «професія» вӯчаря давно годовала мнōгі гȳрські села. Кидь им уже спомнив за вȳчарство на полонинах, та треба мало май розписати, тко и як талантовав та тȳв сувōрȳв зимлї.

Робочый динь зачинав ся рано, у три-чотыри годины. Єдны вȳчарі зганяли овиць, другі дойили. Треба пōвісти, ож из вȳцями нарабляв вȳчарь, котрый нанимав ся на сто дȳйных овиць. Ягнят выпасав єгнечник, баранȳв – єлочер. Из козами нарабляв козярь. Были там ищи много пōмȳчникȳв. Ōни носили вōду, рубали дрыва, пȳддержовали огинь, и мали щи другу рōбōту. У великых стадах быв нȳчный вȳчарь, котрый цїлу нȳч сокотив маржину и палив полонинськый огинь. А май главный межи вшиткыми быв ватага, котрый управляв рōбōтōв, держав кōнтрōль над людьми-вȳчарями, їхнїми записами тай цїлōв отарōв.

Сякых отар по полонинї было читаво, а што май главноє, ож из того пак чилядь мала хосен, котрый тяжко не переоцїнити. Из полонины люди малы бузкы, урду, пак мнясо и вōвну. А из вōвны жоны пак чинили хōвпакы, хōлōшнї, гуйōші, петекы, гунї. Через полонинськоє ґаздованя, велику любōв руснакȳв до полонин, завто и маєме типирь тȳлько читаво спȳванок, де полонины ся споминавут. Гріх ни написати хōть пару куплетȳв.

Идут вȳцї в полонину
Лайисті, білинькі,
А за ними у три шоры
Ягнята малинькі.

На высōкȳй полонинї
Дївка булї пече.
Ни мож ид нїй приступити,
Бо каміньом мече.

Понад саму полонину
Густинькі тымиї.
Вто ми любо позирати
На ниї, на ниї.

Ей иду я в полонину,
Тай у тōту пущу.
Тамкы я ся зарубаву,
Никого ни пущу.

Файно минї в полонинї,
На вирьхови сижу:
Што ми мила дōльȳ робит,
Я вто вшитко вижу.

Тай иду я в полонину
Волы сокотити,
Та из любком постояти,
Та поговорити.

Треба си нагадати, ож ни убыйшла Боржавську полонину и Друга світова вōйна. Стара чилядь и дотипирь розказує, ож на полонинї мадярські вōйська ся были файно укріпили и чекали руськых. Червена армія на тот час (1944. рȳк) уже была близько. Жандармы думали, ож советські вōйська пȳйдут у наступ через село и так на полонину. Айбо руські убыйшли полонину и напали иззаду. Сяк уже мадярам было ся дївати нїкуды, бо иззаду у них стріляли, а спереду усяды міннї пōля, дзьопкаві дроты, кōтрі ōни самі там наладили. Дакотрым мадярськым солдатам вдало ся утїкнути. Ōни лишали усю збрōю, спущали ся у село, де ищи ни было руськых, перебирали ся у сїльськоє цуря и тїкали дале из надїйōв спасти ся. Дакōму, зась пōвім, тото вдавало ся, айбо ōто, ги казала чилядь, были єдиницї.

А ци «полонина — мати наша» тоже в днешный час? Нараз пōвім, ож айно. Давно полонина про нашых руснакȳв была важна через вȳчарство. А типирь ōна має велику рōль у нашōму живōтї через тото, ож каждоє лїто дарує нам урожай яфȳн. Тото є сезонна робота про многых людий из приполонинськых населеных пунктȳв. За пару тыжньȳв люди хōдят чесати, а пак издавати яфоны, за што мавут грōші. А тото про наші села, де ни є инакого зарōбȳтку, є дуже важноє дїло. Кōй на полонині ни врōдят яфоны, тото за ся дуже дає знати, бо люди втрачавут місто, де заробити. Хōдят май пӯзно и на камнянкы, дикый мох, айбо ни так масово.

Накониць, мож дȳйти до того, ож полонина стала народным символом руснакȳв через тото, ож ōна «годовала» нашу чилядь давно (вȳчарство), и так ипен типирь (збираня яфȳн). Через исе у нашых люди прōявлят ся любōв до высōкōй полонины. Ōна серйозно выступат матїрю, котра всокотит выд вітрȳв, дає чиляди мōжнōсть хосновати свōї зимлї, убы выживати. За тото, приміром, у Березниках, люди старавут ся всокотити Боржавську полонину в такōму видї, яка ōна є, бо рōзумівут її важнōсть. Исе рōзумівут вшиткі люди Подкарпатя, котрым из села видко полонину.