Вечȳрньый вітрик гладив юв волосячко. Завидів им му, но ганьбив им ся. Хоть на лавици было єґде, сунули сьме ся май близко єдно д другому. Світло лампы вымальовало теплый жовтый круг, у котрому сидїло нас двоє: світловолоса дївочка з художнього училища тай єден ганьбливый сирохман – я. Дївочку звати Неля, має довгі худі ручкы, блідоє лице, намащені черленов помадов воргы тай великі синьовато-сїді очи. Кой у них позираву, спират ми дых, а в голові гучит вітор…

– Но та чом мовчиш? – звідат ся з усмівом молода дївочка, з котров уже другый тыждень ходиме гуляти.

– Та нич, слухаву, як співавут ґріґонцы, – тяжко ми ся дає дашто выдказати, бо рукы ся трясут, а голова не думат.

– Які ґріґонцы? Шо то є? – засміяла ся Нелька.

– Пак тоты жабы. Не чуєш, як крячат?

– А, жабы… Но та чом так не кажеш, шо за «ґріґонцы»? – пуддюґнула ня тота, што ми ся снит уже не перву нȳч.

– Та сяк ми фурт бабка казала…

– Ой, у мене вдома тоже по-всякому говорили, но таке слово не чула-м, – выдповіла Неля, убернула ся д водї тай яла выниковати тых нашых «гудакȳв».

– Туй доста тихо, хоть сьме у центрови такой. Лиш послухай, ани єдного мотора не чути, майголосні туй якраз исї жабы, – уже ми было ганьба вповісти «ґріґонцы».

– Да, так тихо… Якраз файний момент для поцілунка, правда? – супокȳйно вповіла Неля.

Туй им домак закляк – выпучив очи, но не побировав убернути голову д нюв. Зцїпив им рукы на колїнах, тай не знав, што чинити. Закидь у мому тїлови заґаздовав страх, ид бородї ми ся докынули єї студені персты. Запер им очи. Поцюльовала ня. По тїлу ми пробігли мурянкы вєдно з ушыткыми другыми містными боґарами. Но пак ми полївило – удперли ся очи, роздеревіли рукы. Розслабив им ся. Чом им ся так бояв?

– Но та де там твої ґріґонцы? – зачала дале світловолоса дївочка. Не бируву повісти й слово. Видко, ож у ниї смілости на два міхы бȳлше, ги в мене.

– Ы… Та але туй… Дале йих чути… – промыкаву безпокȳй и пробуву дашто выдповісти.

Ушыток діалоґ по сьому быв многым май розслабленый, но читаво далекый выд цюльованя тай романтікы. Говорили сьме за всьо на світови. Преповно сьме фіґльовали, сміяли ся, онь заходили ся.

Кой стало стыдко, пошуровали сьме домȳв. Вызвав им ся провести Нелю до єї гуртожитка. Треба ся было мало попиловати – там комендантськый час. Не бігли сьме, айбо вже й не шпаціровали.

Цїлый путь им думав за вто, вбы ї взяти за руку. Моделовав им си в голові, як тото має вызирати. Накониць им ся набрав смілости, ухопив єї студені перстикы своїми, изтиснув, тай побігли сьме май шіковно. На момент им ся убернув ид нюв. Она ся сміяла. Бігли сьме дале, придумувучи смішні розшіфровкы маґазіновых вывісок…

– «Паляниця» – ото буде «Пріватна аналоґія лїзаня яворовыми ножицями и цурьом Японії», – выдав им шіковно, жадно хаплючи воздух…

– Ей, бо ты придумав! – выдповіла Неля, сміючи ся, тай зачала ладити свою верзію розшіфровкы, – «Пекарня Антонова лежала як на инчакому цуравому яворови».

– Но та ты дала! – через сміх похвалив им голубооку дївочку.

Путь до гуртожитка быв дуже крутый, айбо збіг многым май скоро, ги хотїв бым. Мусай пущати вже зогрїті перстикы з рукы.

– Йдеш додому завтра? – звідат ся Нелька.

– Та де, туй ся убстану, буду ся вчити, – выдказуву, пущаючи єї руку, – мусят мої хоть єден тыждень побыти самі на ґаздȳвстві.

– Так ми ся любить, як кажеш «ґаздȳ-ȳ-ȳвство», – усміват ся тай тягне ся ид минї.

Поцюльовала ня щи раз, уповіла «па-па», тай утїкла через проходну горі ґарадічами. А я щи пару минут стояв там пуд стрїшков, пробувучи захарити в голові, де типирька ґаздовала повітруля. Як им напытав свої ногы, мож было рушати домȳв. Не йшов им – біг им, пудскаковав, радовав ся! Бо такый быв добрый динь, а я му такый радый, ги малоє мачатко таріляти з теплым молоком.

Ужек як им добіг до квартиры, та мало ня полївило. Колїна ся вже не трясли. Йсе ня первый раз сяк серйозно поцюльовала дївочка, а вна за исе ани не знає – кидь чесно, та ганьба бы ми была сякоє казати. Ба ци не буде ся з мене сміяти, ож у 19 годȳв бігав им нецюльованый?

Дома, на квартирї, было нечекано тихо. Кой прихожу, та сосїда ми, Мафтій, знає доста голосно пустити свою паскудну музику. Читаво любит шелиякый реп, а я тому не можу трывати. Ачий си типирька думаєте, ба што за чудноє имня? Мафтія сяк назвали в чисть дїда, што быв из честованої родины сященникȳв в селови. Но йому ся имня домак не любит – каже, вбы го кликали Матвій авадь Матьо. Правда, позаочи го вшыткі кличут Мафік, авадь Мазафакер, што красно парує його преференціям у музицї.

– Де тобов фрас тȳлко носит? – сосїда ся звідат из кухнї, стоячи у самых шортах попиля стола тай жвучи чіпсы.

– Тадь гуляв им из Нельов, нє? – кажу му, не розумівучи, чом му ся маву звітовати.

– Было дїло? – зазвідав ся Мазафакер, тай яв ся шкірити на цїлоє лице.

Так им зачерленїв, ож не мусай му было нич казати. Мафтій ся засміяв, досяг из холоділника пиво, протяг ми погар. На сись раз дорадив им ся не удказовати. Покушаву ай сьої вашої гȳрькоты, хоть май люблю вино.

– Лиш не кажи никому… – зачинаву даяк несміло.

– Ты, кондзерво, та я за тя радый! – продовжує Мафік, – Не маву дяку тя ганьбити. Тай кому буду казати? Матери ти, ци як?

Я ся засміяв тай потягнув из погара. Піна выд пива убстала ми ся на губі, де щи было чути присмак ягȳдної помады.

– Чоловіче, так ми ся колїна трясли, што! – накониць заговорив им май на голос.

– Но, ачий ись ся сперед тым бояв докынути ся до дївкы, нє? – пуддюґнув ня старшый сосїда, котрый кажді пару місяцюв сохтує ходити з даяков другов. Усе-м си думав, ож буде ся з мене збытковати, бо у мене фурт тото з дївочками даяк не фунґовало, а Мафтій ся усе клав «крутым сирохманом».

Забрынїв телефон. Нараз им ся схопив. Есемеска выд контакта «Нелька»:

шо робиш?

Лице ми ся розплыло. Уже-м ани не выдповідав сосїдови. Треба выдписати Нельцї, ож лудно ми за нив, тай ож серце ковтат, ги дурноє… Правда, напишу дашто другоє, бо казати сякоє нараз ми даяк ганьба.

– Е, иди выдсї гет, убы-м тя не видїв! Ходиш туй такый залюбленый у ниї, ги талпа у падемент, – выладив ня в комнату Мафтій, тай продовжив никати своє аніме за сініґамі.

Ай выд мене политїла оповістка:

та нич
лежу, вспоминаву набережну тай ґріґонцы
а ты?

Коли побируву вповісти тото, што направду думаву? – ож хотїв им ї вбыйняти май силно, поцюльовати щи раз, не пускати такой нараз домȳв.

На телефонови заблистїло:

так чудно пишеш ахаха
я вже зараз йду спати

Я ся зась яв ганьбити, айбо на сись раз даяк иншак. Нашто ми пише сякоє уразливоє? Думав им, ож лїпше буде писати удкрыто, так ги говорю, по-свому. Одповідам:

сам ся чудую ахаха
ліпше звонити

Айбо мало ми гȳрько. Хоть так, хоть сяк, исе быв дуже красный вичȳр.

Завтра субота, Нелька буде йти домȳв, а я ся ачий убстану у вароши. Треба ми ся повно вчити – у понидїлок маєме важный тест из математічного аналіза. Кидь пȳйду домȳв, та зась ся нич не буду вчити, дома фурт є робота на обшарю. Исе така іронія – родина ми морконит, ож платят ми высоку школу, вбым ся вчив, а чим треба дашто дома поґаздовати – та учіня ся легко шмарят гет… А я, межи инчым, щи ани раз не просив гроші на еґзамены, ушытко-м здавав сам! Сякым сыном бы ся мали гордити, а не скабрити, ож нич не хочу робити дома. Раз ми кажут: «Учи ся, бо видиш, якый у нас тяжкый труд – кидь не хочеш быти ги мы, учи ся» – а пак жалувут, ож помного ся учу, та не помагаву на ґаздȳвствови. Е, ґалиба из сим! Убстану ся завтра у варошови, тай готово.

Лежу си, слухаву, як Мафтій доникує свої японські мультикы. Помежи тым мирькуву, як завтра буду тото всьо вчити, тай ци не закликати може дакого из свої ґрупы, вбы ся повчити разом… Ид тому ся присувавут ай думкы за Нельку. Ба што буде завтра дома чинити? Ба ци полюбило юв ся зо мнов? Ци добрі, ож быв им такый ганьбливый, а ци може треба было, гикой ся знає у кінови, ухопити ї за дараб та д собі? Ей, біда ми из тыми люблінями, кидь я ся в тому щи домак не розуміву!

Очи ми ся заперли, из плафона долȳв спускат ся тишина. За вызором щи гучат моторы, но запирати го не буду. Чим дале, стає май жарко, най хоть через нȳч зайде мало студеного воздуха удну. Лежу си тай пробуву уснути, но лице ся розплыват усмівом. Не можу тому трывати! Раз – тай имив им собов бити, хіхонити ся, істерічно собов дрыгати! Ей, бо повный им усячиного, што не знаву, як описати. Просто хочу лежати тай шкірити ся, так ми добрі.

– Присниш ми ся дниська? – шепчу сам собі сперед тым, як голова впала нурькы в парну.

Щи-м ся даякый час куріцмав, пробувучи вытручати шелиякі думкы з головы. Уже ми ся дашто снит. Плавле ми картінка, не розуміву ся. Гибы дома-м, у селови, у себе у двȳрцьови, при тȳм попиля мене ходит мȳй сосїда та дале никат мультикы на телефонови. Будька з псом не на свому містови, хоть мене тото у снови не силно казит. Небо затягнуто страшными хмарами, збират ся буря. Из хыжі выбігат мамка тай зачинат на ня страшно гойкати, ож дораз буде дождж, а я щи не позбирав дынї на городови. Дала ми в рукы кошарку та каже, вбы-м ишов наскоринько вызбировати. Но тай иду я на город, но вȳн чогось дуже-дуже далеко. Треба д ньому йти через якісь берегы тай зарїнкы, нич не близко. По пути ми звонит мамка тай мондюклує, ож ищи не вызбирані дынї, а дождж уже зачав сыпіти, а я такый лїнивый, лиш ми учіня в голові, дораз буде палити мої зошиты, кидь не буду ся май старати помагати родинї… Туй раз – упалила блискавиця руно сперед мене!

Напудив им ся. Удпер им очи, кукаву на телефон – пять годин. За оболоком вітер гыбат деревами. Ачий тото посправдїшня блискавиця ня розбудила. Устав им, иду на кухню напити ся воды, паралелно прокручувучи в голові свȳй сон. «Ей, бо дурниця ми ся приснила, щи з тыми дыньми…» – подумав им, лыґавучи повный погар студеної воды з краника, – «Йой, бо недобра вода, фуй!»

Но, туй го маєш – уже-м не годен уснути назад. Дождж цоркат у скло, трепеты гудут тому фоном, гикой чудный горроровый саундтрек сиї ночи. Щи мало, тай тоты трепеты затанцювут круг хыжи, затягувучи мене на слїдувучый уровинь сього пазла, де треба буде ся бити з «босом» – розказати мамцї, ож дынї збирати в дождж ото недобра ідея. Закидь ся тихо хіхоню з свойих ґеніалных інтерпретацій, забрынїв телефон. Кукаву на екран:

добрий раночок, моє мачатко, я вже біжу на автобус

Нараз ми стало даяк май супокȳйно. Пишу «Щастливо ся дȳбрати», дȳставу «Красно дякуву :3» Уже ниякого мондюклованя, ож чудно пишу, сяк бы ся жило…

За єдных дві годины вже шупітруву очима зошит, у фінджі стыне кавиль, за оболоком ся вже розглотило. Уночи-м бойовав из трепетами, а типирька буду з диференціалами. Йой, што йих не люблю! А мусай ся навчити, кидь хочу всокотити стипендію. Ипен из другыма предметами такої біды не маву, гикой из математічныма. Чорновик спередо мнов убрастат сімболами, котрі ми ся дисять годȳв назад ани не снили, а сього дне ся в них уже читаво розуміву. Имив им ся на тому, ож уже не слїпаву в зошит, а споминаву, як ся тота алґебра вчила у школї. Многым ми май легко йшло – ачий завто, ож были май прості темы, менше треба было фантазовати з тыма ціфрами. Оксана Михайлювна ми казала, ож файно ми йде, лиш ся лїнуву. Де в біды бым ся не лїновав, кидь ото такоє неінтересноє! Другоє дїло – ґеоґрафія, там ся хоть за дашто менш абстрактноє розказовало…

Порозумів им, ож учіня домак не йде. Треба йти хоть дашто заїсти. Были в ня там яйця тай пȳв хлїба, треба дашто зажвати… По пути на кухню зачав ми дзилиньконїти телефон. Зрадовав им ся – ачий ми Нелька звонит, но нашто? Быстро-м ся лишив сміяти – звонит мамка.

– Алло, – беру трубку.

– Привет, золотику. Ануж, обы-сь не забыв цуря взяти порайбати, як будеш ити домȳв, – зачала мамка.

– Та щи маву в чому ходити, – выдказуву, а дале май потихы, – тай тото, я дниська не буду йти домȳв.

– Як ото не будеш?! – згойкала мамка, не розумівучи.

– Пак у понидїлок у ня еґзамен, убставу ся учити, – кажу вже мало май голосно.

– Но та? Дома ся не мож учити, ци як?

– Та мож, но дома учіня не буде… – кажу мало виновато.

– Е, не говори дурноє! Обы-сь по полудню быв дома! – уже май сердито каже мамка.

– Не прийду! – рявкнув им у трубку.

– Обы-сь на матїрь не гойкав! Казала-м, обы-сь быв дома! Никай ся на нього, щи ми буде пысковати! – яла ми скабрити мамка.

Збив им, змериґовано вер им телефоном гет. Щи на ня буде гойкати! Телефон гудит зась – іґноруву. Никайте, щи на ня гойкати будут! Казав им, ож убставу ся, та убставу ся. Треба ми ся вчити.

Закидь вібрувучый телефон масажує діван, я ся учу. Но, як ся учу? Слїпаву у зошит, но нич ми не йде, нервозный им. Треба ми было сякоє из самого рана? Цїлый динь так и пролитїв. Я ся пробовав учити, закидь мамка пробовала ми ся дозвонити, закидь Мафік пробовав допозерати свȳй мультик, гойкавучи на ня, обы-м выключив вібрацію на телефонови, бо уже ай його сесе выїло.

Ближе до вечора мало-м ся май успокойив, звоню мамцї:

– Но?! – нияко выдповідат мамка.

– Успокойили сьте ся вже? – звідаву ся доста супокȳйно.

– Тебе тко сяк навчив из старшыми говорити, ты, бітанґо єден?

– Тадь вы ня навчили! – уже ся мало й смію.

– Спасу ми не є з сякым дїтваком, Боже мȳй, Боже… – жалїє ся моя мамка.

– Мамко, мушу ся вчити, у понидїлок тест буду здавати.

– Пак а чом ся не можеш дома вчити?

– Бо будете ня силовати дашто ґаздовати, а я ся пак не буду мати час навчити! – набрав им ся смілости йсе уповісти.

– Йой, золотику мȳй… Тадь и я за тото твоє учіня переживаву. Ты шіковный дїтвак, стабілно здаєш тоты свої сесії… Айбо дома ся тоже мусит робити. Нянько хворый, минї бȳлш не є кому помочи… 

Туй ми ся навернули на очи слызы. Стало ми дуже ганьба. Та я сякый малый еґоїста тоды? Нич не думаву за домȳвство, тай направду хоснуву сись тест лиш ги выдговорку, вбы не йти домȳв…

– Може завтра рано най прийду? Што треба зробити? – звідаву ся хриплячым голосом, мало не реву.

– Е, та де! Які робити в нидїлю? Сиди вже там та учи ся, но… – удказала ми мамка, даяк онь дуже супокȳйно.

– Добрі, мамко.

– Сиди ся та вчи, пак ти завтра позвоню.

– Лиш нянькови нич не кажіт, – кажу виновато, чувучи, ож мамка вже не має дяку говорити.

Ци треба казати, ож учіня в тот динь не йшло? Ачий вер годину сидїв им на діванови а кукав у плафон, думавучи, ба зашто ми сяка біда? Нич им не трїбный – ни вчити ся, ни родинї помочи… Ци буду я сякый треба Нельцї? На телефонови ся засвітило:

мы тебе любиме

А я – у ревы. Зошит у тайстру, завтра рано йду домȳв.