«Юж мі так не буде, як мі было перше…» – душевны слова з, певнї, найвеце знаной лемківской сьпіванкы, яка юж давнї служыт даяком візитівком, ба навет неофіцийным гымном нашой Лемковины. Лемкы сьпівают «Ой верше, мій верше» всяды – сесе конечна част буд-якой лемківской учты. Лем ци задумували ся мы, сьпіваючы, яка гістория той сьпіванкы?

Першый раз нону сьпіванку было зафіксовато щы в далекім 1885-ім роцї на теренох Закарпатя (на жаль, без зазначыня точной місцевости). Товды єй записал Григорий Олєксандрович Де-Волян в своёй експедициі, же провадил під орудом петербурзкого «Императорскаго русскаго географическаго общества». Яснї, мала она своі лёкальны одмінности – наприклад, почынала ся з выгука «гей», а не звыклого нам «ой»: «Гей верше, мой верше…», – а тїж складала ся з штырёх куплєтів, якы лем свом тональностём напоминают традицийны.

Дашто потому, в 1902-ім роцї, Іван Верхратьскый в своёй фундаментальній працї «Про говор галицких лемків» подал щы дакілька варянтів той сьпіванкы. Они были цалком невеликы за обсягом і радше напоминали осібнї взяты куплєты-присьпівкы, нїм якуси цїлісну пісню. Лем, бодай што, а они показали загальнолемківскє пошыріня «Ой верше, мій верше», бо были записаты в ружных сторонах Лемковины.

Зіправды знаном сьпіванка стала лем товды, коли сьвіт увидїли єй авдиозаписи. Спочатку на фоноґрафічный валик у 1912-ім роцї (запис здїйснена Осипом Роздольскым в селї Ропиця Руска), а кус потім, у 1928-ім роцї, юж і на ґрамплятівку (в Ню-Ёрцї, на всёсьвітнёзнаній студиі Columbia). Опріч того, в 1918-ім роцї Климентий Квітка, муж Лесї Украінкы, записал в Києві «Ой верше, мій верше» од жінкы зо села Переґримка. Він і першым положыл сесю сьпіванку на нуты.

Пак, сьпіванка скоро стала єдном з найвеце знаных медже соткы інных лемківскых сьпіванок. Етномузиколёґы континовали ю фіксовати в велёх другых селах (навет за меджом властивой Лемковины, наприклад, медже рускых переселенцїв до сербской Войводины – фактичнї, першой руской дияспоры), композиторы же по-доброму змагали ся єден з другым в уміню хоровой обробкы того лемківского дияманта. За наслідок, в меджевоєнный час, певнї, не было такого сельского хора на цалу Лемковину, котрый бы не мал «Ой верше, мій верше» в своім репертуару.

Гнешнїй варянт «Ой верше, мій верше» завдякує свой появі композиторови Михайлови Соболевскому, уродженцю села Костарівцї, же одраз під Сяноком. Він ся складат з штырёх стопчыків і передає мыслы дївчыны, котра ся выдає замуж і грызе ся, же в новім домі єй уж не буде так добрі, як было коло рідной матери. Гварит ся, што М. Соболевскый записал ю в ріднім селї.

Правдиву славу сьпіванцї принесла славетна Квітка Цісик, котра, хоц і не была лемкынём, але так щырі а чуйнї засьпівала «Ой верше…», што і по гнес векшіст сьпівачок переберают іменно єй спосіб выконаня, а лемківскому слухачеви тяжко стримати слызы.

Яснї, гісторию «Ой верше, мій верше» труднї курто описати в єднім артиклю. Злочынны депортациі привели до новых сенсів, якы передає та сьпіванка – туга за рідным краём… Нона сьпіванка стала симболём розваленых доль і утраченого дому, симболём, же лучыт лемка з лемком всяды по сьвітї. Та зохабме, братя, тугу. Вірме, што хоцкы юж як перше не буде, та надале буде лем лїпше! А жебы было, то не лем вірме, але і разом робме штоси до того. Як лем нас не нищыли, але прецї мы, лемкы, і по гнеска жыєме. Попри шыткы біды зме незламаны, за то мы были і завсе будеме, а з нами і наша культура, сьпіванка, бесїда… Поможий нам, Боже 🙂