Погребальна традиція русинȳв, авадь што ся з ниї обстало

Каждый, ко ся родив, мусить зробити лиш єдно – умерти. Смирть свōйōв універсальнȳстьōв скапчує вшиткых жительȳв планеты, бо усі ся мусять з нив стыкати. А типир зузиме область зōру на сōціальный аспект смерти – погребальну традицію. Кідь добре задумати ся, погреб близької особы быв першым, чим дōісторичні гōмініды (люди) начали різнити ся уд скотины. Значить, бисіда йде про оден із самых дōвгых процесȳв у істōрії людства. За тȳлькый час йся традиція набирала самі пистрі формы. У данōму текстови поникаєме на вто, до чого дȳйшла погребальна традиція русинȳв. Для наглядности наведу приклад из Боржавськōї долины, што у центральнōму Пудкарпатьови, закладавучи на тōму, што м пережив сам і што м узнав уд люди.

Майпершоє­, треба рōзділити погребальну традицію на сакральну і сōціальну части. Што до сакрального, похорон лишать ся для русинȳв тайинством реліґійным. Немалу рōль туй грає конфисія, до якōї належить умершый тай його родина. Бȳлша часть русинȳв суть православными і греко-католиками, но до того щи додає ся локальна специфіка, котра ся годна різнити у каждōму селови і даже храмōвōму приходови. При тōму всьōму обставуть ся загальні правила і порядок, якых ся додержувуть почти всі.

Сōціальна сторона похорона вклинює свōї правкы у процес. Завто не мож намальовати ōдну модель, котра пудойде цілōму реґіонови. Одно обстає ся незмінным – умершого мусай похоронити у кōрōткі строкы із практичных причин. Ото рōзумівуть ушиткі, пуд ісе правило пудстрōйює ся люба традиція. Сященник годен удкласти похорон, кідь на вто є серйозна причина. Наприклад, кідь діти умершого потребувуть час, обы ся вернути із-за границі. Но, в ōснōвнōму, похорон ся удбывать на другый-тритьый динь по смерти.

Період межи смиртьōв тай похороном майнасыченый. У сись тяжкый момент ближа родина старать ся орґанізаційно помочи «хыжньым» – родакам, у чійōму двōрі стала ся смирть. При потребі капчавуть ся і сусіды. Така пōмȳч є пріōрітетна, бо каждый розрахōвує, ож сам колись попаде у пōдōбну ситуацію. Усьый час уд смерти аж до похорона при пōкōйнōму має гōріти свічка, яку кōсь мусить сокотити, обы не загасла.  У першу чергу треба обмыти і убрати тіло, дати знати до церкви про смирть, обы забили у дзвоны. За тым мусай купити вадь договорити ся за деревище і хрест. Колись ото было май проблематично, но типир дефіцита у сьȳв сфирі почти не є. У деревище пуд парну пōкōйнōму кладуть, наприклад, свіжого сіна вадь отавы, стилять ушиваный рушник. Такых дрȳбниць у сьōму ділі є много, якісь мавуть практичный характер, а якісь суто симвōлічні.

Но майбȳлше часу забирать орґанізація смертнōї псавтырі, на якȳв читалникы молять ся биля тіла. На таку церемōнію подає ся лише безалколгольноє питя і закускы, айбо столы і лавиці напаровати мусай. Родина годна покликати ид читалникам і сященника, якый може брати за вто якусь плату. Коли начинать ся псавтыря, у двȳр ся схōдять родина і сусіды, обы уддати чисть умершōму і його родині. Для многых посторонньых ото є лиш формальнȳсть, они ідуть «за чисть». Но іґноровати її не принято.

За псавтырьōв треба, обы аж до похорона кōсь быв биля тіла, никав за свічками. Через нȳч родичі давуть хыжньым припочити і беруть на себе вту завгуру. А зрана ся робить остатня пудгōтōвка до похорона. Родина договорює ся з ямашами, котрі укōпувуть яму на теметōві. У двōрі робить ся місто для дійства. У договореный час приходить сященник і схōдять ся люди. Похорон май ōфіційный і май удкрытый, ги смертна псавтыря. На нього прихōдять усі, ко має хōть якоєсь удношеня до покойного. Пȳсля кōрōткōї процедуры деревище з тілом выносять з хыжі на двȳр. Ги правило, ото роблять нехыжні люди. За тым слідувуть молитвы, сященник говорить казаня. Усьый час коло деревища стойить ближа родина. Коли церемōнія ся кȳнчить, деревище несуть, авадь везуть дōлȳ путьом до теметова. За тілом пішком ідуть люди. У сись момент нико никого не обганять на путьови. Люди закрывавуть вызоры тай двирі, кōй іде погребальна процисія. А на теметōві до того часу уже чекать готова яма. Сященник проводить останні процедуры і дає команду ямашам, ож тіло мож спущати у яму. У сьōму процисі участвувуть четверо. Раз у яму мечуть дві палиці, обы мож было пак утягнути мōтузкы. Дале деревище кладуть на дві палиці над ямōв, які называвуть ся ґутты (удсіть походить лайка «ґутта бы тя вбила») і прибивавуть крышку. На мōтузках деревище помалы спускать ся у яму. Усі присутні годны верти у яму жминю землі. Дале яму начинавуть закōповати. Сись момент є одным із майтяжкых и часто туй емōції прорывавуть ся вон.

Похорон може кȳнчити ся на теметōві, а може прōдōвжити ся на комашни. Ото є остання вичиря, яку родина робить у памнять про покойного. Залежно уд достатку ґаздȳвства, комашня годна быти скромна, у двōрі, авадь май богата. У наш час люди уже сохтувуть робити ї у ресторанах. Пȳсля комашні для родины, котра погребла свого члена, начинать ся траурный період. «Быти у траурі» одным словом называть ся «дясовати». Ото проявлять ся у нōшіньови чорного цуря, ширинок у жȳн і здержаности у каждоденнōму животови.

Слідуючым ключовым етапом є сорокова псавтыря, котра ся робить на сороковый динь по смерти. Іся псавтыря вже не є така жалобна і на ниї подає ся нормальноє ідіня, ги на гостину. Наприклад, топтані крумплі, левеш, мнясо, рыба, грибы, штруґлі. Суть псавтырі є реліґійна, но самоє дійство має і сōціальну сторону – на псавтырю сходить ся родина і щи раз поминать покойного, пуддержує єден одного. На сьōму мож бы закрыти тему, но у животови русинȳв пōкōйні занимавуть своє місто дōтȳдь, дōкȳдь іх тямлять. І так, кідь родина годна сōбі вто позволити, каждый рȳк може робити ся рȳчна псавтыря. Не говорячи про парастас – реґулярну церковну молитōвну церимōнію направлену на поминаня покойных. Попри того принято, обы родина сама дозирала за гробами тых, кого похоронила і свойых прямых предкȳв. Ото май бȳлш поязано із слабōв ритуальнōв інфраструктурōв на сільськых теметовах. Из другого бōку, люди каждый рȳк і даже май часто удвідувуть гробы.

Выкладену туй інформацію мож приписати якраз селам, бо у варошах давно вже мнōгі традиції ся редуковали. Замітно, ож і села помалы начинавуть близити ся до того. Но сись процес є природным і не мы пирші го проходиме. Айбо мені ся видить, ож у нашых погребальных традиціях є немало людського, сōціального, не поязаного из формальными реліґійными ритуалами. Ото ся проявлять як у неґативных, так і у позитивных аспектах. Помȳч, чисть, самоуддача суть тыми рисами, што помагали людьом жити і у майтяжкі часы, котрых на нашȳв земли было доста. А значить, іх треба сокотити, за них ся треба держати. Бо якый нам хосен из стерильных традицій, кідь мы не будеме жити по-людськы уд нароженя до смерти? Якый хосен из псавтырі, кідь на ниї сходять ся точити бріхні, а не помнянути покойного? Якый хосен из парадного похорона тай богатого гроба, кідь нико ид ньōму не приходить?