У статі будут выхосновані два тирміна: койне тай узус.
Койне — тото наддіалект, зыбраный з дакулькых діалекту даякого языка, задуманый быти максимално врозумливым діля булшости носитилю тых самых діалекту.

Узус (уд лат. usus — звык)  — общепринятоє хосноватилями языка хоснованя слув, фраз, ґраматічных конструкцій.

Преамбула

У єднуй из давньых статий на нашум сайті «Русиньскый — домашній язык»,автор выразив исякый назор, што ся тыче роздроблености русинського языка:

«Што треба нам з тым зробити? В ідеальным світі зобрали бы сме найліпшых языкознавців з каждой групы, заперли іх в конференцийній сали і не выпустили, закля не нашли бы розвязаня на кодифікацию. Лишати тоты гіперболі на ранті, стріча тых специялістів єст необхідна. Згромаджыня найліпшых фаховців в єдным місци в ціли рішыня так важной квестиі видит ся мі найліпшым розвязаньом.» Сесе трутило нашу нынішню редакцію д думці, а ци гія тото нам поправді? Ци гія заперати шпеціалісту в єднум кабіниті, бы вни ся договорили, тай учинили даякоє романтичноє ідеалноє койне, діля вшиткых русину зо вшиткых штату? 

Ци возможно учинити єден стандарт?

Проблема была в тум, же у Пудкарпатьови, Пряшувськуй Руси, Лемковині а другых реґіонах иншака традиція писма: у Пудкарпатьови чилядь почасту не годна розуміти в букві Е звук [и] и, во многому спозад украйинізації, читат Е ги [е] такой в усьых позиціях и в тых словах, де в живуй бисіді мав бы звучати [и], а пак сякый выговор перенимат до свої устної річи; у Пряшувськуй Руси булшость простої чиляди не знає хосновати кирилицю, а в Україні наспак латиницю; у Лемковині гет иншака традиція адаптації чужых слув; у гуцулу тай бойку, котрых поєдні діятилі русинства знавут прилучати д карпаторусинському народови (из чим наша редакція ниє согласна), домак друга традиція писма; уни не мавут фонему /ы/, тай уцілому бисіда їм ся доста рузнит уд руснацької такой на вшиткых уровнях, што в тум числі удбиват и доста иншакый уд нашого соціалный тай історичный контекст.

Типирішні інтелектуалні возможности, гіпотетично, позволявут учинити єденворошный стандарт, як мінімум, про Пудкарпатя, Пряшувську Русь тай Лемковину, базувучи го на ворошных рисах, характерных діля усьых трьох реґіону.

Пак, чого тогды дотипирь нико не приняв щи даякого стандарта?

Спершу ся вшитко робило по планови ретороманськых языку: діля каждого реґіона мав быти учиненый свуй стандарт, а потум из часом мав бы ся появити єдиный стандарт. Свої стандарты получили вшиткі реґіоны, кроме Пудкарпатя,  то є так позад многых політичных причин, баналної невызнаности языкаукрайинськым штатом тай удсутности людий, котрі бы ся за вто брали; а тоты, ко ся брав, тото чилядь доста ґрупковата, котра свойов бисідов дорожит, тай зачасту уни удстоювут конкретно свої видіня, ги приклад, у пудкарпатьови была довга перека по проблимі записа рефлекса о* тай е*, ци то, як, наприклад,писати слово «муст»: муст, мӱст ци міст.

Проблематичным є щий то, же державної пудпоры школованя рудного языка ниє, при чум и на Словаках уна ниє гет силна.

По сюй причині, як на Словаках, так и в Україні, люде учинили своє народноє писмо: у Словенщині люде хосновут латинку (и даже не офіційну транслітерацію, ай позад словацького взорця), а в Україні люде записувут ушитко фонетично, хоснувучи принципы, котрі знавут з ошколы, ци то принципы української ортоґрафії, при тум, же не до кунця розумівут, же фонема/ы/ домак екзістує.

Часть русинськых активішту тай кодифікаторы русинського языка на Словаках твердо стоят на пересвідчіньови, же русинська бисіда ся повинна записовати лем кирилицьов. Ясні, же тото ся робит діля булшої єдности з другыми руснаками через ворошноє, традиційноє писмо (шак традиція йся была перервата уже булше ги 80 року типирь). На бану, тым уни чинят лем гурше, бо кирилицьов, фактично, марґіналізувут язык, бо її просто нико з «простых» словацькых руснаку не знає й не хоче вчити. У сякому контиксті, кой русины далеко не сут скапчані, а часто дажий домак вудну єдної державы не сут такыма, арґумент «за» стає й арґументом «против» – сякоє наопак розкапчує вудну. Змаганя не розрывати скапчіня межи реґіонами на практиці паралізує активность вудну самых тых реґіону.

Межи русинськыма активіштами в Україні ся тручат булш етимолоґічноє писмо(хоть и тото ся ограничує етимолоґічным записом перехода /е/ > /и/), при тум, же булшость людий в реґіонови дажий банално не знає за екзістованя дуже важної діля русинського языка фонемы /ы/, хоть, при тум, усе ї выговорює, айбо розуміє ї скурше ги довгый приголосный звук, и пише на її місті вадь буквално «нич» (як ото слова «ты, быти, хыжа» пораз знавуть быти записані як т, бла, хжа) авадь, май часто, по аналоґії з українськов ортоґрафійов, не розрузнявуть ї на письмови з И.

Ай ищи «проста» чилядь у своюй булшости розуміє асиміловану Е ги чисту И, и в дуже выйимковых припадах годна читати слово день ги динь, а тоты, ко так пишут, роблят тото лем по причині, же сякый запис май самарат на вкрайинськый. 

Без записаня фонемы /ы/ в людий появлявут ся пораз проблемы з розуміньом писемного языка. Исе проблема, котру поправді гія рішити, айбо ушиткі годы свады йшли не за способы її розязаня, ай за писаня слув «муст» тай «динь».

Учинити єден стандарт на етимолоґії было май легко дись так у час Чехословенщины, кой люде в булшині читати, писати не знали, и кой руснакы Пудкарпатя й Пряшувської Руси щи не были розділині штатнов границьов, а язык мав ворошну писемну традицію. А кой є даякоє народноє писмо, то учинити вже стає проблематично. А удмітованя сякого писма стават дурным и непродуктивным, тым булше в ситуації, де людий не возможно навчити инакого писма через вошколу, бо ниє самых вошкул.

Та ци гія нам койне?

Туй, як исьме порозуміли, проблема не в тому, ци тото возможно, ай проблема в тому, ци є потреба на тото койне, ци потреба є на штось другоє. Многі великі языкы мавут свої реґіоналні варіанты, ги, напримір, персидськый у Іранови, Афґаністанови й Таджікістанови, котрый ся записує и арабськым писмом, и кирилицьов; авадь сербохорватськый, корый паралелно хоснує и кирилицю, и латиницю.

Мы маєме ситуацію, де русины живут у многых рузных державах, уд крайины до крайины, де ділова тай технолоґічна лексика ся доста рузнят, и русинам укаждум штаті треба даяка інклузивность, каждуй етнічнуй ґрупі, и дажий тым ґрупам, котрі сут у меншині, ги русины в Мадярщині вадь лемкы.

У такум случайи писмовый язык має быти дуже етимолоґічным, глядаєме «общый знаменник», котрый формално буде май врозумливый про вшиткых, айбо не буде передавати жадної локалної лексичної ци фонетичної специфікы даже у масштабах цілого реґіона (Лемковины, Пряшувської Руси авадь Пудкарпатя). Такый варіант не буде трібен на задачу всокочіня місного языка в каждому удділно выбраному діалектови, тот язык не буде ся асоційовати з конкретно їхньов бисідов, а значит не буде мати шансу выйти за границі узького кола його творитілю; тай докус не буде трібен на легкоє натівноє поширіня малоуживаных слув вадь неолоґізму позад неінтуїтивности їх выговора выходячи з написаня.

И йсе при тум, же люде з рузных діалекту вудну єдного штата, напримір из рузных частий Пудкарпатя, супокуйно ся розумівут, бо контактувут. Супокуйно проходит конверґинція діалекту, типирь в Ужанщині знавут уповісти «аж» утому значиньови, што в Марамороши, а в Марамороши годні вповісти «кідь», хоть и сі слова не сут традиційні діля сих реґіону.

Туй варта нагадати и приклад ретороманськых языку у Швайцарії, бо там ситуація майже дослувно така сама, лем зо сто годами скушености сперед нами. У 1982 годі лінґвішта Гайнріх Шмід учинив Rumantsch Grischun ги штучный писемный стандарт из пяти ідіому, задуманый головно про писмо, з наміром капчаня людий. Ид 2009–2010 школному годови около половины ґмін кантона Ґравбӱнден перейшли на школованя по RG, айбо у 2011 годі четырнадцят из тых ґмін вернули ся до учіня по своюй реґіоналнуй писемнуй формі, а Великый совіт кантона у децембри 2011 позволив май друковати учибні матеріалы у вшиткых пяти ідіомах. У 2020 годови подобным способом сурміранські ґміны на референдумах вернули ся ид школованьови по сурміранськы. А оцінка з 2019 года, зроблена на заказку кантона, дуйшла до выслідка, же Rumantsch Grischun по правді не побіровав роль моста меже ідіомами у животі, хоть ся далше убстават у офіційнуй, адміністративнуй и медійнуй сфирі, и то при тум, же за ретороманами стояв штат, котрый тото фінансово тручав дисятилітями.

У русину такої силы ниє никде. Вшиткі «природні» стандарты, котрі нам ся видят самособов врозумливыми: французькый, таліянськый, украйинськый тыж были колись штучно зроблині, айбо за ними стояв штат из школами й адміністраційов, котрі дисятилітями силовали людий принимати тот стандарт. «Штучный» стандарт без штата за плечима фактично пробує повторити процес, котрый всякде в історії робив штат, лем силами дакулькох актівішту и такый проєкт майже все ся кончит не языком чиляди, ай языком актівішту.

Видиме, же на Словаках нико укрем активішту не хоснує пряшувськый стандарт, котрый и так доста слабоваріативный домак вудну єдного штата. Ушиткі ся переписувут латинков и розумівут ся вудну свойої державы, а якраз кириличноє писмо їх удтручує й повышат поруг входа у офіційно приятый писемный стандарт діля булшости обыватильства.

У Вкрайині вшиткі ся переписувут абсолутно рузными варіантами писма, айбо при тум ся розумівут, и булшость людий, котрі си думавут, же вни пишут уже по русинськы, а не «по закарпатськы», тото просто люде, котрі хоснувут букву «Ы». Носитилі иншакых діалекту, з иншакых частий Закарпатської области, супокуйно ся розумівут, бо контактувут.

Язык робит дві роботы єдночасно: служит комунікації (тоту роботу ліпше выконує уніфікація) и служит ідентичности (тоту роботу ліпше выконує варіативность, бо свуй діалект ото часть чогось личного й рудного). У ситуації, кой асимілація йде зо вшиткых боку, сеся функція стає дуже важна, позад чого многі хоснувут дуже нам даликі (пораз то хосенно), ги приклад, мадяризмы, котрі в насиліньови ся часто розцінювут ги штось своє, кідь їх руняти зословлянськов лексиков, котру й так мож учути в украйинському, руському, вадь словацькому языках. Ниє пудло тручати слабопопуларні формы, бы всокотити їх, авадь бы усилити процес конверґинції, айбо тото гія робити у міру, и жебы не мішало розуміньови цілого контекста.

Узус ушиткому голова?

Ищи дві тисячі году типирь Горацій у свому творі «Поетичноє вмільство» уповів: «usus, quem penes arbitrium est et ius et norma loquendi» — звык(узус), у чіюсь власности є и право, й норма бисіды. Ни актівішта, ни ґрамарь, нистандарт не рішавут як «правилно», ай тото, як люде по факту бисідувут. Мы сядержиме руно сиї ідиї, же ниє змысла насилно пхати в бисіду людий слова,котрі нико никда й не чув. Тото ся має ставати природно, контактом людий з людми. На даный момент мы видиме, же контакты русину замкнуті лем вудну свойих штату, и орієнтовати ся в плані бисіды мусай ипен на вуднушньый контекст окремого штата.

А людьом того треба?

Діля того, бы тручати койне, гія русинська вошкола й пудпора штата, а в нас ниє ани первого, ани другого. Ипен основна причина, чого вно типирь невозможноє. Айбо туй ся убявлят звіданя, а ци людьом уцілому тото гія? Ци гія вно, дажий кідь стане возможным? 

Як исьме вже описали, люде пишут по рузному, айбо розумівут ся, панує варіативность, и чилядь до того привыкла, супокуйно проходят дажий процесы конверґинції. А такоє койне заберат варіативность.

Койне — файный варіант про націоналістичный мнюд у вуха, айбо не про обєктивну реалность, де тоту націю мало не з нулы гія стройити. Звіданя за койне в обєктивнуй реалности раз не стойит – и жебы його холем поставити, раз мусай рішити многым май актуалні звіданя.

Ци треба нам домак стандартизованый язык, кой мы ай так біруєме?

Сут три причины, чого ун нам треба: практична, културна й політична.

Практична: банално тото, што люде ся ним переписвувут и всяко го хоснувут, айбо не знавут як, спозад чого появило ся дуже много рузных варіанту писма, многі з якых тяжко читати домак самым носитильом. Знаня писати ґрамотно на рудному языци, котрый фурт хоснуєш, є базовым.

Културна: мы видиме в хоть якому языкови ай діалектови културну цінность, котру гія сокотити, тым булше в час, кой во вшиткых державах проходит силна асимілація й ґлобалізація. Сокочіня місного языка поможе всокотити й місну културу, менталітет а ідентичность уцілому, бо ипен уни ділят народы.

Політична: свуй язык дават нам кріпко стояти на політичнуй арині ги народ.

Удсутность стандарта вто тото самоє, што просто стояти тай дивити ся за асимілаційов. Ун наопак буде помагати людьом освойити свуй язык, и не лем писемный, бо через текст люде ся спознавуть из забытыма словами тай ґраматичныма формами й конструкціям; айбо сам стандарт мусит камайподобати на їх язык.

Основа, на котрууй мы мусиме стояти, тото русины й продуктивность

Асимілація проходит дуже быстрыми темпами, вшиткі сесі годы русинські орґанізації были дуже неефективныма й порожовали много вуднушньых конфлікту, ги хусна про русинство. Спозад чого така пудла ситуація ся никус не зліпшує и дотипирь. Нам мусай, бы выжити, быти продуктивныма. Май продуктивным путьом є не іґнорувучи всі спередущі ступляї чинити такой нараз койне, котроє выжадує проробити комплексну тяжку роботу, ай зачати раз поступово рішати май базові проблемы на містах, дати людьом простый діля освоїня інштрумент на адекватный запис рудного їм языка. Нам раз стандарт треба лем політично, а по факту, треба вчити людий не писати цалком єднако, ай того, же вни сут русины, котрі бисідувут по русинськы, учити людий май базовым и май важным правилам просто адекватного записа языка. Сокотити й розвойовати місну лексику. Аж стандарт и має быти, то ун має камай подобати на писмо «простых» русину, в адекватных границьох, бо такый буде принятый тепло, бо ун буде описовати рудну бисіду людий.

Выслідок

Ідия койне — неактуална. И воскреснути годна хыба лем в условіях максималної пудпоры зо стороны штата.

Русинам треба не єднакый язык, русинам треба «свуй» язык, в каждого ун рузнит ся, айбо всі мы го розумієме. Основна проблема русину вто тото, же за них мовчат. Мы маєме за ся кричати, бы всокотити свою бисіду а културу. «Народноє простоє писмо» й узус не ворог нашого языка, тото и є наш язык.

Стандарт дуже треба, айбо реґіоналный и варіативный, бы орієтовав ся напряму на русину, бы сокотити язык и порожовати хоть и реґіоналну, айбо конверґинцію. Тото буде первый ступляй ид тому, жебы колись у будучности мож было серйозно казати за даякоє койне.