Економічноє положеня руськых селян у мадярщині

ПЕРЕДСЛОВО ТОВМАЧА (РУДОЛФА ГУЛКЫ)

Выдаєме сесю книжку, як жерело до пузнаня односин на Пудкарпатськуй Руси. Хоть матеріал до ней зобраный урядником мадярського Міністерства ролництва п. Еґаном булше ги 20 рокув теперь, итак пуднятоє у нюй звіданя ся обстават нерішеным — острым.

Ко знає Пудкарпатську Русь, котра у своюй одсталости є консервативна, та мусит признати, што односины, змальовані Еґаном, не поміняли ся натулко, жебы и ныні їх не мож было раховати правдивым образом теперішности. Од часув переворота усі наші писателі, котрі писали за Пудкарпатську Русь фурт ся одказовали на сесе жерело. И посправді каждый, кому залежало на познаваня тых односин, муг ся сам у тум пересвідчити й учути за факты, ги бы одтяті из той книжкы.

Досліды Еґана помогли д даякым акційом з бока мадярського уряда у напрямі поліпшеня матеріалного стана челяди Пудкарпатськой Руси, и сесе є єдным из його добрых бокув, кідь не береме на позур другого бока сьой акції — мадяризації; мемарандум є єднако обжалованьом бывшых мадярськых урядув, котрі ся за сесю краину докус не старали, а тым самым были причинов матеріалного тай морального упадка. Из бока Еґана было высказаноє голосноє слово по ділу охороны бідных люди; через його меморандум ся тягне червено-крывавов нитков шор злочинув. Из помучов тых злочинув елемент «купчикув», як пуд торговелным, так пуд и реліґійным зглядом чим раз булше придобывав си муць ай землю пуд ногами, аж в кунци муг супокуйно оддыхнути, бо сіть, котров вун обпутав руськый народ, было уже доста файно видко. Из слобудного колись народа они стали неволниками у повнум значеню сього слова. Днесь торговля и промысел сут майже выключно у жидувськых руках — они сут власниками землі, маєтка — вшиткого. Над словянськым народом Пудкарпатськой Руси зависла тьма — мерево грузного бездійства.

Еґан у своюй книжці надголошує тоту силу жидувського елемента. Тоту силу и могучость — не фізичну и моралну, — а злодійсько-капіталістичну, чуєме и мы усі, котрых доля завела у Пудкарпатську Русь по єї прикапчаню до нашой Республікы. Стрічаєме ся из тыма тяжкыма односинами, айбо стрічаєме ся ай из незгодов.

Еґан у своюй творьбі змальовав даґде повну, даґде меджи шорами характеристику руського народа. Лем тот муг бы брати за злоє тому народови, ко не уважит, кулко стороч ся удержали тоты наші словянські браты проти мадяризації.

Вдячность — тым горам, тоты задержали тот поход. Гуршый враг обявив ся у жидувськум елементі, котрый для свойых матеріалных планув хосновав майпудлі засобы — здеморалізовав народ. Призвычаїв го до пянства — а алкогол вюг за собов и вшиткі далші ступені упадку. Неграмотный чоловік не учув тот пудлый намір, трафив у біду и ниодкы не мав пудпоры. Інтеліґенція, што выйшла из його рядув, одстала од нього, голосити ся до свойых рудных раховала за ганьбу.

У сякум стані перебрали сьме Пудкарпатську Русь; каждого щирого робутника, котрому присудила доля робити в Пудкарпатськуй Руси, мусит заболіти незгода, а у дакотрых містах и ненависть челяди, тайно пудострена їдкыма наклепами тых, ко у своюм власнум інтересови не годни желати, жебы пропали часы, котрі про них были золотым віком.

Непорозуміня тай недовіра мусят быти выгублені. Тут выникат звіданя: як сесе зробити? Из труда Еґана видко, што вун не є поклонником радикалного вырішеня, ай хоче слабый розвуй. Обстояня самі диктувут тот напрям. Ушитко, што мало ся стати про пуднесеня матеріалных односин (на другі прямо не наповідат), рахує повинностьов державы. Єднакож туй зась выступат из укрытя мадярськоє державноє думаня, ворожоє словянськым народум, котроє диктує згубленя инакого народного чуства, ги чуство державной мадярськой приналежности. Наша Республіка може ид ціли матеріального пуднесеня прикапчати и словянську любов.

Зміна односин не є возможнов без духовного пудйома; лем тогды пуйде з ней рука в руку и ґаздувськый поступ. Єднакож тота робота може быти вчинена лем за десятьроча. Тота проґрама є намічена. Радно бы было, жебы числені друбні акції у тому напрямови, были належно зцентралізовані, бо лем взаимным порозуміньом мож планово робити, а робота буде мати хосенный резултат.

Мемарандум Еґана выйшов у 1901 р. у Лвові, як Ч:21 „Літературно-Наукової Бібліотеки“. Сесе товмаченя вчинено по сюм выданьови, а такой лишено передслово и животописный нарис Еґана доцят дословно, завто бо обсягує у собі цінный матеріал.

Книжку доповнено образчиком памятника покладеного у Дравцьох, пиля Ужгорода, на тум місті, де загадочна куля убалила Еґана на землю, од чого му ся кунчив живот в Ужгородськум коргазі. Вєдно з тым лишаєме запис з того памнятника, што є гибы доповненьом передслова первоначалного илвувського выдавательства.

Дозвул на товмаченя тай выдаваня радо и ласкаво нам выділило Українсько-руськоє Видавательськоє общество у Львові.

Централный Союз хліборобськых кооператирув у Празі выдаваньом сей книжкы оддават честь чоловікови, котрый первый у Пудкарпатськуй Руси установив кооперативну проґраму, котров мавут быти замінені ґаздувські односины бідного пудкарпаторуського народу.

Р. Г.
У Празі, марець 1922 р.

ПЕРЕДСЛОВО

Хоть мадярські русины не оддалені од нас нияков непереходнов границьов, айбо за них cя пише у нас дуже мало, а знає ся ищи май мало. Причина того цілком ясна: ненависна борьба из нашыма майблизкыма сосідами, поляками, за пуднесеня нашого народа у Галичині на каждум полі тай за ослободженя го из пуд довгого полського панованя занимат позур ушиткой нашой свідомой інтеліґенції тай вычерпує усі наші силы на тоту борьбу. Завто не чудно, што в нас просто не є часу думати теперь за нашых братув поза Галичинов. И сесь стан мусит быти доті, докі мы ся не выбєме на верьх, докі мы не станеме панами на своюй власнуй земли. Тогды будеме годни подумати и за закарпатськых братув…

Тогды будеме годни подумати… Айбо ци ся придаст тогды на штось нашоє думаня? Ци буде тогды ищи из кым ся занимати у Угорськуй Руси? На сесе тяжко теперь одповісти. Мы можеме туй зазначити лем тото, же:

Інтеліґентні мадярські русины стратили цілком народноє чуство и не старавут ся пудносити народ ни матеріално, ани морално, а кой дакотрі єдиниці и роблят сесе, та авадь докус по-діточому, авадь доста слабо.
Інтеліґентні мадярські русины стратили также усякоє чуство єдности из другыми русинами, а у первуй лінії из нами, галичанами. Через тото они не рахувут потребным переступати границі Мадярщины, заходити хоть даколи до нас, припозировати ся до нашого живота тай прискіпльовати у себе тото, што найдут хосенноє у нас. А найшло бы ся уже у нас не єдно такоє, што бы їм ся пригодило. Айбо протув їх волі тяжко нам дашто радити, особенно у теперішньых часах.
Угро-руські селяне біднівут фурт и выходят из свойой отцюзнины цілыма масами, жебы найти ліпшу долю за морьом, у Америці (Зєдинені Штаты, Канада, Бразилія). Може прийти до того, же за якыйсь час они ся переселят докус, а кідь їх якась мала часть ся и лишит, та пропаде про нас, бо утопит ся у мадярськум морьови, вынародовит ся цілком. Тогды не лем мы, айбо нико вже не буде годен прийти їм на помуч…

Из другого бока, як бы вто не было, проблискує хоть маленька искра надії, што до того не дуйде, маймало не так скоро. Мадярськоє правительство, хоть не прихильноє пуднесеню даякых словянськых народув, выходит, и русинув, доникало, што из такых громадян, котрі не можут даже оплатити податкы, йому не є ниякого хосна. Оно постановило хоть штось изробити, жебы маленько пуднести мадярськых русинув. Завто й поклало было одділного свого комісара у особі Еґана — котрого роботу теперь печатаєме — што ся мав выключно занимати поліпшеньом долі русинув. Еґан ся у повности оддав своюй задачі и зробив уже дуже много у тум напрямови — кулко мож было зробити за такый куртый час єдному чоловікови — айбо, богужаль, смерть не дозволила му кунчити зачатоє. Доныні на його містови не є никого; коли правительство найде на нього одповідного чоловіка, тогды мы можеме мати надію, што мадярські русины скоро не пропадут; кідь не найде авадь не буде хотіти дале ся русинами занимати, тогды мадярські русины цілком, видав, погыбнут…

А мож бы при добруй волі поліпшити долю мадярськых русинув. Хоть земля, заселена ними — гурська, завто и неурожайна, айбо мож їх пуднести другыми способами. Купалні заклады, котрых мож бы на Угорськуй Руси позакладати много, бо сут про то пудставы, принесли бы околичным селянам немалі зароботкы. Промыслові ошколы, особенно про выробы из дерева, ид чому у обывателюв є врожденый талант, принесли бы му также немалый хосен. Пуднесеня ткацтва, годованя худобы, дробу, молочарство, пасічнитцво, гончарство и так дале, пудпоровані правительством, поклали бы также русинув на ногы. Та сесе ушитко могло бы быти лем тогды, кой правительство не лем пудпоровало бы русинув, ай и якось притіснило їх майбулшых вызысковачув, жидув, за што так доладно говорит у своюй роботі Еґан. Та ци буде хотіти оно зробити сесе при теперішньых обстояньох у Мадярщині, де жиды запановали на цілуй лінії — сесе зась звіданя, на котроє теперь тяжко дати одповідь.

Многоє из того, за што ся говорит у роботі Еґана, діє ся также у нас, особенно у горах, меджи тыма нашыма русинами, котрі граничат из мадярськыма. Мы друкуєме сесю книжечку не лем зато, жебы ся наша общественность познала з теперішньым економічным станом мадярськых русинув, ай и зато, жебы обернути єї позур на подобні односины у нас; їх цілком треба выкоренити, кідь не хочеме, жебы у майближум часі и наші гуцулы, бойкы тай лемкы трафили у такоє положеня, ги мадярські русины.

Володимир ГНАТЮК

ПАРУ СЛУВ ЗА АВТОРА СЬОЙ КНИЖЕЧКЫ

Автор адсьой книжечкы, Едмунд Еґан, умер у коргазі у Унґварі 20. септембра сього року [1901]. Хоть вун сам не быв русином и не признавав ся до руськой народности, айбо його имня тісно скапчано из Угорськов Русьов. Файта покойного походила из Ірландії, а його дідо прийшов на зачатку XIX стороча у Мадярщину тай поселив ся там. Його отець Едвард, котрый мав окрем Едмунда ищи й другого сына, Алфреда, купив си маєток у Бороштянкові, котрый перейшов у наслідство сынам. Едмунд ся родив 13. юлія 1851. року у Чакторні, учив ся раз дома, а ґімназіалну матуру склав у Сомбатгелськуй ґімназії. Од 1869–1871 быв практикантом ґаздувства у єднум саксонськум обыстю. У 1872–1874 учив ґаздувство у Відньови тай Галлі. У 1875. рокови быв практикантом ґаздувства на Чехах, а пак адміністратором великого обыстя у Прусії. У 1881. році порядковав свойым власным обыстьом у Бороштянкові (комітат Ваш). У 1883. році його поклали інспектором молочного ґаздувства у Мадярщині. Од 1890–1897 порядковав обыстя свойой жоны у Прусії. У 1897. році вернув зась у Мадярщину, а коли из зачину мадярського правительства зачали ся заходы про поліпшеня економічного стана мадярськых русинув, міністерство йменовало го делеґатом про проведеня сьой акції, и на тум стані вун робив без спочивку до смерти.

Акція правительства розтігала ся спершу лем на Бережськый комітат, май потум на Мараморошськый и Унґварськый, и помалы мала перейти на другі комітаты, заселені русинами, у перву очерідь на Земплин. Два рокы теперь [1897] Еґан выступив из обширным матеріалом до правительства, де указав на причину бідности русинув и способы його побороти. У меморандумови вун выступив головно проти жидув, котрых меджи русинами дуже много и які понищили їх свойыма усякыма ґешефтами тай обманом. Сесе начинило Еґанови читаво врагув, особенно меджи жидами, панами Мадярщины — было причинов інтерпелації у соймі и предметом дисциплінаркы протув Еґана. Його выправдали, а приданый му на помуч пуд напором дакотрых челядникув жидувськый сторонник прокуратор Фрідріх Паріс мусів полівити. Айбо непорозуміня меджи Еґаном и його врагами ся не кунчили тай гибы были причинов його смерти, доныні не выясненої. Єдны кажут, же вун ся сам устрілив, другі — же ньит, треті — же погыб од наслідкув американськой дуели [дуель, у котруй двоє людий при свідках жеребкованьом рішавут, ко из них себе забє].

Айбо як бы не было, мадярські русины стратили у нюм свого доброго заступника, а якоє вун од них мав честованя, видко хоть бы из того, же много їх было на опроводі, же єпископ Фірцак склав удові кондоленційноє [сочуственоє] письмо имньом русинув тай што такой на опроводі верло ся межи русинами думаня, жебы покойникови покласти памнятник, на што й збиравут гроші. У цілому треба повісти, же цілоє теперішньоє и просвітницькоє двиганя меджи мадярськыма русинами, котроє ся проявило за послідні три рокы, ушиткі читалні тай бовты, за котрі ся ани не чуло до Еґана, сесе його пряма заслуга. И кой на його місто міністерство не найде теперь чоловіка, што хотів бы ипен так щиросердечно и добрі вести зачату акцію, та утрата мадярськых русинув буде дуже велика и не оджалована ниґда.

Про поясненя значеня меморандума Еґана наведеме безсторонньый голос німецькой ґазеты „Vaterland“, котра (число №54 од 25. фебруара 1900) у статі, названуй „Жидувська мафія в сівернуй Мадярщині“, написала у час, кой на Еґана напали жиды за його матеріал, такоє: „Мадярськый міністер земльоділства Дараній не одкликав міністерського комісара Еґана за тото, же вун у Мункачи держав гибы ‚антисемітськый‘ звіт за потребность опікы над руськым селянством у мадярськых Карпатах“, хоть жидувсько-мадярська преса верла ся из великов дяков на сього комісара и на самого міністра (жидувського походженя). Дараній не муг одкликати свого урядника и лишити го без оправданя, ниґда не хотів засісти на лаві пудсудных и выявити себе серсамов у руках жидувськой мафії. Звіт за економічноє положеня руськых селян сіверной Мадярщины свому міністрови Еґан передав недавно. Сесе урядова студія односин місных селян из жидами, котрі наплыли у Мадярщину из Галичины головно путьом, котрый веде на Мункач. Єден из мадярськых фаховых літераторув и політикув (не реакціонерув) так ся высловив за сесь звіт Еґана: „Кажу из чистов совістьов, же в животі не мав им у руках лектуры, котра зачудовала бы ня булше, ги звіт Еґана, хоть звітник держав го докус обєктивно и студено. Вун вычислив имена й подав факты. Вун не накладав на сесь образ ниякі фарбы. Вун лем розказовав, а факты самі за себе говорили и поносили ся на винных. Ко прочитав сесь звіт, тот ревав, и мусіла му кров ударити у голову. Вун мусів имити ся злостьов“.

„Vaterland“ каже дале: „На сесь звіт Еґана, поданый міністрови ґаздувства тай другым ресортовым членам мадярського кабінета, верла ся сіверно-мадярська жидувська мафія из ушитков злостьов. Мафія протестує протув спасателной акції правительства. Што учинит мадярськоє правительство? Ци оно стерпит, жебы прийшлі російські и галицькі жиды зводили дале руськых селян на ковды? Ци проєкт Еґана оздоровит орґанізм руського селянина? Видав, май розумно справує ся німецькоє правительство, котроє просто заказує таку інвазію чужых на німецьку землю. Из чужыма треба и у Мадярщині вчинити куртый процес. Гет сякых елементув, котрі гублят мадярськых селян! Сесе розкладовый елемент, ворожый християнськуй общественности.

Володимир ГНАТЮК

ЕКОНОМІЧНОЄ ПОЛОЖЕНЯ РУСЬКЫХ СЕЛЯН У МАДЯРЩИНІ

Меморандум

Главноє жерело теперішньой недолі русинського селянства у сівернуй Мадярщині лежит у непродуманум запровадженю урбаріалных односин. Власти, што запроваджовали тоты односины, держали ся буквы закона й не раховали ся из ґаздувськыма потребностями селянина. Они ся не інтересовали, из чого тот селянин, прикапчаный сугубо ид земли, буде жити. Од селян забрали сінокосы, толокы, а частично и тоту землю, котрі они хосновали до того ворохом.

Булшина землевласникув оддали й оддавут свої земелні владіня майчасто в оренду поєдиным пудузятникам авадь наймачам, а тоты перенаймавут селянам потребных їм про прожиток тай годованя орні землі, толокы тай сінокосы за двойну вадь тройну ціну.

Єднакож загрішили перед селянством не лем великі провінціалні землевласникы. И сама держава тай уряд ся провинили тым, же ся докус не старали за условія живота челяди у тых краях. Держава ся не журила ипен за тото, жебы ся меджи челядьов тай власниками земли была рувновага. Селянин даяк животів, закі мав 6–10 морґув [стара єдиниця вымірьованя площи земли, приблизно 0.56 гектара] земли. Розділивши тоты морґы меджи 4–5 дітьми ишов у ковды.

Завто не чудно, же ушиткоє мадярськоє Пудкарпатя заселеноє теперь селянськым пролетаріатом, котрый не має доста земли, жебы з неї выжити. Муг бы збіднілый чоловік найти ищи, одповідно до природньых условій тых краюв, прожиток у одгодованьови худобы, айбо про сесе не выстават му ни сінокосув, ани полонин. А нанимати їх вун годен лем через посредника, котрый ушиток зыск забират собі.

Фабричного промыслу туй не є ниякого. Не є и ниякых копалень. Домашньый промысел, котрый ся ограничовав вовняныма выробками про своє хоснованя, докус пропав, бо не мож вувць одгодовати. Селянин уже купує про ся бовтовоє цуря. Кось бы муг подумати, же у сих краях, забитых дощками од світа, хоть прожиток туньый. Та де! Якраз наспак! До середины зимы изів каждый ґазда свої хлібні запасы, а до жнив жиє дорого купленым ідіньом. За вшитко вун платит на 8–10% май дорого од варошськой ціны.

На потребности челяди ся накладавут щи й другі обтяжности. Як у абсолютистськуй Мадярщині (из часув Метерніха тай Баха [бывші австрійські міністры]) нико ся не журив за економічні односины у сих краях, так и теперь, у конституційный час, наш уряд ся ограничує держаньом сякого-такого державного порядка в комітатах, а на економічноє положеня обывателюв йому єдно. Влада у жупах ся концентрує у тамошньых нотарюв. А які з того резултаты? Жонатый греко-католицькый сященик из ручнов платньов 200 злотых, отець дітий, мусит значнов міров жити из селянина. Єпископ не заходит у сесі глухі краї. И не контролує додержаня майвысокых церковных потребности. Учитель хоче одповідно жити, а інспектор приходит до його школы раз на 3–8 рокув. Нотарь, варошськый писарь, видит свого „штулріхтера“ [судю] раз на чверть рока, завто не чудно, што вун навыкне у селови ся розпоряжати так, ги ся тото хоче йому. Много нотарюв обдиравут народ як лем годни тай збыткувут ся з челяди. На другых землях Мадярщины є хоть якась середняцька земелна маєтность, што годно быти образцьом про друбні селянські ґаздувства. Туй такого середнянського маєтка не є. Туй ся нико не журит за урядову контролу, за школу, за путь и в общому за громадянські потребності. Сілськый пролетаріат лишеный на Божу ласку тай опіку.

Сесі умовы вытворили стан, коли у переважно хліборобнуй Мадярщині вымират хліборобный народ. Руськый селянин не видит цілый рук ни мняса, ани яйця, хыба выпє пару цяток молока, а у великоє сято изіст дарабчик житного авадь пшеничного хліба. Основным його наідком є вувсяный ощипок и — коли є доста — крумплі. И не є чому ся чудовати, же кой у другых гурськых краях видиме люди высокых на руст, дужых тай здоровых, та у русинськум Пудкарпатю ся стрічавут хыба недокровні, выроблені, пожовклі мары, недуйдаві, слабі, не трібні на воєнну службу, карликоваті, золотушні (скрофулічні), вольоваті, оддані выпивці пяниці, ковдошоваті, ліниві тай затуркані.

Смуток бере, кой никаш на сесь умираючый народ. Теперь мож бы даже предсказати день, у котрый послідньый русин утіче гет из краю. Дотеперь ся не найшло и двох-трьох людий, котрі бы ся узяли выправляти долю сих пролетарюв. Не узяли бы ся, бо и не могли ся узяти, кідь уважиме, же сесь бідный и темный народ, цілком лем хліборобный, трафив у рукы майсилного тай майхытрого торгового елемента у Европі — жидув.

Зачаток іміґрації сього елемента, котрый ся годує выключно из торговли тай из «ґешефта», припадат на давну давнину. Айбо опасні єї масштабы односно корінных обывателюв ся вытворили у первый раз у 70. роках, чому способили, ги мені ся видит, два обстоятельства: переслідованя російськов владов иновірцюв (розумійте — жидув) тай тот факт, же чужинці осідавут там, де находят про себе придатный ґрунт. Май богаті жиды пушли з Росії за море в Америку тай на европськый запад. Май бідні осіли на Галичині, одтам проникли у Мадярщину, майперше на русинські землі, де жив економічно пудорватый, а завто слабый народ, из котрого мож было усяко выгрібати зыск. Гикой паразиты ся мечут на слабі орґанізмы, так и жиды-лихварі верли ся на русинськоє Пудкарпатя великым скопом, бо там примітили про ся благодатноє поле на збогаченя. Од того часу ся зачала упорна борьба межи русинськым затурканым, простодушным селянином тай світовым хытрым „торговцьом“.

У дакотрых краях захопили тоты „торговці“ (Еґан называт из причины великой власти жидув у Мадярщині лем сим имньом, а не жидами — примітка выдавательства 1922 р.) булше ги 50 процентув хлопськых земель. Не є й єдного поселеня, жебы там было хоть якыхось вусям хыж, де бы ся не поселив хоть єден из сих екземпларув, „посредникув“ по вшиткому. У май людяных осередках є їх май булше. Наприклад, у Воловцьови маєме на 1115 християн 212 нехристув (20%); у Сваляві на 1836 християн — 373 (25%); у Верецькых на 1836 християн — 693 (42%); у Мункачи на 11000 обывателюв — 6000 жидув (60%); у цілум Свалявськум окрузі из 56 селами наличуєме 3833 нехристув, — тото 16% ушиткого обывательства.

Они орендувут ачей вшиткі землевласницькі полонины и сінокосы, тай орендувут їх пак селянам. Они держат у свойых руках усі корчмы, де споювут селян, и так пудрывавут їх моралну тай матерілну стабілность. Издеморалізованый тай избіднілый чоловік стає пак їх цілковитов власностьов. Ушиткый транспорт, майпервоє возы про вывезеня дрыв из панськых хащув авадь поля — выключно у їх руках. Они сут посредниками в ушелиякых торговых оборудках, они торгувут продовольством, платьом, ґаздувськов серсамов, мурныма матеріалами, камняным ломом, ріньов, словом — ушиткым.

Мавучи усякый „ґешефт“ у свойых руках, они орудувут цілым животом селянина, цілым його заробутком, його каждоденныма ділами.

Селянин став туй неволником тых „торговцюв“ у повнум значеню сього слова.

Майнизка процентова міра, яку м застав у сих краях — 3 золотых на 10 золотых — а тото 30%. Може, десь гендель од позычок и меншый, айбо мені ся не стрічав. И чим лем довжник мало збіднішат, лихварь нараз пудтігат процентну струну на 1 золотый од 10 золотых каждый тыждінь. У Бережськуй Верьховині на галицькуй границі коло Латуркы и у сусідньых селах торгувут люде свинями й женут їх на торг до Мункача. Там селяне платят за 10 золотых позычкы реґуларно, каждый тыждінь, 2 золотых.

Из ходатайства наджупана Бережського комітата надыйшла од нашого уряда селянум хоть якась фінансова помуч. Там дуставали селяне завдаткы на новоє збераня урожая. За єден центнер давади наперед 4.50 золотых, и селянин быв годен збывати свої плоды за людськов цінов. Там лихварі мусіли мало полівити селянум-довжникам. Послідньый час завюг также міністер справедливости кару лихварям. Сесе нараз дало резултат. Лихварі ся перепудили. Єднакож теперь ся їм дало выпутати ся из той ситуації, и тото терором. Довжник сам не даст на них у право, бо тогды стратит надію на кредит. А кой на якогось лихваря заявит якыйсь сященик ци урядник, та лихварі в моменті го спалят авадь убют.

Видит ми ся, узяв ся уряд за выкоріненя лихвы необдумано. Треба было у каждум реґіоні вызначити главного лихваря ай из усьов суровостьов покарати. А ударили по вшиткых нараз, а завто діло слабоє. Позовы подали одкрыто (не тайно), та лихварі по сюм зворошили ся протув позывачув и терирозовали їх. На конець не мож сященикам, окруженым жидами, інформовати за вшитко власть, бо страчат ся пак авторитет у сих сященикув.

Накулко ныні мож судити, лихва процвітат туй далше, долиш у инакых формах тай тайно. Селянин ся не признават перед судом, які проценты вун платив лихварю, бо тогды не дустане у позыку ани єдного ґрайцаря*. Як дуйде діло до продажа из торгув селянськой земли, тогды уже пузно позерати за лихварьом. На останок майбулше процвітат туй лихва из худобов. Тай у якуй формі! Але приклады:

Жид купує пару бычкув за 70 золотых и дават їх про „рувноє діліня“ селянинови по ціні 100 золотых. Через рук продават жид тоты волы на пару из селянином гибы за 140 золотых, хоть тайно быв продав їх купцьови за 160 золотых. Жид зорве си теперь 100 золотых (фалешну ціну товара), а послідньыма 40 золотыми ділит ся из селянином, што годовав тых пару волув цілый рук пашов на свойых наділах. До того одтягує вун чоловікови належный довг из процентами так, што спулник-селянин дустават май часто чисту нулу. А што заробив жид! Вун заробив 20 золотых, ги половку зыска при продажови волув по ручнуй одгодовли, май мало 10 золотых ги процент од старого довга селянина за ушелиякі продукты ай ищи 20 золотых у час продажа волув, бо вун тоты волы продав купцьови не за 140, а за 160 золотых. Уєдно заробив сесь „торговець“ 70–80 капіталу у єден рук — 115%.

Похожоє ся діє и при вставленю селянам коровы. Корова коштовала жидови 35 золотых, єднакож вун дав ї селянинови („вставив“ му у стайню) за ціну 50 золотых. За три рокы ся утелила корова тричі. Через три рокы веде жид чотыри головы худобы на торг и продає їх зась за май высоков цінов, тайно. Зароботок жида ищи май великый. За чотыри головы маржины, бере вун такі гроші, же вкладеный капітал (35 золотых) принюс му чистого зыска май мало 125 золотых. Селянин дутават лем пару золотых, бо доив три рокы корову. У засушливый рук мусит ищи селянин купити у „свого“ жида и добродія паші на одгодовлю чотырьох голув худобы авадь вынаяти у жида половку. Инак годна худоба згубнути авадь погыбнути, а тогды вшитку страту одшкодує жидови селянин-спулник. Ясно, же за „выгоду“ (за „вставленя“ коровы) возит селянин свого благодітеля по вшиткых торгах и робит на його землях задарь.

Из такым селянином-неволником поводит ся мадярськый „торговець“ деспотично, тиранічно. Вун кланят ся лем перед „горов“ —„долину“ давит немелосердно. Руськый селянин дуже ся боит ся „свого“ жида и не бизує ся даже пискнути. А „свуй“ жид обдират „свого“ селянина до самой кожі. Наприклад, у Нижньых Верецькых ушиткі землевласникы платят жнецьови на день 60–70 корун и додавут 3 погарчикы палинкы тай пачку догана. „Свому“ жидови селянин выходит на жнивы за 30 корун, а у дакотрых краях, де не є дворув, дуставав селянин за то, же перерізав и поколов штабель дрыв, пачку догана, котрый коштує 3 коруны.

Кідь бы ся датко одважив нарушити тоты односины (неволництво) меджи руськыма селянами тай класом так званых „торговцюв“, та „торговці“ готові на вшитко. Они ся нараз порозумівут меджи собов и не будут переберати у способах. Сященика из Вербяжі пустили вни за три рокы три раз из дымом за тото, што вун ся одважив прикапчати ся до выкупа на торгах полонины, яка доту была у жидувськых руках. Сященикови у Нижньых Верецькых пригрозили за выкуп на торгах сінокосув пудпалом, а кой вун застраховав ушитко своє обшаря од огня, та „торговці“ помстили му ся так, же вночи одтяли чотырьом його коням языкы. Из Галичины привозят много кымакув на фірес у Воловцьови. Часть повозникув ся спирала не в жида у корчмі, а у руського селянина в Латурці. За тото не довго й спалили сього селянина. У Мараморошськум комітаті тот рук закладено у дакотрых селах кредитні касы и бовты на примір галицькых. И што ся стало? За се ся дузнали „торговці“ и нараз загнали двох свойых люди до руського сященика в Нижньый Быстрый (вун возглавив селянськоє общество) из жаданьом нараз зоперти свою діятельность. Сященик ся засміяв и заявив, што кроме нього ищи 10 чоловік заяті в сьому ділі, а завто його выход из общества не зопер бы задуманого. Не довго по тум, пудпалили обшаря сященика из ушиткых чотырьох рогув, и вун стратив ушитку свою незастраховану власность. Деканови у Нижньых Верецькых міністер земльодільства доручив учинити перепис селянськой худобы у своюм деканаті й подати урядови дані за площу полонин и сінокосув, котрі сут у селянськых руках. Декан ходив од села до села у авґустови 1898. рока й записовав потребности селян. Пуд конець октовбра появили ся „торговці“ у декана й радили му добром лишити сесе діло, бо може ся найти дако (?) такый недобрый, што не пошкодовав бы за тото декана пудпалити. И декан ся мусів за сим лишити своє заданя. Сященик у Сускові загнав сперед двома тыжнями просьбу свойым властям, жебы го кам май скорі перевели у другу парафію, бо туй вун ся боит и за свуй, и за свойых діти живот. Сесь сященик односив ся ипен до тых, што заявили у судови за лихварюв у своюм селі, и уже пару рокув доставляв ворохом из общинов матеріал про ставбу місного пути.

Мож бы навести ищи много прикладув, котрі бы засвідчили їх наглый спротив інтересум державы и державных урядовцюв.

В Унґварськум комітаті держава удержує в Турі-Реметі племінну конюшню. Не мавучи свойых сінокосув, мусит конюшна сіно тай овес куповати. Айбо привоз захопили у свої рукы выключно „торговці“. Послідньым часом они поручкали ся й договорили ся доставляти конюшні кажді 100 кіл вувса лем за цінов 8 золотых. Управліня у Дебрецені, у чіюй власности конюшня, мусіло было возити овес онь из Дебрецена, што зась поступав не од приватных поставникув, а лем од торговцюв зерном, та уже по ціні 6.20 золотых. При вынаймови корчмы у Воловцьови тай сусідньых селах Бережськой жупы, не побизовав ся нико участовати у торгах, бо ушиткі ся бояли корчмаря, котрый оддавна наймат сесю корчму. Наслідок быв такый, што кінчовня, жебы рішити йсе діло, мусіла скапчати Воловецькый округ из Мукачовськым.

Кідь ся сесь клас „торговцюв“ бизує выступати протув державных установ тай урядовцюв, мож си представити, из якым тиранічным бізрядьом выступат вун протув сілськых общин, де писарь ци судя просто належат сим „торговцюм“ авадь де „торговець“ сам є судьов ци односит ся до круга селянськых вызысковачув.

Тоты „торговці“ чинят свої обовязкы перед державов хотьяк, неналежно. Я дотеперь не стрічав такых, што были бы мадярськыма громадянами, хоть они живут туй уже довгый час. Знаву немало прикладув, кой ся май богаті „торговці“ не пилувут по два тай булше рокув из податком у надії, што ся даст їх не заплатити. А як шіковно знавут они избігати воєнной службы! Калічат ся, авадь розтиравут члены тіла їдкыма мастилами, жебы ся у час одбора одсховзнути ги неваловшні до войська. Избігнути воєнной службы їм помагат и тото, што метрикы ведут нерядно. За старшого 20-ручного брата иде на прызов меншый 15-ручный, а старшый ся тот час веселит за границьов. Близкость галицькой границі їм дуже на руку. Богаті „торговці“ наймавут рекрутув и заганявут їх пуд свойым имньом на призов у Галичину. Місто Петра ся появлят Павло, само собов якыйсь німый, туман авадь горбань, непридатный до войська.

Пудкуп урядув тай судув — сесе туй такоє каждоденноє діло, же мало коли селянин у тяганині из жидом дубє ся свого права. Каждого знавут они пудкупити. Непудкупного тероризувут даже угрозов смерти.

Окружный судя у Нижньых Верецькых розказовав ми пару тыжнюв теперь, што вун бы ся не побизовав без зброї вечур выйти за варош. У дорозі на возови держит вун фурт межи колінами зброю. Я маву ищи одзначити, же йому ся дустали криміналні діла. Знамого „торговця“ из Воловця судит фурт судя загнаный з Береґсаса, за веліньом выщых власти. Свалявськый старшый судя знамый свойов справедливостьов тай енерґійов. Народ честує го тай любит. Вун позерат за ділами свойых громадянув (місных обывателюв). Айбо на його живут посягали „торговці“ уже двычі. У гурськум дебрі чекали го й убили бы, кідь бы якісь люди трафом не задержали го силов у Даниловуй чарді.

„Торговець“ фурт увіреный, же выграт діло у суді. Але приклад: Пару рокув теперь, зайшов місный лісничый на державнум содержаню, вірный старый службовець, до того й богатый чоловік, у бовт у Сваляві, жебы купити кіло шрота. Гроші при собі не мав и узяв шрот на віру за 30 ґрайцарю. Кой ся вернув домув, збітіжив нечекано й через тыждінь умер. Кой умирав, выголосив при свідках заповіт и выразно повів, што не має ниякых довгув окрем 30 ґрайцарюв за шрот у нагаданого „торговця“. Через десять днюв по його смерти, прийшла до вдовы чиновна комісія из свалявськым „торговцьом“ и описала часть наслідства на уровни придуманого довга небужчика у сумі 200 золотых. Діло дуйшло у суд, „торговець“ привюг свойых свідкув, свідкув вдовиці не пустили, кунчило ся тым, што суд присудив „торговцьови“ 200 золотых из процентами, а вдова оплатила затраты на процес и штраф за тото, што у свуй час выгнала чиновну комісію. Народ ся трясе перед „торговцьом“.

Ограбленя тай чалованя ограбленых особ туй обычноє діло. У вшиткых припадох вывірено, же злочин допустили „торговці“. Меджи русинами были за послідні пару десяткув рокув лем два розбойникы, из котрых єден, Володимир, сидит за вбивство уже 4 рокы у темници. Число паліюв, розбойникув тай злодіюв из класа „торговцюв“ досігат пары сотнюв.

Старшый комендант кошицькой жандермерії, до котрой ся односят Бережськый, Ужанськый тай другі комітаты, заявив ми того тыжня, же громадянськуй безпечности у сих комітатах грозят лем сесі зайшлі елементы. Русинськый селянин вываженый, и кідь бы не тоты „торговці“, та в цілому реґіоні не треба бы ани єдного жандармського постерунка. Русинськый народ, за його словами, побожный и богобуйный. Я сесе перевірив свойым опытом и зобовязуву ся цілый рук ходити без зброї по ушиткых полонинах, хащах тай зворах из условійом, же ся не стрічу из „торговцьом“. Сесі приблуды лем застрашувут люди, а тероризувучи усю людность, панувут над ньов. Они туй всьовладні паны.

Банк авадь кредитна каса не має моци туй фунґовати. Двычі авадь тричі пробовали туй заводити кредитні касы, жебы людям давати выгодні позыкы. Айбо „торговці“ ся такой нараз договорьовали и нищили матеріално усі кредитні касы. А як пак дуйшло до розпродажа прижитка довжника, та не появляв ся ни єден купець на тот прижиток, и кредитна каса страчала свою позычку. Гроші туй мож позычати лем у „торговцюв“, само собов пуд лихву. Торговець позычат гроші без ризика. Селянин трафлят у перву зависимость од такого довірителя уже при „вставленьови“ худобы на половину зыска. Сеся худоба уже прикрыват возможну шкоду довірителю. Часом сам селянин бере таку худобу од „торговця“, айбо майчасто „торговець“ усякыми обіцянками схылят селянина до сьой гибы хосенной оборудкы. У тум припаді, кой селянин поведе ся легковажно, „торговець“ приходит до нього дуже часто й позерат, жебы тот догатковав „вставлену“ худобину. Таков худобов не сміє селянин ходити ни на торгы, ни в поле. Знає быти, што й до плуга не волно му впрячи „вставленого“ вола. По продажови „вставленой“ худобы розраховує ся „торговець“ из селянином, а на поточный довг приказує нараз выписати вексель авадь так звану тратку. У час другого розрахунка довг, ясноє діло, вырус. Тогды „торговець“ продават подвижный прижиток селянина, а кідь сього мало, та часть земли пилує ся переписати у земелных книжках на себе. Така процедура трыват пару рокув, довіритель обмотує свого довжника каждый раз новыми грошовыма оборудками из худобов, а за третьым „вставліньом“ худобы, „торговцьови“, май часто, переходит вшиткый неподвижный прижиток селянина. Знає быти, што „торговець“ даже не перепише набытый прижиток на своє имня и селянин платит за нього далше земелный и домовый податок.

На сюм містови пудмічу, што якым бы убогым не быв будучный „торговець“ первотно, даже кідь, приблудивши з Галичины ци Росії у Мадярщину, жиє лем из милостині єдновірникув, ай так не занехує освіты свойых діти. У глубокуй Верьховині, де у русинськых селах окрем сященика тай учителя май часто не є булше ани єдного письменного чоловіка, „торговці“ держат свойым коштом подпольных учителюв, так званых бохерув. Тоты ходят од хыжі до хыжі, збиравут жидувськых діти, зачинавучи из чотыриручных, и учат реліґії, читати, писати, а главноє — раховати. Сякоє є в Унґварі и в цілуй Мараморошськуй жупі. У Мараморошськум Сиготі одбыват ся даже двычі на рук „торг“ на сих бохерув.

Як лем устиг лихварь прихопити си там-сям пару селянськых ґаздувств описаным горі способом, а ушиткыма такой нараз вун порядковати не годен, — тогды страхує вун ґаздувські хыжі од огня. Недовго по сюм пудпалює сам тоты застраховані будовы, пряче у жеб грошовоє одшкодованя, а землю зась оддават селянам. Дакотрі „торговці“ уже на тулко были знамі мадярськым страховым аґенствам у такых ділах, што їх ниєдно аґенство не принимало. Зато мусіли страховати свою недвижимость у заграничных страховых компаніях. Дакотрі „торговці“ збогатили ся даже из такого ремесла, и живут ныні по варошах из абсолутным комфортом.

Чужинець, котрый у первый раз прийде у русинськоє село, не увидит нараз нуждености тамошных селян. Бо хоть у дакотрых булшых селах (при головных дорогах) „торговці“ чинят уже четвертину авадь третину населеня, а даґде й половину, та у глубокуй Верьховині, они занимавут 3–5 обшарь. У селі треба розпозерати ся и выяснити маєткові односины, а тогды ся уже выявит, же третина, половина авадь булше половины селян не має уже нияку земелну властность, бо їх земля перейшла у рукы двох-трьох „торговцюв“. Селяне живут лем у наймах, а землю орендувут у „торговцюв“. Не належит їм ни худоба, ни толока, ни сіно, хоть они из тым ушиткым талантувут. Їм оддават „торговець“ лем мізерну пайку на прожиток, ушитко другоє забират собі.

Вшиткый ґаздувськый інвентарь такого „торговця“ зносит ся у селі до єдной великой пивниці, де ся хранит кендериця. За величинов такой пивниці мож си пораховати, кулко селянськых земель промкнув уже сесь „торговець“. Сам вун за цілый рук не бере ся ани до якой польовой роботы. Його робота ся зводит до того, што восени звелит „свойым“ селянам: „Теперь звозіт ‚мою‘ кіндерицю!“.

Ко из зайшлых увидит у селі худобу, не догадат ся, што часть сей худобы належит тоже „торговцям“. Селянин лем ї дозират тай хоснує. На цілый Свалявськый округ є 6500 корув тай волув. Из того „торговцям“ належит 3192 головы. У дакотрых селах ищи май велика диспропорція. У Ганьковици селяне мавут на своюй властности 33 головы великой рогатой худобы, а „торговцям“ належит 229 голув. У Воловцьови селяне мавут 122, а жиды — 165 голув. У Кычернум — селяне 50, жиды 58. У Малуй Розтоці – селяне 34, жиды 88. У Вербяжи — селяне 56, жиды 100. У Завадці — селяне 46, жиды 150. У Тисові — селяне 26, жиды 60. У Котелници — селяне 16, жиды 70. У Великуй Быструй — селяне 26, жиды 70. У Мискаревици — селяне 11, жиды 16. У Борсучині — селяне 5, жиды 20. У Латурці — селяне 61, жиды 150. У Плавї — селяне 25, жиды 30. У Росошах — селяне 10, жиды 74. У Великуй Розтоці — селяне 10, жиды 76. У Ветлині — селяне 16, жиды 65.

У такых условійох не є спасіня селянинови. До половкы землі у руках чужинцюв, котрі не сут и не будут ниґда мадярами, котрі не сут и не будут хліборобами, котрі лем высосувут землю за товар и лишавут ї, чим лем ся земля змучит. Обывателюв сих краюв чекат погыбель; землю чекат спустошеня; худоба, котра из рока на рук чиселно ся зменшує, пропадат.

Народ, котрый не має ни землі, ани худобы, чия доля у руках лихваря; народ, котрый залежит од настроя й волі свого лихваря; народ, нароком изпяненый тай издеморалізованый, котрому уже ни сященик, ани бирув не годни прийти на помуч, котрого каждый урядовець хоснує и збыткує ся; народ, котрому докус нико у світі не подават руку помочи — сесь народ буде помалы падати матеріално и морально чим далше ниже, аж докі не погыбне.

Та коли, Екселенційо [туй ся має на гадці міністер земльоділства], гадаєте помочи сьому народови, коли ся ладите нагнати ушитко, што держава тай общество туй за стороча зохабили, и мусите ліквідовати тото зло, якоє натворили; кідь хочете у послідню годину и у крайнюй опасности подасти руку тым, што ся борят из смертьов, и хоть часть їх спасти од погыбелі, — туй є лем єден выход: лишити усякі побіжні акції и брати ся за оздоровленя цілого бітіжного механізму.

Напервоє треба поталантовати из довгостроковым земелным кредитом, жебы пуднести зась штучно занижену ціну землі. Кроме того, треба гатковати про куртостроковый власный кредит. Далше треба «вставити» селянам племінну худобу. Сеся худоба ся лишит первотно власностьов державы, а хосен од ней будут мати селяни. Далше пак пуд орудов місных сященикув зорґанізовати ґаздувські селянські общества. Над сима обществами має быти контрола, чинена розсыльныма інструкторами, а поєдинокі общества закликати у єдну систему пуд наглядом міністерського комісара. Таку орґанізацію треба чинити (про пробу тай скушеності) первотно у єднум окрузі. Нарук уже мож буде осягнути тото, што у сьому окрузі ни в єдного ґазды не буде «вставленой» «торговцьом» худобины, а завто довгы селянина не будут рости. Сесе дручат селян до роботы тай сокутливости. Селянин пробудит ся од сна, у котрый упав. Вун одчує себе сводобным, ослобоженым из лихварського злодійського ярма и набере ся силы тай дякы до роботы.

Дако думат, же русинськый народ фізично натулко змарнів, духовно натулко нерозвинутый и морално натулко в упадкови, што уже не годен до ани єдной роботы и тверезного повноцінного живота. Ко так гадат, тот не знає русинськый народ. Русинськый народ у глубині душі добрый, слухняный, даного слова ся додержує и не страчує порядности. Вун переживат поступом тай добрі знає, де є корінь його біды. Не має тулко моци, жебы ся самому вырвати з нынішнього положеня. Ясно, же ныні сесь народ не пудходящый ани д єднуй роботі. Бо годує ся лем вувсяным ощипком, капустов, а у ліпшум случаї крумплями. Сеся страва не обезпечує му фізичной силы тай вытрималости. Його орґанізм выробленый и нерозвиненый. У войську, де го добрі годувут, русинськый селянин не лем чинит свою службу рувно з другыма, вун ищи май вытрималый до тягот. У Галичині, де руськоє населеня даґде жиє ліпше, русин розвиват ся духовно дуже примітно, вун тямущый и трібный до хоть якой ручной роботы. За дві декады літ поміняли бы условія у нашум Пудкарпаті на ліпшоє, треба лем державі подати єї громадянум скору и видиму помуч.

Дако ся сомніват, ци будеме мочи сесь наруд привернути до себе, кой вытягнеме го з теперішньой біды. Мені ся видит, сесь народ удаст ся нам до себе наблизити, кідь обезпечиме му ліпші животні условія.

Русинськоє звіданя є на днесь звіданьом жолудка. Не пошкодує держава ушиткых своїх сил на спасіня сих людий — та здобудеме у них роботящых хліборобув.

Днешня габа якраз сприятлива до акцій уряда у сюм напрямі. Ушитка публика ся схылят ид такым акціям и чекат од Вас, ваша Екселенційо!

Сесі карпатські верьховины были колись пралісом. Тоты, што выкорчововали хащу й учинили туй дарабы, тоты, што изрі рокув зрошовали їх потом и, живучи туй, одповідально чинили свої громадянські й патріотичні обовязкы перед державов у мирні ци воєнні часы — тоты землеробы заслужувут на державну помуч у сесю тяжку про них годину. Рухнути їх — у нашум державнум інтересови.

* Ґрайцарь (нім. Kruezer) – друбна пінязна єдиниця, 1/100 од австрійського ґулдена, май пак од австро-мадярськой коруны.