Александер Духнович родив ся у земплинськуй жупі, 24. Апріля 1803. рока у селови Тополя, коло пяты горы, што ся кличе Бескыдом. Отиць його, Василь Духнович, быв русинськым сящеником у Тополі, переведеный у тот час до парохії Стакчин. Матірь його Марія Ґерберій была доньков Ивана Ґерберія, пароха дьордянського. 1. Мая того рока хрестив го Михаил Пуза, у тот час парох кривуцькый, котрого пак перевели у Кленову. Нанашко тай нанашка му были Александер Сирмай тай Клара Беллович. Отиць ся змагав штомай старано выховати свого другого сына у руськум націоналнум писмови, тай зато раз сам учив сына дома, а пак ся го загнав учити до Митра Ґерберія, пароха Клокочовського, стрыка матери у Старині. Коли вун ся научив там основам, отиць го в 1813. рокови одвюз в Ужгород, де пуд дозором учитилюв Ивана Беньковського тай Антонія Бема вун за три рокы окончив народну ошколу тай перейшов у ґімназію, яку окончив пуд учитилями Екером, Михаилом Полянкайом, Игнатом Кисельом, Юрійом Дуранійом тай Михаилом Повулным.

Та уже 1816. рока мене, малого лиґіня, испопала гурька доля. Тот рук им утратив май дорогого ми любимого вутця, котрого выдер из живота немилосердный тіфус. Так им ся обстав сиротов. Май дорога ми матірь, на котру впала ціла жура за шістьох діти, босорила ня, ги майстаршого, ити на богословські студії, тай позад того я, хоть им ся мав дяку приділити студіям земльомірства, повиновав им ся волі матери. У 1821. році пушов им до Пряшова, тай приятый єпископом Ґриґорійом Тарковичом до білого клера, из стипендійов 150 флоренув пушов им у Кошиці на два рокы на філозофічні студії. Пусля 1823. рока перейшов им на богословські студії в ужгородськуй семінарії. Пусля законченя студій узяли ня до урядника до дієцезіалной канцеларії на посаду актуара, тай як им там файно робив, годні посвідчити протоколы дієцезії. Айбо тяжка была ми доля у єпархіалнум урядови. Бо хотя, признаву ся, при тогдышнюм секретарьови Васильови Поповичови, дуже м старанно робив, хоть ани динь тай ани нуч им не спочивав, хоть муй началник ня много хвалив, не дустав им за тото ани єдного динара одзначіня, тай мусів им ся з тяжкым худобством стрітити. Уже ся и цуря на мині подерло, тай не раз (кажу правду, по совісти) сидячи дома босый, писав им дуже старанно, не лем же не зазнав им ани ласкы тай милосердя, тай щи й же єпископ, чоловік дуже чудного характера, из чистой скупоты, одказав ми у їдіньови тай хыжі. Ай так, задарь им моликав за хоть даякоє сотрудництво. Задарь им просив за дуже незначні тогды парохії жащувську тай волкувську. Задарь им просив хоть даякоє поміщеня. Тай не лем зато, же не дустав им хоть даякой полеготы, ай же дуставав им лем май безжалосного одношеня зо стороны єпископа. Нич не помогли ани прошеня, ани много проллятых слыз, ани педантность, ани стараня даяк ся потішити. Не помагало нич, натулко, же м мусів увіровати, же м дустав нещасну долю, же у нещасну м годину ся родив. Што м пак мав чинити?! Одказали ми у хоть даякому поміщеньови, тай щи не пустили у иншу парохію, де бы ня з радостьов прияли, ай наохтема молодому ся мучити — было уже повирьхы людськой силы! Што пак (думаву си) мав им иншоє чинити, ги глядати дараб хліба?! Тай зато, на кунцьови Октовбра 1830. рока, файно м быв ушытко обдумав, тай лишив им місто мукы, ни з кым ся не попрощавши, из гурькыма слызами тай єдным флореном, позыченым у Атанасія Яромиса, адміністратора парохії, обыдраный тай напув босый, ги утікач, прийшов им до Ужгорода. Тамошньый єпископ, што лично ня спознав щи у семінарії, приняв ня ласково, тай пак даже узяв у клер Мукачовськой Парохії, айбо з варованям. Позад того, же єпископ Ґриґорій Таркович ся противив тай не хотів ня пускати гет з парохії, обстав им ся такой гибы скітник, без поміщеня. Айбо Божоє Провидіня и туй ласкаво засвітило на нещасливого. Віцежупан ужгородськой жупы, Стефан Петровай, узяв ня невинного пуд свою опіку, прияв ня ид собі домув, тай довірив ми выхованя свого 7-ручного сына Акакія. Тай я, гикой выгнаник, хотячи му оддячити, выховав им му сына може ліпше за свого, май ліпшыма основами педаґоґікы, тай вывюг им го на чоловіка ученого тай солідного. Нараз им ся такой став цімбором дуже честованого дома, тай даже приємно ми ся похвалити заключенов з’язьов сьой приязни. Через знакомства дома Петровая познав им ся из усьым панством жуп ужанськой, бережськой, земплінськой тай саболчанськой, з домами аристократії, з котрыми дотипирь жию у приєным односинах.

Помежи тым, в 1833. році єпископ Таркович покликав ня назад до парохії, тай я, ги чесный сын, вернув им ся у Пряшів, зась узяли ня у єпархіалну канцеларію, тай зась ся обновив мстивый характер єпископа, котрый фурт указовав свою злость ид мині. Зачав и піціцькоє їдіня нещасному одказовати, тай хотів, жебым ишов гет. У тот час помер вызначный парох комлошськый, Штефан Скородинськый, тай я, покорный, быв покладеный за адміністратора до вдовы, матери пяти сирут. Тай прожив им там єден рук из вдовов тай сиротами у рокаши. Біднинькоє їдіня давав нам місный пісник, ай я фурт быв у ділах парохії. Айбо и сисю парохію дустав Йозеф Павлович. Пак через рук ня переклали на  запустілу прохію біловежську, што уже три рокы стояла пуста, бо нико не мав дякы ї прияти. У туй парохії, з котрой тогды ани якого хусна не было, я, нещасник, познакомленый з ґаздувством, не мавучи ани поживы, ани маржины, ани ґаздувськой серсамы, прожив им тамка четыри рокы.

Туй бы, ачий, несчастный выгнанник дустав заслужувучу оплаканя долю, бо парохія ани тулко не приносила, кулко бы стачило на каждодинні потребы, айбо и туй усокотило Божоє Провидіня свого слугу. Сосідні ґазды, паны Йозеф тай Ернест Биденскуты, заопіковали ся бідным біловежськым сящеником, тай кроме многых добродійств, што они ми зробили, у обоих дворах давали їсти задарь, тай за тоті добродійства ниґда не перестану быти їм удячный, докы буду жити. Тай наруд ся тоже, коли лем муг, указовав удячным свому пастырьови. Тото місто не было докус неприємным про самотнього чилядника, што свою самоту сприємньовав школиням, у перву очиридь ботаникы тай огородництва до той степени, же ниґда ся не чув самым.

Не лишньым туй буде спомнити сон, котрый ми ся наснив щи у 1829. рокови, коли м быв у єпархіалнуй канцеларії. У єдну нуч ми ся явила Біловежа, котру м ниґда не видів, тай имня котрой бы ми ани у голову не прийшло. Тай видів им у снови камнянисту дорогу, видів им цілу околицю, видів им цирьков из пятьма вежами, видів им вонячу хыжу парохіалну, же сілську хыжку, видів им город тай скалы, тай сесе місто ми ся виділо гикой тюрма, у котруй им запертый. Пусля того, як ня туды у снови провадили, тай повіли, же буду там жити, та я перепуженый заревав им тай загойкав:”Значит исе є муй острув Гелены!” Айбо пак ся нараз спомнила полегша, же сесе ушитко лем на четыри рокы. Тай посправді, 1. Апріля 1838. рока одкликав ня новоименованый мукачувськый єпископ тай уволив ня з той парохії, котру м протримав од 1. Апріля 1834. рока до 1. Апріля 1838. рока. Пересвідчив им ся за сповненя свого сна, тай одклонив им ся свому народови (парохіяном).

Покликаный, як им уже повів, єпископом мукачувськым, тай дуставши слободу од ординарія у Пряшові, пушов им в Ужгород, тай там ня примістили ги новтароша консисторії. Туй, 23. Апріля 1838. рока, заяв им ся приємнов ми службов. Служив им до 1. Янувара 1844. рока, хоть и 11. Апріля 1843. рока именовали ня ласкаво каноником схоластиком, ай 23. Юлія рувно того рока інсталовали ня.

За переход ид мукачувськуй єпархії было бы доста щи повісти, же никому бым не радив переходити з єдной парохії в иншу, ай май главно занимати булшу парохію, бо кидь дотипирь ись не мав врагу, та на чужум містови бизувно їх буде без числа.

Тай так 1. Янувара 1844. рока став им ся зась жительом Пряшова, нову службу м ся старав из радостьов чинити. Май пак, 1846. рока, з Божов ласков, од 7. Мая до 13. Юнія королськов дипломов именовано ня каноником кустосом, у рокови 1851. каноником кантором дипломов од 4. Фебрувара до 24. Юлія 1850. рока, ай накониць, дипломов од 18. Авґуста 1857. рока именовано ня каноником лектором, тай уведено ня было у тот уряд 15. Децембра 1857. рока.

Межи подіями мого живота, котрі заслужувут споминкы, мож назвати тоту, же пряшувська капітула загнала ня до краєвого сойма ги свого посла. Засіданя сойма ся одбывали неперестанно 1847-1848. годы у Братіславі, де я, ги посол, пробыв им 6 місяцюв, тай быв им там первым и послідньым послом пряшуськой капітулы у крайовум соймови.

За сойм бы мож было повісти, же вун, гикой дольов было предоприділено, поклав кониць туй давнюй мадярськуй конституції. Бо, кидь казати правду, послы, на чолови з Лудвиком Кошутом, уєдно з подобныма собі прихылниками пролетаріата, обыяті даяков націоналнов біснотов, имили ідею ушитко и всяде зреформовати. На нарадах воліли быти не розсудливость, ай насильство тай даяка нездорова злоба. Нерозсудлива моложава, што ся зобрала из ушиткых закуткув державы, великым тай пустым гийканьом, вередила добрым нарадом так, же кидь дако и хотів повісти дашто за добро отцюзнины, та не мож было и слова вкласти. Нико не уважав на голосы як духовной, так и світськой май розсудливой части, ани хоть мало не обговорьовали хоть даяку ідею, ай тримали ї уже нараз ги одраховану. До табора недоволных перейшла булшина маґнатув тай шляхтичув, котрі так сліпо ся змагали зміны конституції, же уже самі ся не розуміли, ай діяли просто ги пасивный механізм Лудвика Кошута, то туды, то сюды ся гойдали, ги листя на вітрови. Нещасні тоті послы, што поклали си гикой принцип закласти велику мадярську державу, рішили, же лем єдна мадярська бисіда мусит доміновати, и же каждый громадянин мусит ї ся моментално имити учити, и даже бисідовати нив! Пуд напором сього принципа рішили, же ся корольство мадярськоє мусит одорвати од Австрії, ги самостуйна держава, котру має урядовати свуй мадярськый уряд.

Уявлена надія даякой слободы роздувала їм душевный огинь; слобода блищала у зирькалі пустотности, ай то у видови демократії, котра посправді была уже демонократійов, особено у побаламученой моложавы, котра булше не мала нич чесного, нич сятого кроме мадяризма тай слободы! Колись на злость цілой Европы Мадяры были райом про шляхтичув. Пораз ся знало казати, же мимо Мадярщины живота не є, а кидь и є, та не такый.

Айбо у людий ся продавать и добро, тай и солодь меда ся бігом часу стає гурьков. Мадярська шляхта, пуд уплывом якойсь выміряной слободы, перейшовши у булшости у табур Кошута, сама проти себе войовала, тай одметнувши правдиву слободу, змагала ся ї стратити. Тай пуд уплывом тых принципув помалы перейшла ид револуції.

РЕВОЛУЦІЯ!

1848. рока имила ся на Мадярох нещасна револуція, што ся зачала битками помежи хорватами тай мадярами (авадь межи словянами тай мадярами), имила ся формална уднушня война, раз лем у сербськуй Войводині коло Дравы тай Савы, а пак ся розпалила у цілуй державі. За тоту войну най пишут инші, туй буде доста спомнити, же у варошови Пряшів были великі руины. Обывателі Пряшова, за выимков дакулкох мадяронув (бо не было там ани мадяра), стали на стороні династії тай короля, за што были гонимі тай часто пуддаті опасности зо стороны мадяронув, же мадярув, што походят од німцю тай словян. 7. Апріля 1849. рока у динь великой латинськой суботы. мадярські (у булшині Спишські Німці, котрі ани слова по-мадярськы не знали, айбо дуже ся любили называти мадярами) пуд проводом Беницького напали на Пряшів, котрый бдійно боронили селяне-словяне пуд проводом Бловдека. Беницькый мав два адьовы тай булшоє, май силноє войсько, а словяне, бідні охотникы, хоробро тримали сопур тай боронили великый перед наступом револуціонерув, од 10 рана до 4 дня, без войськового цуря тай без муниції. Пусля 4 годины дня словяне пудпалили великый муст, тай стративши лем двох людий, одкрочили до Раславиці, а револуціонеры, стративши 17 чоловік, зайшли у варош.

Я тоже мусів часточно зазнати сисю смутну револуцію. Тото за мою приналежность ид царському сторонницствови, позад клеветы поєдных ворогу, бо писав им книжечкы по-руськы. Попав им у пудозріня. Нещасного того дня 27. Апріля 1849. рока имили ня розлючині мадяроны, тай нараз заперли ня у варошськуй хыжі, а пак рувно того дня, пиля первой годины, одвели ня з великым допроводом, ги даякого розбуйника, на місто кары смертьов помежи четырима гусарами тай двома адьовами, напериді ишов єден одділ полякув, иззаду одділ мадярськых гонвийдув, а по боках ескарда гусарув! Ниґда не забуду тот нещасный динь, 27. Апріля, котрый мині, уже 50-ручному чоловікови, наробив тулко много душевного перепуда тай душевной боли.

Так, помежи непрестанных насміховань тай ганьбливых лайок гордых револуціонерув, завели ня на первуй штації Лемы до жидувського дома з великов сторожов. Скоро пусля того дустав им си цімбора по недолі у особі Андрія Краснянського, архідиакона шаришського тай пароха когутовицького, латинського обряда. З мотузом на шиї, з насмішками тай надзвычайнов радостьов первели го горді револуціонеры до той рувно жидувськой корчмы, де пак нас голодных, обступеных вартов, протримали онь до вечора. Из того нещасного міста одпровадило нас четыри дійсных гусара, котрі, посправді, порядно ся з нами обходжовали. Одпровадили они нас до Кошиць, де тогды револуціонеры торжествено празновали детронизацію короля тай самостуйность державы, куды прийшли сьме уже вночи у 11 годин. Мусай замітити, же у парламентови, котрый перенесли з Пешта до Дебрецина (мимоходом, ид такуй глупоті дуйшли пудхвостоші Кошута), одобрили детронизацію май ліпшого тай май побожного короля Фердинанда V. тай проголосили самостуйну од габсбурґськой династії мадярську державу. По нагоді сьой події славили перемогу тай раділи з яковсь избішеностьов. Варош Кошиці быв фест освітленый, тай мы, помежи той несташной радости народа (хотя май скорі не народа, ай навалы флыґошув), опоєного вином, супокуйно годні были стати жертвов злой чиляди, кибы нас не боронили од напада ровты наші сторожі. Тогды, памнятаву, гурько м заревав тай из жальом искрикнув:”Ци є на світі буль такый, ги муй буль?!” (лат. ориґ:”si est dolor, sicut dolor meus?”). Так завели нас двох, тай тритього нашого цімбора — пряшувського купця Митермана — до кошицькой варошськой хыжі, тай заперли нас у єднуй комнаті. У комнату з нами поставили двох зоруженых саблями гайдукув, а навон поставили двох поліцайськых пуцерув из набитыма пушками! Одбывало ся сесе 27. тай 28. Апріля, ай 29. Апріля мого цімбора у недолі, Андрія Краснянського, одвезли до Калловськуй тюрмы, а мене без сторожув повели у семінарію, де м ся хворый обстав у комнаті онь до 5. Мая. Ректор семінарії, каноник Адам Солчаній, котрый по-братськы почув моє горе, по можности ся добродячно обходив изо мнов. Туй, як им перше повів, лишили ня без варты, лем не было ми слобудно выходити. 5. Мая, за дозволом барона Лужинського, пустили ня домув, айбо из проваджіньом тайной варты. И так им ся вернув у Пряшів. Тримали ня там пуд дозираньом, заказали ми выходити з вароша.

Дотипирь тямлю єден дуже смутный случай. Коли ня так ганьбливо вели 27. Апріля, межи иншыма скарідотами револуціонерув (май булше полськых), на горбкови дриновськум идо мні ся имив якыйсь рыжый поляк, котрого называли капітаном. Сись єден вылаяв ня дуже паскудныма словами, высміяв ня нещасного, обпльовав, ай у кунцьови велів истягнути з ня чіжмы, жебым босый ишов. Сесе было про ня май булшов муков! А коли м пусля того не бировав уже ити уєдно з локаями, накониць вун фест ударив ня у лице тай одступив од ня. Бизувно майліпшого бым тому полякови не вінчовав.

Дотычно той памнятной мадярськой револуції (май скорі домашньов войнов, котру вчинили недоволні пролетарії), треба щи повісти тото, же поєдны из духовенства, як монашого, так и світського, пушли за духом револуціонерув тай стали ся дуже затятыма оборонцями націоналности (ясноє діло, же мадярськой) из надійов дустати си незаслуженоє повышеня помочов повстанцюв, бо инак бы ся обстали без надії на ліпшу парохію. Тай на жаль, и у сюй пряшівськуй діецезії, што ся шак складат из словянського народа, найшли ся пудхвостоші Кошута, котрі шак из поверненьом мира з помочов росийськых катунув, дустали одповідну кару. Так, из сьой діецезії были засужині: почесный каноник тай миковськый парох Йозеф Бованкович на два рокы тюрмы у замкови Мукачова, тай ґраф Йозеф Крейт, матисовськый парох, шість рокув у Йозефштадськуй тюрмі.

Пусля уміреня мадярськой револуції настала дочасна влада німцюв. В урядох тай ошколох завели німицьку бисіду, настала система Баха, тай ціла Мадярщина ся наповнила німцями. Здирали страшну дань, чим задали смертелный удар щи доныні слобуднуй мадярськуй шляхті. Замовчали щи недавно такі славні вітязи, тай не мали одвагы ся ани показати, айбо щи ся надіяли на нову револуцію. Айбо ани єден ся не дерзнув ани ся рушити, из чого ясно, же мадярськоє геройство было дуже читавоє лем на словах!

У 1860. році зась засвітила ясна дзвізда про Мадяры. Його Світлость Імператор Франц Йозеф, пусля нещасной войны з Італійов, дав народум конституцію, силов котрой німці тай чехы, што уже были пообсідали цілый мадярськый край, котрый уже называли “свойым новым крайом”, дустали наказ гет ся з края, но тай из уряда, позабирати. Адміністрацію края, політичну тай судову управу, из выимков фінансув, вернули назад мадярам. Из дуже великов радостьов вітали вернуті давні установы, одбывали ся торжествено великі зборы, на котрых проголошовали дуже довгі орації, у котрых кроме нападув на німцюв не было нич мудрого. Уряды заняла скоро сама лем шляхта, поновило ся насильство тай тиранія. Словом, против нешляхтичу была заведена неволя. Айбо ціла тота влада была лем рук, бо Його Світлость Імператор, кой увидів страшні злохоснованя, роз’язав пештську державну раду тай завюг зась став дочасной управы, у якуй шляхта ся одказала заняти міста. Позад того Його Світлость назначав правитилюв майвысшых уряду тай корольськых комісарув, котрі си самі уже брали пудлеглих урядникув.

Сяк и два русина были назначині корольськыма комісарами, тото были Александер Негребицькый, сын нижньорыбницького пароха, назначеный майстаршым комісаром, а май пак и наджупаном ужгородськой жупы, тай Петро Долинай, котрого назначили комісаром мараморошськой жупы. Сяк до майвысшых уряду дуйшло много славных тай трібных люди, из котрых многых не мож мовчачи забыти, як тото віцежупаны Иван Ляхович в ужгородськуй жупі тай Корнило Добрянськый у мараморошськуй жупі. Многі были назначині нотарами, шляхтовськыма судями, пінязниками тай иншыма. У шаришськуй жупі наджупаном назначили Ивана Главача, сперед тым докус незнамого чилядника. Шляхтовськыма судями стали: Александер Мартяк, Михаил Невицькый, Штефан Петрик, Йозеф Безеґій, Антоній Завадськый, Юрій Ладомирськый, пінязним урядником Штефан Ковалицькый, правничым засідатильом Йозеф Ройкович, тай инші-инші, ушиткі чисні русины. Сяк ся и про бідных русинув одкрыли двирі до публичных урядув, котрі сперед тым были запирті жилізныма замками.