Жыла колиси в єдным селі маленька дівчынка, ба така гарда, же краснійшой як она, певні, нихто ниґда не виділ. Мати любила єй несамовиті, а бабця іщы веце. Добра бабця вшыла для внучкы файну червену шапочку, яка была так єй до твари, же дівчынку вшыткы почали называти Червена Шапочка.
Якоси мати спекла кісто тай повідат дівці:
– Под-ле до бабці, звідай ся, як они жыют, бо мі преказували, же они хворуют. Однес ім кісто і сес горнец масла.
Червена Шапочка пильні ся вбрала і подала на сусіднє село до бабці.
Шла она неквапні густым лісом, коли раптом настрічу єй сірый волк. Страшенні ся му захотіло зісти дівчынку, але не одважыл ся того зробити, бо виділ, же поблиз працували лісорубы.
То волк ся звідат, де она іде. Бідна дівчынка не знала, як небезпечно сперати ся в лісі і слухати волковы байкы, а тому, не думаючы о ничым злым, одповіла:
– Іду увидіти бабцю, несу ім дати кісто а горнец масла, што передали мама.
– Ба! А ци далеко жыют бабця? – звідат волк.
– Аа, барз далеко, – одповідат Червена Шапочка, – гын за тым вітраком, видите, в хыжочці край села.
– Добрі, – гварит волк, – тіж єй прийду навидіти. Я піду том дорожком, а ты ід гын том другом. Увідиме, хто з нас скоре зайде до бабці.
І волк штосила полетіл найкуртшом путьом. А дівчынка пішла том путьом, котра была о дуже долша, та іщы й дорогом збирала оріхы, гонила ся за мотылями і рвала для бабці квітя.
Не зминула она й половину пути, а волк уж долетіл до бабусиной хыжкы і подуркал в двері: «Тут-тук».
– Хто там? – звідала ся бабця.
– То вашы внучка, Червена Шапочка, – одповіл волк, змінившы свій грубый голос, – Принесла-м вам кісто і горнец масла. То вам мама передали.
Добра бабця якраз лежала в постели, бо й справды кусцьок хворувала. За голосом прияла волка за Червену Шапочку, зато му крикнула з покою:
– Смыкний за шнурок, клямка ся одомкне.
Волк смыкнул за шнурок, і двери ся отворили.
Гев він скочыл на бабцю і одраз єй зжер. Потім волк запер двери, ліг наміст бабці до постели і стал чекати Червену Шапочку.
Неодолго дівчынка пришла і подуркала: «Тут-тук».
– Хто там? – звідал ся волк.
Червена Шапочка перше барз ся злякала, почувшы такый грубый голос, лем потім подумала, же то, певні, в хворой бабці катар, і одповіла:
– Тото вашы внучка, Червена Шапочка. Принесла-м вам кісто а горнец масла. То вам мама передали.
Волк крикнул кус ніжнійшым голосом:
– Смыкний за шнурок, клямка ся одомкне!
Червена Шапочка смыкнула за шнурок, і двери справды отворили ся.
Увидівшы, же дівчынка ввошла до хыж, волк по самы уха спрятал ся під перину та й повідат:
– Поклад-ле кісто на ладу, і горнец деси там постав, а сама ідий полеж зо мном, одпочин сой з дорогы.
Червена Шапочка ґречні послухала ся і лягла до постели.
Та як же она ся подивувала, коли увиділа, якый страшный выгляд мат єй бабця!
Та она і каже:
– Бабцю, а якы ж мате великы рукы!
– То, жебы міцнійше тя обияти, внученько!
– Бабцю, а якы ж мате великы ногы!
– То, жебы ліпше ходити, дітинко!
– Бабцю, а якы ж мате великы уха!
– То, жебы ліпше чути тя, дівчынко!
– Бабцю, а якы ж мате великы очы!
– То, жебы ліпше видіти тя, внученько!
– Бабцю, а якы ж мате великы зубы!
– А то, жебы тя зісти!
З тыма словами злый волк шмарил ся на Червену Шапочку і нараз єй ґылтнул.
А ту власні вертали з села лісорубы й надумали сой завитати до бабці в гості.
Ввошли до хыж – бабці не є, а наміст ней лежыт в постели під перином сірый волк.
– Но та ту зме тя зімали, лихоманцю! – выкрикнул єден з лісорубів.
Змахнул він свом сокыром і лем-же хотів забити волка, аж раптом чує – кричат з волчого черева старенька бабця і маленька Червена Шапочка:
– Люде добры, выратуйте нас!
Взял другый лісоруб ножыці й розпорол волкови черево, а одталь вылізли бабця а Червена Шапочка, жывы і здоровы.
– Як же-м ся выстрашыла! – повіла Червена Шапочка, – Як тісно і темно было в волковым череві! Дякую вам, уйку лісорубе, за то, же сте выратували нас.
А бабця тыж подякувала лісорубам і погостила іх кістом з маслом, што принесла єй Червена Шапочка в дарунок.
Шарль Перро