Сонце палило страшно, не мож было дыхнути. Середина місяця авґуста ниґда не была блага, но сись гӯд пекло даяк май силно, гикой усе. По вершкам уже ся виднїли березы из жовтым листьом, а йсе велика нагода у сякый час. Пожовкли не завто, ож прийшла осїнь, ай завто, ож попалила йих страшна спека. У дворови на сливі прибитый иржавыми гвоздиками пластіковый градусник – исе спиртовый, сяк ми нянько казав. Градусник пораз знає брехати, бо выдколи стяли сьме из яблюнкы, што росте напроти тої сливы, гнилу конару, та сонце го зачало напальовати щи выд обіда. Но до єдных 11-12 годин температуру воздуха «у холодкови» указує добрї. Дниська читвирь, середина авґуста. Лїто рока 2002 нас стрїчат рекорднов температуров у 32 градусы. На мою душу, сякого щи ниґда не было! Мӯй дїтвацькый розум пробовав укласти в копоню сисю цифру, котру видїв на градусникови первый раз у животї.

Сїно сьме пошорили щи того тыждне. Бояли сьме ся, обы го гет не спалило сонце, зачали сьме косити скорше, гикой давно было. При кошеницю тече зворина, невелика така, рыбы у нюв домак не є. Сього року у первый раз вижу, обы она пересохла. Но не ож цїлком – там май горї, де лїщаня тай грабӯвнича пряче потӯчок выд сонця, там земля щи мало мокра. Но дале вже вода даяк безслїдно пропадат. Уже у містови, де выд сонця ї закрыват лиш єдна вӯльха, на самому сїнокосови, из русла ся убстала лиш попукана жовта глина з камінчиками. Давно май у сись потӯк клали сьме склянкы з водов, обы была студена, та файно ї якраз пити, як ся люди нароблят. А сього року мусай было нести нашу «шаянську» гет-гет идгорї, де пуд великов скалов щи было такоє болоточко.

Благо сїно уже дома, наскладовано на оборозї. Я сижу у двӯрци з віником у руках. Сперед мене посеред двӯрця лежат подавлені яблыка. У мене дниська спеціална вадаска – буду имати мухы, котрі на тоты яблыка йдут. Сяк си сяду, чекаву, а кой мух ся збере май много, та я йих віником учмілю, тай у шкоробыню из швабликӯв збираву. Завтра рано хочеме йти на рыбу, треба ми маймало дві шкоробынї наймати. Єдну собі, другу Иванови, бо того разу вӯн имав. Мухы налїтавут усякі: великі, малі, сїро-білі, зелені, темно-зелені, просто чорні… Видит ся, ож лїпше збирати май великі, май тучні мухы, бо рыба на них ся май излакомит. Айбо Иван ми розказовав, ож лїпше брати май малі, бо такых ся у шкоробыню бӯльше стане, та мож май довго имати. А кидь набереш 5 веліканськых, а рыба тото поїсть, та пак што будеш чинити уже на рїцї?

Такой сись ми цімбор и научив ня сяк имати мухы, на яблыка. Сперед тым знав им лиш у стайни имати, авадь руками, авадь ряндов бити, обы муху учмілити. До стайнї мухы тоже файно залїтавут, айбо там йих не так стӯчно имати, бо сїдавут де хотят, та тяжко у них ряндов попадати. А з яблыками ото фунґує парадно – они на удкрытому містови, мож си файно сїсти та поцїлити в мух.

За єдных пӯвгодины мав им обідві шкоробынї повні. Мож было ними мало затрясти, та поєдні мухы зачинали гучати, та мали сьме таку живу музику. На рыбу завтра прилаженый им. Кроме мух нич другого брати ачий не будеме, бо йдеме на блискуна, на явдруга, на такоє. Будеме имати на габах, без грузика, без поплавка, на саму струну. Ладиме ся йти рано у Лугы, там є файноє місто, де рїка ся розшырила тай фактічно ся роздїлила на дві паралелні русла. Посеред рїкы став єден предовгый островок, ачий на 200-300 митрӯв довгый, тяжко ми тото поміряти сяк по вспоминках. Из єдного бока май глубока вода тай зарва з берега, а з другого бока выд островка файні габы тай мілка вода, пораз рыбу даже видко, як там плавле. Фурт си з Иваном представляєме, як си там будеме стройити «базу», де покладеме колибу, де будеме класти вгне. Благо міста там преповно!

Ото ся лиш видит фантастічно, айбо направду тот островиць быв доста великый на такоє – широкый быв подаґде два, подаґде онь чотыри митры! Давно май го не было, вӯн ся лиш недавно сяк учинив, айбо уже на ньому наросло доста повно вирьбля, тай подаґде даже трава. У яри го заливало водов, та на тото вирьбля пак ґерляндами имали ся шелиякі міщукы, склянкы, цуря, тай другоє смітя. Не никавучи на таку нехарь, чинити там колибу нам ся видїло добров ідейов, хоть ани раз по-серйозному не зачинали сьме ї там робити.

Може сись островиць ся туй оказав ай спозад сьої нечеканої спекы? Казали по телевізорови, ож кліма ся ґлобално мінят, ож чим дале, тым буде май тепло. Рїкы сохнут, мілївут, потокы пропадавут, дерева высыхавут. Уже лежачи в постели, изкапчовав им си у голові исї факты из страхом. Не годен им быв уснути, хоть завтра рано вставати… Та што буде дале? Рїка высхне, рыба поумират, тай мы поумираєме? Як ся мож радовати тому островцьови, кидь вӯн є предвістником великої біды? Даяк потихы, а уснув им.

Рано ня збудила мамка, як ся йшла ковпотити. На столови ня вже чекала фінджа какао тай дві скыбкы, помащені сметанов. Нянько якраз уже доїдав, устав из стола, та каже:

– Сперед тым, як будеш ити на рїку, зайди до Кӯкалы долӯв, принеси дві відра воды, у нас у кадубови уже нич не є, – каже нянько, тай смутно додає, – тай краник не удпирай, обы не затягло з водов піску у трубы. Пой вон, я ти з відра золлю, та капры помыєш.

Туй ми стало ясно, ож тота біда, за яку-м думав учора вичӯр, є многым ближе, гикой ми ся видїло. Мовчкы-м махнув головов, та пӯшли сьме з няньком на двӯр, обы-м ся помыв. Не гӯдно йти їсти, закидь капры не помыв, сяк ся каже. Идучи вон, придержав им ногу пиля двери, обы мачка не зайшла до хыж – щи пак буде їсти мої скыбкы, лиш сесе ми хыбіло сього рана… Кидь изїсть выд ня скыбку, та я юв блискуна бӯлш не принесу!

Як им ся помыв, та збіг им у кадуб за водов. Дїдо Кӯкало живе выд нас май низько, пуд берегом, та у них вода не так часто пропадат, ги у нас. Бо наш кадуб, из котрого береме воду у сістем, стабілно засыхат каждоє лїто у сякый час. У свої рокы бируву вытягти лиш малі відрята, великоє бы-м не побировав ай у двох руках, тото уже принїс нянько. Пиля кадуба ся не задержуву, бо щи бы їсти, а Иван уже ачий чекат…

Сытый, из гудицьов у руках, прилаженый им ити. Беру на голову кепку, бо сонце точно буде палити, у єден жеб міщук на рыбу тай дві шкоробынї з мухами, а в другый – дві яблыка тай нӯж. Иван мав узяти запасні гачкы, тай може дашто перекусити щи собі. Гадаву си – прилажені сьме.

Стрїтили сьме ся на договореному містови, пиля Шадійового фудамента (котрый ся ачий ниґда не достройит), та пошуровали сьме в Лугы. Ити щи студено, трясеме ся, зубы нам цорконят, копкаєме росу – но йсе ненадовго, уже за годину-дві буде нам лудно за тым ранїшньым холодком.

– Никав ись учора фотбал? – звідат ся Иван.

– Та де, я ся до того не дуже розуміву, мене футбол не бавит, – ачий ня ся вже сто раз позвідав за сесе лїто.

– Но, точно. Но, короче, наші выйграли, – зкуртив ми цімбора історію до майважного детайла.

Прийшли сьме в Лугы шіковно, путьом сьме били гудицьов мало лопухы, котрі містами укрывали путь шатром. Дуже шіковно ростут на сьому муляному піскови попри рїку. Были сьме на містови скоро, щи ани сїм годин не было. Сяк им си думав, хоть ни годинкы, ни телефона у тоты рокы щи-м не мав.

Супокӯйно сьме перебрыли рїку на островиць, вода нам досїгала лиш мало высше колїна. Шорты нитко не намочив, но тай файно. На островови уже нас чекали наші дві ковбицї, котрї сьме сюды притягли щи на зачатку лїта, якраз обы нам было на чому сїсти та спочити. Ачий мож казати, ож тоту «базу» на острові уже сьме зачали стройити, бо місто на спочинок уже є. 

Ба ци буде ся сього дне брати дашто май шіковноє, ги блискуны? Гӯд типирь стрый имив быв сяк читавого піря! Айбо тото страшна нагода. Я піря не ймав ниґды, тай ачий не побировав бы-м такого великого, ги стрый тогды ймив, из воды вытягти даже. Но попадали ми ся немалі явдругы, та мож казати ож и я фатюв нювроку.

Утїкла нам перва пӯвгодина (зась лиш ся догадуву, кукавучи на придуману годинку на руцї), а рыбы раз не є. Каже Иван, ож дашто у нього брало, бо муха поцыргана уже, но не узяло гачок. Никаєме дале.

Имати на саму струну – посправдїшньоє умілство. Туй, неборе, не будеш просто сидїти мовчкы тай никати на поплавок, туй треба мати на уровинь бӯлшу концентрацію. Процедура сяка:

• стаєш си даґде, де файні габы, а стаєш против сонця, обы з тебе не падала на воду тїнь, бо тогды тя рыба годна дуже легко увидїти; 

• ид гудици маєш приязану саму струну з гачком, на гачкови здїта муха;
• замітуєш мухов горї на габы, най си муха плыве по водї долӯв;
• ідея у тому, обы вызирало, гибы муха сама упала у воду;
• тай дуже уважно за тым никаш, де ти струна;
• чим видиш, ож струна не плыве удолину, ай запняла ся – нараз тягни, бо тото рыба узяла гачок у рот та плыве даґде!

Звучит, гикой суперськый сценар, айбо ясно, ож сяк ся гудицьов намахаш не єден раз, закидь имиш хоть єдного блискуна. Май великі мож пожарити, гикой чіпсы, а май малі хыба мачкам пӯйдут. Но та выдколи стойиме туй из Иваном, не маєме ани собі, ани мачкам. Мухы йдут у воду, а рыба ид нам раз не йде.

Имаєме мовчкы, стараєме ся голосно не говорити, обы не розпужати рыбу. Направду, я не дуже вірю у тото, ож рыба там пуд водов годна нас чути, а при тӯм сама вода на тых габах так шумит, што! Тото ачий треба гойкати, обы ня Иван учув, а не обы ня щи чула рыба. Но мовчиме, нич не кажеме.

Туй раз – Иван штось тягне! Так му ся гудиця выгнула, думав им, ож дораз ся тота суховата копачина уломит! Ай нє – вижу, уже собов бє на камінцях такый явдруг на пӯвдруга долони, величезный. Но та йсе парада! Перва рыба за дниська, тай нараз така читава. Дуже-м ся зрадовав, бо на фонови сиї страшної засухы уже-м яв быв переживати, ож рыбы домак не буде. Щи не так давно у нас у зворинї мож было видїти сїкавку, а типирь тої зворины пиля кошеници домак не є. Та сись явдруг дав ми красну надїю, ож сього року заїме рыбку щи не раз.

Сонце потихы сунуло ся по небови, не мавучи ани єдної хмаркы, обы ся за нив изпрятати. Мы з Иваном повторяли єднаку зарядку на рукы тай поперек, замітувучи гачок из мухов кым май высше на габы, тай ведучи тычку за потоком воды, докі можеме. Сяк нам утїкла не єдна година. Пораз сїдали сьме перепочити на тоты два кымакы, зажвали сьме по яблыкови, білого налива, тай дале у воду. Наймали сьме каждый по жминї блискунӯв, ачий у ня было у міщукови 12. Но явдруг дниська, сяточный, быв лиш у Ивана.

Туй раз – дашто узяло великоє! Мало-м ся не сховз по мокрому каміньови, залящав им! Кажу Иванови – помагай! Цімбор вер свойим копачом на берега тай рушив ид минї. Побировав бы-м може и сам, айбо бою ся упасти у воду, бою ся, обы ся не урвала струна, ушытко ся бою! Иван ся вхопив за гудицю, тай наскоринько сьме двоє верли на берега дашто читавоє…

Рушив им ид рыбі, беру в руку… Бы ня Бӯг! Тадь исе пірь! Яв им лящати, ги збісный. Я сякый радый не быв щи ниґда ачий!

– Но типирь я стрыйови укажу! – думаву си, розникувучи його рӯзноцвітну луску на бокови, из шістьма чорными цятками, –  А кой ся школа зачне, та як ся буду хвалити! Адде Женя, майвеликый рыбарь у класови, тот ся такой удавит! – мирькуву си, закидь пробуву досягти гачок рыбі з рота.

Кый фрас – пірь має зубы й на языкови! Шоковано никаву на шість острых зубцюв у два шорикы, закидь пірик ми ся крутит у руках.

Раз лиш ми ся сховзла рука, пірь собов избив, тай нурькы у воду… Господичку, ей бо тото были ревы! На мою правду, я сякого потрясїня не мав выдколи дїдик умер ачий. Так ся тяжко тягнула, а так легко пӯшла… Стою, рявкаву на воду, Иван ся з мене щи сміє. Бодай бы ся закляв щи тот Иван! Тот хоть явдруга має, мӯг си стояти тихо!

У слызах беру гудицю, та мовчкы йду имати рыбу дале. Нич му не кажу, замітуву у воду. Типирька ганьба буде даже розказати, ож сякоє ся стало. Як так?! Мати го такой у руках, тай пустити гет… Лиш за йсе думаву, тай щи май ся мериґуву. Исе просто несправедливо! Имив им го быв, тото быв мӯй пірь! Такый им быв сердитый тай зареваный, ож даже не замітив им быв, ож мечу у воду пустый гачок без мухы. Онь такый годен быти нервозный дїтвак, но.

Выд злости чинив им усьо не за процедуров. Надняв им гудицю далеко зад себе, та замітовав из-за плеча. Туй раз – штось не йде. Я рукы упереда, а гудиця не йде дале. Ачий им завадив у корча, ци што?

Убернув им ся назад, та мало-м не зомлїв! Гачок мої удицї стрымів у Ивана в лицьови. Цімбор на ня вылупив очи, тай не мӯг слова уповісти. Пудбіг им ид ньому, гойкавучи «Перебач! Перебач! Я ненарочно!» Вытяг им нӯж, благо нянько ми спомнив го узяти, тай вынюпав им гачок. Иван такой постовпів. Нич не казав, дале так никав упереда. Не бив ня, не гойкав на ня, хоть видко было, ож вӯн файно розумів, ож за пару цинтӯв быв выд того, обы ся убстати без ока…

– Иване, прошу тя, лиш не кажи никому… – из слызами на очах прошу цімбора усокотити ня. Тӯлко-м ся рознервозив за єден динь, што словами не передати.

– За што никому не казати? Ож яку-сь велику рыбу имив? – засміяв ся Иван, прикладувучи подорожник ид розорваному лицьови.

– Яку рыбу?

– За себе кажу, ты, тумане єден! Я туй дниська майвелика рыба! – выдказав Иван, тай яв ся читаво сміяти.

Вертали сьме ся домӯв уже супокӯйно. Так ми стало легко на души, кой ся цімбор засміяв! Шкода лиш, ож сяков читавов рыбков ся не похвалиш Женьови. Майуспішный рыбарь у класови мусит быти тайомным.