Жыл сой худобный чловек, а мал трох сынів. Він был юж старый а барз ся грыз, же нич по собі не оставит сынам, бо не нажыл нич, окрем хыжы. Він долго мыслїл, але нияк не мог ся рішити котрому сынови єй записати, бо вшыткых трох єднако любил і никотрого не хтїл образити. Гей, він міг бы спродати нону хыжу, а подїлити на вшыткых заробленый піняз, лем не хтїл того робити… Тота хыжа была му барз цїнна. В той хыжы ся вродили го прадїдо, дїдо, нянько, ту ся вродил і він сам, і го сынове. Вера, было бы чудеснї, кой бы щы ся і внукы ту вродили! Долго чловек думал, а зрештом повелїл:

– Моі сынове, ідте до сьвіта шырокого, а най каждый з вас ся научит дакого ремесла. През три рокы ся вертайте домів, а я запишу хыжу тому з вас, хто мі покаже найлїпшу штуку своёй рукодїльности!

Сынове ся згодили і пішли до сьвіта. Зак ся розышли, постановили, же єден, найстаршый, стане ковалём, середущый стане голярём, а наймолодшый стане шермарём (то є борцём на шаблї). Розышли ся за селом ріжныма путями і каждый нашол си доброго майстра в своім ремеслї. Неодолга вшыткы триє стали добрыма ремісниками. Коваль підкувал раз конї самому крулеви і помыслїл сой:

– Тепер я штоси вартам! Хыжа певнї буде моя!…

Голяр стриг а голил лем велькых достойників і тїж мыслїл сой:

– Хыжа буде моя!…

Найтяжше ся довело шермарёви, бо покаль ся научыл орудовати шаблём, то сам нераз был зраненый до кырви. Але завсе си мыслїл:

– Як хцу мати хыжу, то мам терпіти!

О три рокы, в означеный ден, вернули вшыткы триє братя до рідной хыжы і привитали ся зо втїшеным старым няньком. Пак посїдали пред хыжом і каждый стал ся надумовати, яку штуку має показати нянькови, жебы дістати хыжу.

Іно што сїли, як о филю наглї надлетїл полём заяц. Товды голяр вскрикнул:

– Вох! Тото заяц летит, нїбы я го замовил!

По тых словах він скочыл на рівны ногы, схопил свій тарілец, розробил мыдло, а коли заяц пролїтал мимо хыжы, він пігнал за нї слїдом, і в полнім летї намыдлил го цїлого а чыстонько обголил бритвіём вшытку шерст, лем на твари оставил маленьку борідку і на оґонї малый квачык. Притім не затяг го ани разу і заяц полетїл си дале веселый.

– Сесе файна штука! – повіли нянько, – Як другы не докажут лїпшой штукы, то хыжа твоя!

Тотчас надіхал возом якыси панок. Кін гнал ґалёпом, а панок міцнї ся тримал поводи в руках. Тепер вскрикнул коваль:

– Смотте, нянько, што я зробю!

Він скочыл наздогін за возом, зорвал коневи вшыткы стары підковы а в полнім летї прибил штырі новы підковы.

– І то єст не зла штука! – зас повіли нянько, – Не гірша од той, же мі показал твій брат, голяр. Тепер не знам, кому з вас двох записати хыжу.

В ті фили надышла туча і почал падати сильный доч.

– Тепер уваджай, няньку, што я потрафю! – повіл шермар.

Він станул серед подвіра, добул шаблю і почал нём вымаховати над свом головом так скоро, же шаблї цалком не было виднї, а на голов му не впало ани кроплї доща.

Нянько ся зачудовал том штуком найвеце і закричал:

– Ты побідил! Хыжа твоя!

Але вшыткы три братя барз ся любили і остали в вітцівскій хыжы.

Они щи долго жили в щестю-добрі, бо своім ремеслом зарабяли сой на добрый прежыток.

Шануйте, дїточкы, своіх братів а сестер, бо никотра річ не цїнує ся веце, нїм родинна любов.