Лишек ся зачало розвидняти. Роса рясно убнимат травы у двȳрци. Студеный воздух ищи лиш зачав пробужати ся выд ночи, нехотя пропускавучи крȳзі себе сонячну зарю. Двориць сонцьом ищи не кынутый, раз го видко лишек на сїверови. Вершок горы ся лиш-лиш доткнув первого променя.

Мене розбудив сосїда, ковтавучи у вызȳр. Схопив им ся, розлупив очи, поникав на годинку – ей, ґалиба, заспав им! Як ся так стало, ож не чув им будилник?

– Иване, пойме! – чути, як Митьо гойкат на улици.
– Дораз! – зашептав им му, махавучи крȳзі скло, ож уже дораз иду.

Пак може будилник выключила мамка? Нынї субота, я до школы не иду, може завто подумала, ож хыбно-м наладив годинку. Поспіхом біжу мыти капры та вбирати ся. Дниська йдеме у потока на ракы – маймало, сякый учора быв план. Чути, ож мамка ся тоже пробудила. Звідат ся, ож де ся лажу…

– Учора сьме ся з Митьом договорили, ож идеме у потока на ракы – выдказуву тихинько.
– Боле раз, ож учора-сь ми не уповів. Добрі, лиш убери ся тепло, там ищи студїнь, – выдказала ми мамка, уже назад закрывавучи очи. Ковпотити ся буде уставати щи через пȳвгодину, ачий я нынї встав первый у хыжи.

Спортивка, ґумакы на штрімфлї, нянькова зелена кепка на копоню, тай прилаженый им. Выбігаву на улицю из скыбков у руцї тай відрятком у другȳв.

– Ты, сплюхо єден, кȳлко тя маву чекати? Уже дисять минут минуло! – мондюклює ми Митьо, тай заслужено ачий, бо чекав ня, не пȳшов сам.
– Но перебач, не чув им будилник… Будеш скыбку? – наївно пробуву пудкупити Митя хлїбом из мастьов.

Митьо мовчкы удламує половку скыбкы тай шуруєме через перелаз дале. Путь нам лежит далеко у потока, туды бы щи тьопати.

Файно вытоптаный пішак веде нас помежи двома плетеными городинами, што кажді пару митрȳв накрывавут нас шапков свіжого вирбля. Сим путьом шуруєме часто на дїлянкы, но дниська завернеме з нього мало скорше, у потока. Якраз им ся нагадав, ож треба бы пак мамку зазвідати, ба як ся сись потȳк кличе? Знаву, ож тот, што май высше, та кажеме на нього Студеный спозад доста ясної причины – вода в ньому фурт така ледяна, ож руку не мож забити. А сись не помню, обы сьме даяк спеціфічно кликали, потȳк та потȳк…

Ужек за пару минут дȳйшли сьме до міста, де нам треба закрятати. Туй ся кȳнчат плетеный плȳт, ай зачинат ся далшый сїнокос, убгороженый уже желїзнов сїтков. Помежи май модернов желїзнов городинов тай старов плетенов такой поперек путя тече безименный потȳк. Завертаєме руно туй, а будеме йти горі водов аж-аж у вершка. Сяк идеме не у первый раз, тай раз ня сюды вже водив ай уйко.

– Иване, лиш не каламуть воду, иди по каміньови… – даяк аж дуже серйозно уповів ми цімбора, – обы нагодов нитко не уздрїв, ож сюды сьме йшли.
– А што ся стане? – мало зчудовано призираву ся ид Митьови.
– Та ракы ймати щи не слобȳдно. Казала ми мамка, обы сьме ся сокотили выд «рыбної поліції», бо тоты пораз ходят никати сюды, ци не имавут люди мерену тай пудусту. Тых домак ниґда не мож имати, – каже ми цімбора, добре знавучи, кȳлко мерен исьме йзїли лиш сиї яре, – а за ракы тоже можеме дȳстати фрічку.

Идеме тихинько, глядаєме вирьок, де бы у май супокȳйнȳв водї спочивали ракы. Они щи з самого рана тоже май кылаві – так, ги гадя якоєсь, щи ся не выгрїли та май потихы реаґувут, мож йих успіти схопити.

Митьо выд ня старшый на два годы, айбо пораз так знав зо мнов говорити, гибы-м домака дїтвак… Но авадь гибы ото вȳн уже дуже великый. Мереґовало ня, айбо цімбора ми, што-м знав чинити? У тоты рокы не дуже мож было найти си компанію на інтернетови. Мусай было приказовати з тыми, кого мож было видїти наживо, та даяк ся д ним пудлажовати. Но авадь сидїти самому дома, выбор усе быв сякый.

Но ипен Митьово «менторство» часто помагало, бо вȳн ся все май сокотив, ги я, та пораз ня успівав заваровати выд даякої недоброї ситуації. Ай сього разу было не без того. Хоть ачий каждый раз, як идеш у хащу, та є шанса натрафити на дашто небезпечноє. Не задарь кажут, ож «у хащу йти без ножа тай тычкы – ги пробовати дуґовати корчагы без гычкы».

– Ануж, чіт! Чуєш? – зашептав ми старшый цімбора, – там дашто затроцконїло у тых корчох.
– Я не пȳйду никати! – кажу му прямо.
– Чекай туй, –  уповів Митьо, ужек ступавучи по каміньох упереда, та зачав дюґати тычков у корча.

А кидь там гыд даякый? Щи-м не чув, обы у нас у селови было хоть раз такоє, обы дакого кусав отровный гыд. Кидь чесно, я ся у них не розуміву, айбо розказувут, ож полозы отровні тай доста небезпечні. Та кидь на ужа ся мож свистати, та полоза треба бити нараз, чим го видиш. Бодай сяк ми фурт кажут старші, а Митьо за ними ипен сесе й повторят.

– Никого там не є, а кидь быв – давно утїк, – уже май наголос уповів цімбор, шурувучи дале горі потоком.

Я сись маршрут дуже люблю. Туй дораз за великов вȳльхов буде читавый дараб скалы з шелиякыми узорами. Сих скал туй преповно. Много їх видко попри рїку, як вылїзавут из намула, кой вода розмыє. Тай у потокови містами вымыват доста много. Усе ми чудно было, як ото тота скала фурт годна быти цїла тай не потовчи ся выд воды, а кидь пробовати ї взяти у руку, та крышит ся перстома, гикой суха глина. Тота скала гибы злїплені помежи собов тонкі плиточкы, што ся не дуже й держат єдна за другу. Читавый дараб тої скалы легко мож выдломити руками, та пак розниковати на тȳв пласї шелиякі узоры, гикой бы на иржавому желїзови.

Минали сьме ачий тритьый верик, а ракȳв нич не видко. Знає ся, ож они пораз можут просто вылїзати из воды та пасти траву, айбо не видко йих ани у водї, ани на биризї. Ба де пропали?

– А ци видїв ись уже хоть єдного сього року? – звідаву ся Митя.
– Та де, я раз лиш на рыбу ходив, у потока сьме щи не были.
– А може чув ись, обы датко вже ймав?
– Кобы ся датко дуже хвалив, та уже бы му поковтали у двирї міліцішты ачий, – файно ся засміяв цімбора.

Кажді 20-30 митрȳв потȳк иде мало май идгорї каскадами, гибы довжелезными ґарадичами. Пораз трафлявут ся онь цїлї водоспадикы. Тьопавучи горі потоком, выходиме уже на мало май широкоє місто. З убодвох бокȳв выд нас уже нич не загорожено – дїлянкы тай сїнокосы сьме давно прȳйшли – сперед нами тай убокы уже лиш хаща. А ракȳв такой нич не є, ани єдного сьме не видїли.

Зачав им мало морконїти, ож треба было сяк рано уставати, обы пак ни єдного рака по пути не найти. Уже бы хоть даякого гыда сьме найшли, обы на нього высадити свою злобу! У сись момент на собі-м такой почти учув Митюв позȳр. Такоє, гибы ся ня тыми сїдыми очима доткнув, а прȳткнув наскрȳзь!

– Гыды тоже хочут жити, – супокȳйным тай серйозным голосом уповів ми цімбор.
– Пак ай, ай, я розуміву, – выдказуву виновато. 
– Бити гыда, котрый выд тя утїкат, а щи лиш завто, ож сердитый ись та хочеш на дакого тото вылляти, та мало не гȳдно, – ганьбит ня дале Митьо.
– Та я так, на фіґлю… – ба нашто ня дале тырмат?!

Шуруєме дале, уже май тихо, не фіґлюєме. Не люблю сякі мереґы, хоть розуміву, ож за дїло ми Митер утер. Не хотїв бы-м, обы ня датко побив лиш завто, ож сердитый є, а я просто май слабый уд нього. Даяк бы ми тото не штімовало…

Мало горі водов яло даяк чудно воняти у воздухови – дачим такым технічным, гибы бензином ци солярков. Тай на водї было видко тоті радужні образы, што ся розтїкали по мало май супокȳйнȳв водї.

– Йой, ачий ся там выще дашто вылляло? – звідаву ся Митя.
– Ба выдкі я знаву? Идїм, поникаєме.

Из сього момента стало ясно, ож пити воду из потока долȳв было не дуже добров ідейов. А кидь ся там даяка отрова вылляла? Зачало ня онь мало млойити. Напудив им ся! Рушили сьме дале май горі.

Як сьме выйшли до перелазу, онь сьме подеревіли – на широкому містови, де путь на мотор переходит через потȳк, стояла стара дряба, ужек без ґолес, такой у водї. Исе быв даякый старый ҐАЗ, ци як йих там, такый ищи из гнутым гучком – я ся у такых моторах не дуже розуміву. Сперед нами стояв поиржавілый мотор, котрый ткось просто лишив у хащи – тай не просто у хащи, ай у потокови! Староє иржавоє корыто пущало тонку цївку мастила у воду, слїды котрої сьме видїли пониже, долȳв водов. Може завто пропали ракы?

– Ей, неборе, сякого паскудного рака щи-м ниґда не видїв… – смутно зафіґльовав Митьо.

З того часу прȳйшло вже дораз 20 рокȳв. Живу у другому містови, говорю другыми языками, маву докус инчакый режім дне. Каждый мȳй динь проходит гет не так, ги утїкали ми дны тогды у горах. Кидь чесно, уже ся читаво забыло, ож «як ся тогды жило». Поміняв ся я, поміняв ся світ круг мене.

Израна, пилувучи ся на роботу, выдписувучи на емейлы на телефонови, шіковно чимчикуву, изчімсувучи талпу на топанкох за $400 нерунов коцков. Тихо мондюклуву си пуд нȳс, мирькуву, ци успіву скочити за кавильом, а ци може написати секрітарци, най ми учинит та покладе такой на стȳл.

Тай туй раз! Мȳй світ ся зпер, сонце загасло, вітер не дує, я не пилуву… На телефон ми цяпнула слыза, вшытко поплыло. У голові завіяв запах вȳльша, звук каміня пуд ногами. На екранови горі блимат оповістка выд уйка: «Имив им израна двох ракȳв у потокови».