Тото быв морозный динь. Єдно лиш теплоє місто у автобусови было попри мотор изпереду, де ся вже усїла ги квочка єдна старша панїйка. За померзнутыми возорами виднїли ся подаєдні вȳльхы тай вирьбы по крайчикови пути. Дниська сись автобус вȳз немного люди – на чудо, даже єґде было си сїсти. Хоть обычно бы ся сякому зрадовав, но у таку студїнь ужек лїпше стояти у глотї, айбо у теплї. Понад шофером на дзирькалови висїв образчик сятого Миколая, котрого туй читаво люблят.

У правому шорови сїдал, такой понад задньым ґолесом, сидїв єден чоловік. Завивав ся у пальто, бо не мав раз май теплої курткы. Прятав нȳс у темно-барновый шал, позирав крȳзі возȳр на розмыті образы далекых гȳр. Сиґінь ся пȳдло приладив на сяку погоду, но уже як є.

– Мож пиля вас сїсти? – звідат ся старша жȳночка, котра лиш зайшла у автобус.

– Айно, – уповів чоловік у пальтови по читавȳв павзі. Трывало го минутку подумати, ба чом ся бабка домак дорадила сїдати ид ньому, кидь слобȳдного міста у автобусови щи преповно.

– Ийой, но из сими автобусами, най ся не приказує… – зачала тягнути жȳночка, на сись раз не звідавучи ся, – Леґдвы-м добігла по сим снїгам, нич не прометали, плати-не плати, а тот староста нич не робит, обы ся закляв, бодай бы ся закляв уже…

Чоловік не знав, як на сесе має выдказати. Давно не мав сякого приказованя. Тай, направду, не дуже устигав хапати, што там жȳночка розказує, тай за кого. Голова му была домак не туй.

– А вы чий? – рїзко мінят тему панїйка, – Бо на лице вас спознаву, айбо не тямлю, як вас звати.

– Я из Штефкȳв, – выдказав чоловік, – може, будете знати мого стрыя, вȳн сам керечанськый, ай уженив ся быв у Броньцї та там жив у уличку нараз за клубом.

– Господичку, та Микула? Тот, што у нього попікач быв?

– Айно, – тихо, скоро шепчучи, выдказав чоловік у пальтови.

– Но, на мою душу… Та идете на похорон? – звідат ся панїйка.

– Айно.

Туй помежи нима гибы щи май застуденїло, ги было. Загрібати Микулу будут завтра. Было видко, ож чоловік не дуже мав дяку дале приказовати. Убернув ся гет, тай гибы ся щи май замотав у тот шал. Щи мало, тай было бы видко, як из пуд шала проступавут шипы, бодай бы го лиш уже не кывав нитко. Жона ся выдхылила мало май назад, дале деручи ташкы помежи нȳг.

– Вы типирь жиєте даґде дале май? – звідат ся зась жона, но чоловік, видко, не дуже має дяку казковати.

Автобус став у Броньцї. На сись раз ниякої тручанкы не є – вылїзавут троє, залїзат єдно. Чоловік у пальтови провів автобус вȳчми. Почекав, закидь ся спряче за мостом. Дале пороззирав ся навкруг тай рушив у кафе такой напротив через путь. Снїг хрумкав пуд ногами ипен так, ги давно, кой вȳн приходив сюды до стрыя тай родины на Рȳздво.

У кафе не было много чиляди – лиш єден из чотырьох столикȳв быв зайнятый. За баром (ци прилавком) домак пусто – бовтарька сидїла за столиком из двома старшыми людьми, бизȳвно цімборовами. Єден череватый, насупленый, из читавов лысов копоньов. Другый сухый, из устами тай кривым носом, сидїв у клебанови. Вызирали домак ги шаблонові персонажі из аніґдота – єден малинькый, а єден великый. По рітмови тай темам діалоґа было видко, ож сидят уже не за первов децов – а йсе лиш друга година пополудне.

– Добрі, ож туй ся уже хоть не курит удну, – подумав про себе чоловік, споминавучи, як го сюды брали дїтваком отиць из стрыйом, кой ся збирали пораз посидїти из цімборами тай дати си пару пȳвдец. Інтерьєр ся выдтогды не силно поміняв, кидь чесно. Ипен тот падемент. Ипен тоты стїны, уббиті старов фанеров, на котрȳв ся вже удклав читавый слой лепа выд тых ціґарȳв тай рук, што йих мацкали тȳлькі годы. Ипен тоты столы, лиш май чорні, май пописані, май подерті. Плафон домак почорнїв за йсї годы. Благо хоть ся щи заперавут двирї – ищи годні удержати удну тоту крыхту тепла, што надыхали йсї два днишні «клієнты».

– Што бы сьте хотїли? – звідат ся бовташка, даже не уставучи из стȳлця.

– Дам си кавиль, кобы мож, – удповів чоловік у пальтови, потихы розвивавучи из шиї шал.

– Из сливками ци простый експресо? – уточнює жȳночка.

– Простый, дякуву, – удказує чоловік.

– 12 гривнюв, – уповіла жȳночка мало ни пуд нȳс, тай почимчиковала за ладу.

У тот час, кой сись чоловік туй быв послїдньый раз, та кавиль мȳг быти лиш єден – заколоченоє из кыплятком «3 у 1». Уже дниська мавут посправдїшню кавильоварку, де ся сыпле обсмаженый кавиль у зернах – та доста клынцнути єдну кнопку, тай ото ся учинит. Кавильоварка, видко, тоже далеко не нова, айбо йсе вже читавый проґрес.

– Красно дякуву, – уповів чоловік, простїгавучи гроші. Добре стямив, ож картов туй не заплатиш.

Кавиль ся подає у єдноразовому пластіковому прозрачному погарчикови. Ипен из сякого наш гȳсть пив «Тархун», кой у послїдньый раз быв туй из няньком тай стрыйом. Тогды слобȳдных столикȳв не было, а попри стїну была читава лавиця, обы ся ставало бȳлше люди. Тогды было тепло, шумно, весело, люди си любили затягнути співанку, кой не фунґовало добрі містноє радіо. Днись того радія давно не є – на фонови гучит якась непонятна російська попса из телевізора. Гучит, правда, не доста силно, обы даяк заглушити діалоґ дїдовȳв за сосїдньым столиком. Туй бы ай нароком не мȳг не слухати, што кажут, так лящат.

– Исї бандеровцї ужек задрали, што ся д нам имили?! – каже усатый.

– Митю, та які бандеровцї? Видїв ись хоть єдного у очи? – выдказує му череватый.

– Не видїв им, айбо може бы сьме туй уже не говорили, кобы-м єдного стрїв, – дале давит Митьо.

– Митю, но ты чудный чилядник. Пак донька ти ся учит у Львові! Ци не так? Но та де сут тоты бандеровцї? – перезвідовує ся лысоватый чилядник.

– Е, пак бо она по-украйинськы знає, та ачий ї сяк не спознавут, – уповів устач, тай изклав рукы на грудьох, гибы ся насердив.

– Но а нашто-сь ї туды выладив, кидь ся так бойиш тых бандеровцюв?

– Бо лїнива! Мала ся учити у Братіславі, а не здала словацькый язык! Розумієш? Як тото по-словацькы не знати уповісти, но на мою душу! Та я бы тот екзамен за ниї там написав на раз-два! – розкричав ся Митьо.

– Е, ты тото не руняй! Ты на Словаках робив скоро дисять годȳв, та ясно, ож ты ся по-словацькы читаво навчив. А тото дїтвача ниґде не было! Бодай бы-сь ї хоть раз туды до себе узяв, хоть бы-сь юв указав мало Братіславу тоту, та може бы май мала інтерес туды йти.

– Василю, не дзвізди, я юв отиць, я знаву, што роблю. Посидит мало у тому Львовови та пак ся навчит ай по-словацькы, ай по-якому треба буде… – удрїзав Митьо тай убернув ся ид прилавкови, – Анько, цяпни нам щи по пȳв децы, бо Васильови ся онь дуже язык роз’язав!

– Вы бы двоє так робити бировали, ги погары перевертати, – промырконїла пуд нȳс Анька, но децу налляла.

Устатый чилядник выйшов вон запалити ціґар. За тот час Василь убернув ся май убока тай зачав роззирати чилядника, што прийшов сюды. Килюх му такый висїв, што клин на ґатьох ся ачий довго глядат, кой треба бічи «за клуб»…

– Юре, исе ты? – звідат ся Василь, – Штефковый ись плимінник, ци не так? У Мукачові типирька жиєш, ай?

– Айно, як исьте ня спознали? – изчудовано удказує чоловік у пальтови.

– Як исьте были из Мигальом вашым стрыйовым малі, та бігали сьте через городы до нас чиришнї красти. Єден раз им вас имив та мало-м вас не высятив там… – уповів череватый, тай яв ся читаво сміяти.

– Но, было дїло, тко не без гріха, – каже Юра.

– Е, не твори ся – тадь я ти нич не кажу, што из дїтвака узяти? Думаш, я малым чиришнї не крав? Та де, най ся не приказує, які сьме гамішні были щи в наші рокы, – выдказав Василь тай пошіпав си лысу копоню, – Та идеш завтра на теметȳв, ай?

– Пак сяк, но, – потихы удказує Юра, – Сякі часы пȳшли, што ушитка родина ся май часто збират на похорон, гикой на коляды.

– Но, най ся не приказує, – выдказав Василь, схылявучи голову удолину.

Не єдна деца ся пила у сьому ганделикови щи з старым Штефком тай братовами му. Не єден увиваниць ся туй танцьовав, кой ся зсували гет столы. Не єден топанок ся розбив на нич у сись падемент.

Хрумкавучи снїгом, Юрик покрочив дале, убзиравучи ся на устатого любителя «Мальборо», што стояв на ґарадічох тай слїдовав, куды вȳн иде.

– Што добре у сих снїгах, што не видко пуд ними ямы, – подумав про себе чоловік у пальто. Хоть набизȳвно вȳн бы туй спомнив добру половку тых ям.

Путь до стрыйової хыжі выдсї недовгый, такой там за ревливов вирьбов уже видко стрїху. Момент, кой поклали нову металочерепицю Юрик не застав, но хыжу спознав. Из заскленого стурнаца было видко Мигаля, братюка му, што через возȳрчик курив ціґар тай трощив снїг у руцї, розникувучи го очима так, гибы до дниськы снїг не видїв. Попри хыжу было повно люди, уже убратых у чорноє – ладят ся ид похоронови. Ткось зареваный, ткось просто тяжкый. Чилядника у легкому пальтови наскоринько убганят старша жȳночка у чорнȳв ширінцї из штовсом блюдят. Будут ладити дашто їсти. Хыжа повна люди, но дниська не сято.

– Здоров, – каже Юра Мигальови, тай за привычков тягне му руку.

– Юрику, вижу, ты домак ся забыв – не гȳдно ся за руку здоровкати у хыжи, кой датко умер, – выдказує му сын покȳйного Штефкы.

– Пробач, Мигалю, я тото… – зачав ся выдговорьовати Юра.

– Та без біды, пой сюды, – уповів му Мигаль, вымітувучи ціґар такой у снїг.

Убадвоє зайшли до хыжі, айбо не пȳшли до тїла – раз зайшли у другі двирї, выдкі щи было чути мало май радȳстный шум. Як ся удперли двирї, на Юру ся верли убнимати двоє Мигальовых дїти, котрі го давно не видїли. Вадїмови уже было ачий шість, на другый гȳд иде у школу – а меншому, Славкови, лишек чотыри, сиї яри буде пять.

– Так, ануж наскоринько ся убирайте, та йдете ся з стрыйком бавити, – каже Мигаль дїтьом, пак ся убертат ид Юрови, – Най не сидят у хыжи. Походи з ними даґде, побавте ся у снїгови, мы туй маєме доста другых талантȳв, добрі?

– Ай, ясноє дїло, – удповів Юрко, а пак дїтьом, – Но та де вам сут боґанчі? А маєте сани?

Дїточкы ся радȳстно яли убирати, бо не часто выпадат шанса забавити ся з сим добрым бачіком, котрого они упознавут, но не знавут, де вȳн жиє, а приходит нечасто. Сперед сим го видїли щи лиш у лїтї, кой приходив ид нянькови на динь народжіня.

Помалы выйшли вон, Славка поклали на санкы, на постелену верету, а Вадїмчик тоты сани помагат тягнути. Выдыйшли выд хыжі мало бȳлш, ги на двіста митрȳв, обы не было чути з тої хыжі ани звука, обы ся дїти типирь у тому не варили.

– Исї сани раз мої были, а пак дали сьме йих Славкови, бо вȳн меншый, – розказує шелиякі факты Вадїм. Сись тихо не сидит ани минутку, фурт дашто говорит. А Славко наопак, даяк дуже тихый. Зачав быв говорити доста пȳздно, фурт є у собі. Но снїгом ся метати люблят обадвоє єднако. За тым и пролитїла слїдуюча пȳвгодина, закидь рукавицї домак не змокли.

– Стрыйку, а вы до нас пак ищи коли прийдете? Хочу вам указати свȳй компютер, є у ня там бавка, де ся треба ганяти з поліціштами на машинах… – розказовав дале Вадїм, а Юрови онь ся слызы на очох выступали, бо споминав си, як ипен у йсю уличку заводив йих його стрый, котрый типирька бездыханно лежит за двіста митрȳв выдсї. Як чудно ся повторят історія! Ипен пуд сив липов, пиля сиї кырницї ставали ай они з Мигальом, обы ся напити воды, як ся повно навозят на біціґльох у горячый динь. Ачий ипен туй будут пити воду ай исї двоє, кидь нагоду будут мати біціґлї. Ци вже може будут лиш у компютерови на тых машинах ся ганяти? Бȳг го знає, як ото буде, тай ци буде так май добре. Ушитко ся мінят, но у тот самый час иде тыми самыми путями, повторят ся.

– Стрыйку, чом нич не кажете? – уже го яв дюґати руков малый Вадїм, бо запримітив, ож тот ся даяк дуже задумав.

– Перебач, Вадїмчику, мало-м ся задумав. Што-сь ся звідав? – виновато ся перезвідав Юра.

– Звідаву ся, ож коли ся щи до нас прийдете бавити? Дїдико ся з нами бȳлше не буде бавити, – даяк на чудо супокȳйно уповів дїтвак.

Юра не выдержав. Ревучи, убняв малого Вадїма тай каже:

– Прийду до вас на Паску! Будеме мальовати яйця, хочеш?

– Айно, мы з бабков гȳдтипирь пробовали, доста ми ся полюбило. Намальовав им быв яйце из дінозавром такым страшным, што! Пак вам укажу, є у ня фотька дома на телефонови, – не закрывав ся Вадїмчик.

Пак ся яли возити на саньох долȳв берегом тай мало ся доганяти у снїгови. Хмары, што израна затїгали небо, розыйшли ся, та палило сонечко. Тепло не было, но файно было видко далекый Довгый Дїл, куды ся роками ходило на грибы. Юрика читаво давило у грудьох, бо ушиткі споминкы на нього упали нараз, наєдно з журьов за покȳйным стрыйом, тай теплом адсих двох дїточок, котрі щи лиш через рокы порозумівут глубину сиї утраты.

– Юре! Ануж веди дїти до Анны, най идут чай пити, померзнут дораз! – изгойкав издалека Мигаль, указувучи си перстом на хыжу сосїды. Ачий дниська дїточкы сплят даґде инде. Нїшто йим робити у хыжи з тїлом, бодай єдну нȳч.

Ужек за пару минут четверы малинькі боґанчі стояли на желїзнȳв батареї такой из штрімфлями тай рукавицями. Двоє малых дїтвакох сидїли попри шпор, прикладувучи ступнї ид горячым плиткам, обліпленым наклейками из жвачок. Нараз ся заязав шіковный діалоґ, де уже ай Славко дашто казав.

– Исе Тліцелатос, я сього дінозавла спозаву, – уповів Славко.

– Ото ся каже Трицератопс, кȳлко раз ти казати? – збыткує ся з нього Вадїм, айбо видко, ож ся убадвоє смівут.

Сяк потихы за чайом из лекварьом утїкат йим час, закидь Юрко не уповів ачий ани слова ґаздыни обыйстя, долиш поклонив ся. Стояв попри тот шпор та никав у возȳр. Потихы ся зачинало змирькати. Мигаль написав есемеску, ож най ся дїти убставут у Анны на нȳч. Завтра израна треба йих буде привести домȳв, а пак ушиткі на теметȳв. Умер ищи єден чилядник, котрый изкапчовав Юру из сим малинькым супокȳйным містом, у котрому, так ся видит, час пробігат домак инак. У Мукачові мусиш утїкати, мусиш тот час доганяти, закидь туй маєш шансу на минутку ся задержати тай прослїдити, як світ потихы плыве попиля тебе, тай крȳзі тебе тоже…

На другоє Рȳздво стрыя Штефкы уже не буде – ачий, колядку затїгати буде уже Мигаль. Та значит, йому бы ся вже треба ладити, тай може си тоты колядкы хоть раз записати даґде у тийку, обы ся не стратили – бо типирь изтямив, ож ачий не вспомнит ани єдну, кидь датко другый не зачне.

Ид вечерови зась зачав падати снїг. Дїти ся вже яли простїгати тай позїхати, трудні дуже, набігали ся у товстых куртках. Юрко ся не чув змученым, не чув ся ниякым. Тоты ушыткі чутя тай емоції за сись динь прȳйшли ся по ньому, гикой лїсовоз из смереками. Стояв пиля шпора из фінджов студеного чая у руках, наново изкладовав у голові, ба што дале из сим усьым робити. Стало му онь ганьба за себе самого, кой порозумів, ож за стрыйом може май буде бановати, ги за отицьом си. Бо отиць уже годы як утїк за границю, тай ни чути выд нього ани слова уже скоро сім рокȳв. Много у чому стрый му быв ай за нянька.

– Ачий треба прозвонити на роботу, ож не буде ня ай позавтрюв… Фрас го знає, як туй буде из автобусами, тай ищи в сякый снїг, – подумав про себе Юра тай засербав из фінджі ужек лїтеплого чаю. Кидь у сьому містови час утїкат так помалы, та чом за ним ся дниська так не устигат?

Из тяжков головов Юрик пошуровав спати на розкладному діванови. Дїти ся щи не ладят спати, дȳстали читавый стрес, хоть старавут ся тото не указовати. Никавут у сосїднюв хыжи телевізор.
– Треба йих буде пак нарадити в яри йти красти чиришнї у того дїда… – подумав Юра тай закрыв очи.