Єден раз заприятелёвала кота з мышом. Кота так дуже повідала мышы о своёй великой до ню любви а приязни, же зрештом мыш не хстояла и згодила ся жыти з котом г єдной хыжы, ґаздовати на спільній ґосподарцї. «Мы маме барз ся постарати о зимі…», — повчала кота мыш: «…заготовити дуже вшелеякого їдла, жебы не голодати…» — а пак пригрозила: «…як ты, мышо, мі ся добрі з тым не постараш, то тотчас ня вымусиш протїв тебе згрішыти!» Гарда была тота котяча рада, мыш си гзяла ю до увагы и купила цалу мысу смальця. Долго они думали, жебы ту мысу деси якнайлїпше поставити, пок кота не сказала: «Не годна ‘м лїпшого місця придумати, нїм церков. З церкови нихто нам той мысы не хкраде. Мы поставиме свою мысу під олтар и не будеме до ню лїзли, аж покаль біда нас не притисне…» Так они и зробили, однесли мысу до церкови и там лишыли в добрім сховку. Лем недуже минуло по тім часу, як котї захтїло ся чогоси доброго покушати и она повіла до мышы: «Ты знаш, мышо, што я хцу ти повісти? Пізвали ня ку собі мої тета за нанашку. Она сыночка народила! Білый такый, з бурыма пятнами, то мам го до крижа понести. Ты юж одпустий ня гнеска з дому, не тримай, а сама подбай о ґосподарцї…» «Добрі!», — одповіла мыш: «Ід собі з Паном Богом, кото. Лем єжели будеш іла штоси смачного, то спомний и о мнї. Я бым так радо сербнула кропку файного червеного вина альбом зіла запіканкы!». Лем вшыткы тоты слова о кстины былы брехня, не мала кота никотрой теты и нихто не пізвал ю за нанашку. Она пішла просто до церкови, нашла тоту мысу зо смальцём и лизала тот смалец тілько, кілько хтїла — вылизала вшытко зверхы! Встала и пішла на улицю: выгуляла ся по всїх дахах, надыхала ся повітрям, вылежала ся на соньцю… домів вернула аж пізно гвечер. «О! Ты юж ся вернула?!», — стріла на порозї мыш коту: «Певнї, добрі ‘с наїла, добрі ‘с нагуляла, же так долго тя не было!» «Та дос добрі ‘м забавила ся… Не є што ганити…», — одповіла кота. «А як дїтину назвали?», — зьвідала ся цєкаво мыш: «Зверхызлизаный…», — чысто байдужо одмнявкнула кота. «Зверхызлизаный?! Га-га! Але диварне мено, ниґда ‘м такого не слышала!», — засьміяла ся мыш и пак на тім ся затихло.

Недолго часу перешло и кота зас захтїла чогоси доброго покушати, повіла мышы: «Зроб мі щы раз ласку, остан сама на ґосподарцї, бом другый раз ня пізвали за нанашку. Та дїтина має біле кулко на шыї, то не можу ся ю зречы…» Мыш была добром колєжанком и не перічыла, а кота зас пішла просто до церкови, нашла тоту мысу зо смальцём и лизала смалец тілько, кілько хтїла — вылизала вшытко до половины! Встала и пішла на улицю: выгуляла ся по всїх дахах, надыхала ся повітрям, вылежала ся на соньцю… была барз задоволена и домів вернула аж змерком. Мыша єй уздріла и зьвідала ся: «А як тот раз дїтину назвали?» «Напілзідженый…», — одповіла з неохотом кота и додала: «Мыш! Я юж иду спати, бом ледво на лабах стою. Добраніч!», — и пішла.

Кус часу по тому злетїло — и зас — кота захтїла чогоси доброго покушати и гварила зо словами: «Ты знаш, мышо, вшытко добре на сьвітї быват три разы — мене третый раз пізвали за нанашку. Там така дїтина, же я сама ся дивую! Сама тїлом чорна яко саджа, а лабкы має білы як снїг. То юж конче мушу піти!» «Гм… Цєкаво як тепер назвут дїтину? Зверхызлизаный, Напілзідженый — тото сут барз чудны мена, нияк не годна ‘м іх забыти. Чого то так дїти называют?! Хыба не є инных имен?», — мыслила вголос мыш. «Ты меньше думай, а веце роб!», — одрубала кота: «Я пішла!». Лем кота вышла, мыш-трудівниця ушытко в хыжы ладнї попретала, вшытко довела до ладу, а товды сїла и ждала на коту. Кота выгуляла ся по всїх дахах, надыхала ся повітрям, вылежала ся на соньцю, а на остаток пішла до церкови, нашла мысу зо смальцём и вылизала смалец ді самого дна! Вернула аж серед ночы и влягла ся спати. Рано мыш ся зьвідала: «Виджу ты фест погуляла! Ех… И я бым так хтїла… Скажий мі як хоцкы тоту дїтину назвали? Зас штоси чудного придумали?», — «Ёй! Не повіриш! Назвали Порожнечом!», — «Ба! Порожнечом?! И што бы тото могло значыти?», — «Та нич, мышо, нич… не думай дуже о тім, ходме лїпше до роботы!»

Од того часу юж нихто не звал коту на кстины. Так и зима настала, а зо зимом пришол и голод. Мыш наганула си за тоту мысу и гварит: «Кото! Ходме до церкови та зіджме тот смалец, жезме го заховали на зимы!», — «Ходме, ходме…», — одповіла кота и они двох пішли. Пришли до церкови, мыш до мысы, а мыса порожня! «Ах! Тепер я знам, де ты, кото, ходила! То так ты до мене? Так єс ня дурила? Ясно мі тепер з тыма именами: Зверхызлизаный, Напілзідженый…», — а кота не втерпіла: «Змолч! Змолч, мышо, бом зара’ щы тя зім! Ищы хоц слово!» «Порожнеча…», — тихіцко доказала мыш и як лем сказала, так ю підла кота хапс — и зіла! Знай, так быват у сьвітї.